Доля

Як дихнув рожевий ранок, дівчинка прокинулась,
І відразу у люстерко нишком подивилася.
Подив, радість, зацікавлення,
Блискавкою вдарили,
Що невже кінець стражданням?
Й що тільки не радили,
А прийшла весна весела, не змогла їй зрадити.
Й пуп’янок тугий, зелений,
Розпустився в гарну квітку –Тендітно-рожеву.
Крапельки роси на ній, ніжно-пурпурові.
Подих свіжості п’янить, очі в неї загадкові.
Посміхнулась мило сонцю, І мерщій на волю.
Хочеться кохати квітці, вічно бути молодою.
Була щедрою, п’янкою, всім дарила роси.
А тепер сором’язливо розпустила коси.
Бо не зчулася як вечір тихо підкрадався,
Як хтось підло та підступно з цвіту познущався.
Пелюстки тендітно милі понеслись за вітром.
Їх розкидало по світу,що й не видно сліду.
Може десь змели з доріжки, кинули в пилюку,
А чиєсь взуття модерне, стерло на багнюку.
І вже байдуже навкруги, що з тим цвітом сталось.
Милувало воно око, доки милувалось.
А тоді вже язики злі і не дотепні, перемелють всі кістки.
Й так вже перетерті.
Весна 1996