настав той час,
коли час іти.
Вже майже двадцять і мало сил.
Не досягла своєї мети,
Ніхто ніколи про це не просив.
Самотність вже мій ліпший друг,
із нею я завжди щаслива.
Беру, мов Портвейну пляшку пусту,
душу свою і несу, щоб налили.
Та хто з тих барменів чекає весну?
Палять, ніби сигару останню надію...
Настав той день, коли вже б прокинутись нарешті,
зняти з очей окуляри пітьми.
Зібрати пляшки всі допиті і речі, вирушить в повну пригод далечінь...
Вже майже двадцять, а ноги ще втоми не знають,
ще пил, на дорогах, під ними не був.
Хто ж мені двері в життя прочиняє?
Невже не почув, невже він забув?
Певно холодне вино допива, а може й вже десь захмілілий спить.
Настала та мить...
Ніч, щоб мимоволі поплисти,
відчайдушшям гребти крізь моря зелену блакить.
На скелі високій стати навколішки,
розправити руки, мов чайки крила і стогіном смутку
до неба злетіти.
Мабуть таки, то частина мене не гарна рима та не в
© Copyright: Алёна Головина, 2009
Свидетельство о публикации №109050707359
Свидетельство о публикации №109050707359
Рецензии
