Знову ти мовчиш, знову ігноруєш,
Знову повз мене вітром пролітаєш,
Близько не підходиш, очі опускаєш
І щоразу гониш... не збагну тебе..!
Чим я завинила? Що не так зробила?
Може, твоє серце знов занапастила?
Знаю, що нелюбиш... трохи сумніваюсь...
Поговорим, любий! Я тебе люблю!
Може, скажеш прямо, що пройшло кохання,
Що в огні згоріло, в дружбу перейшло.
Ти скажи, не бійся докорів не буде:
Я ж також людина, я тебе збагну...
Та скажи ж, коханий, досить мене мучить,
Знаю, що це важко - камінь серце пне,
Ще й не полишають гордість й самолюбство,
І якась там жалість глибоко живе.
Ти мене не чуєш, знов махнеш рукою,
Й знову хутко зникнеш, звідки й появивсь...
Знов одна лишилась, знову я самотня,
Щось тривожить душу... Сльози... Я одна...
18.10.2005р.
Монолог
© Copyright: Елена Шарипова 2, 2009
Свидетельство о публикации №109052004580
Свидетельство о публикации №109052004580
Рецензии