Черкати днi

I
Папір пожовк, бліде чорнило,
все перейшло та пересохло всоте по сльоті.
І міміка стекла та згусла монолітно в масці,
легені безвітрилими не в силі вітер красти.
До неба треба дорости, щоб золотом опасти.
Осіннього мовчання верби – верби золоті.
Їх як піску, життя одне...
Вагалося черкати дні,
вичерпувати істину, сушити дно бігцем,
коли акамулятори небесні ще не сіли.
Втирати носа німоті, розкривши серця сіла,
душею відболітися та розгрішити тіло –
ану ж за ніч впіймається здорожене лице,
дорогою війне...
Мов молоко, Голгофа в нім збіжиться.
Припудрене пилюкою, вразливе на пристріт,
комусь піде на опуси і сльози сповідничі.
Ах, як нелегко вгледіти в чужих очах обличчя,
котре сіріє, квапиться по сей бік потойбіччя.
Пасти і запасатися терпінням, грітись від
терпкого Каберне,
весни, в руках, тактильних змієвицях,
в присутності, що грається, мов нотами – з вогнем,
відсутності, що ділиться на дольки недогріті.
Плести, мов павутинками, мережу долі, сіті
на щастя закидаючи – витягуючи миті,
в котрих не тіло дихає, а вруниться едем,
де ліпиться в одне...

II
Попало баболіто в серця сіло.
З води та сонця рай... на дні.
На цілий божий рай
одні
вціліли,
ті, що черкали дні,
та істину сушили
не від вина,
не по вині,
а від війни,
від 33-ої зими,
де вицвіли чорнила
...чекаючи весни.

2 Червня 2009