Хата

Щось довго не спалось мені, –
Згадалася хата у ріднім селі.
Низенька, біленька солом’яна стріха…
То батькова гордість, а мамина втіха,
Стоїть у садку непримітна і тиха.
Це батько і мати своїми руками
Цю хату в буремні часи збудували.
Не тут ми родились, а тут ми жили
І звідси свій шлях у життя почали.
Тут кожна шпарина і цвях у стіні
З дитинства до болю знайомі мені.
Вдивляюся пильно у вікна-зіниці,
Коли повертаюсь додому з столиці.
Тут батькові яблуні дуже старі
Гілками привітно махають мені.

Ось бачу я батька, іще він живий,
Приходить з роботи щасливий
І радо стрічає його господиня –
Дружина, красива, неначе богиня.
І діти щебечуть немов горобці,
Бо батько приніс їм «від зайця» гостинці.
Іще всі веселі, красиві й здорові –
Не знають про те, що війна на порозі.
Що скоро сюди прийдуть злі вороги
І будуть тут нищити все навкруги
Із хат цих, маленьких, людей виганяти,
Без жалю старих і малих убивати,
Здорових і сильних в Німеччину гнати.
Що скоро вона, ця розлучниця зла,
У світ пожене їх усіх із села.

Найпершою Тонька, ще зовсім мала,
На той світ до Бога, невдовзі, пішла.
А батько навіки лишивсь на війні,
Лежати в землі у чужій стороні.
А Полік і Валік, ледь-ледь підросли,
Навчатись разом у столицю пішли.
А згодом Світлана, найкраща сестра,
Слідом за братами в науку пішла.

Лишилася хата не зовсім сама,
Там Мама старенька ще довго жила.
Садила город і садок доглядала,
Дітей і онуків завжди виглядала,
Аж поки у вічність сама не пішла.
А хата стоїть – вона все пам’ятає,
І, певно, без нас вона також скучає.