Печаль

Коли закінчить день ласкати моє тіло,
Піду туди, де я щасливою була.
Я буду йти і згадувати вміло,
Й жалкувать за тим, що я колись робить могла…
В згадках пошуки мої, скитання.
Мені здається, що нема того, що зараз є,
Що все, як є, зазнало лиш ховання.
Куди ти зникло, щастя, ти ж було моє?..
А люди десь сміються і блукають.
Вони не знають, що зникає щастя мить.
Що різко зміниться життя вони не знають.
А як тоді без щастя можна жить?
Воно, зникаючи, ціль забирає,
Воно сховає сміх твій і любов,
Свіжість твою й молодість сховає.
А чи повернеться воно до тебе знов?
Життя буває строгим і брутальним
До тих, хто якось слабість свою проявив.
Погляд у людини відтоді стає печальним.
Де взяти сил, коли ти щастя загубив?
І ти шукаєш сил, натхнення в слові,
Яке собі ти шепчеш кожен день.
Нема нічого, лиш проблеми нові –
Де взять в проблемах трішечки натхнень?
Немає в світі тої страшної сили,
Щоб вбити так просто змогла
Твою віру в щось єдине, справжнє, ціле,
Те, за для чого на світі я довго жила.
А я живу, немов ховаючись від світу,
Мені нема чого увечері робить:
Чи то шкода душу мою неудачами розбиту,
Чи то про мене позабула щастя мить?
Нема нічого – лиш стрімка думок потока,
Немає планів, жодних здійснення мрій,
А ще болить рана від втрати глибока,
І кожен день стає нестерпніше біль…
А я ж була такой Людиной!
Я принципи і віру в себе мала.
Я прикладом була для всіх єдиним.
Що сталося, що все це я повтрачала?
Тепер боюсь побачити саму себе,
Знайти в собі нові втрачання…