прочитаю твоє ім‘я у небеснім зорепаді,
відгадаю нашу правду серед тисячі «але» –
і замріюся в чарівнім золотистім листопаді,
і залишуся навічно, як миттєвість промине.
проголошу наше щастя непорушеним законом,
заквітчаю наші мрії едельвейсом в тихім сні –
бо коханням серце стигне, наливається, мов гроно,
і росте до тебе думка, наче квітка навесні.
ти не бійся, що замерзнеш, бо зима – це тільки спокій:
це не кара й не розлука, що нас губить в самоті.
потримай мене за руки... я лічу несмілі кроки...
почуття між нами сяють – неосяжні і прості.
перші промені рожеві розчинили наші вікна –
тихо й біло насвітанні... подивися, випав сніг!
наше щастя несміливе вже до нас потроху звикло:
сипле срібними зірками з піднебесся нам до ніг.
ср1бне
© Copyright: Мирослава Данканич, 2009
Свидетельство о публикации №109042101857
Свидетельство о публикации №109042101857
Рецензии