В степу хурделя розцвіла.
Воли несуть свої тіла,
а заразом і віз обридлий
крізь ніч. Чи є душа у бидла?
Якщо й нема - колись була.
Та стерлася - під батогами,
під тягарем чужих доріг.
Вінчає зірка кожен ріг.
Погонич ворушить ногами,
немов намацує поріг,
що так кортить переступити.
Малює хрест скажений сніг
і вчить, як треба було жити -
не тут, а там, де сивиною
взялися гони в давнині.
Погонич відчува спиною,
що крил немає на спині,
і знятись в темряву несила -
остання думка підступа.
А у волів зростають крила,
все ближче зоряна крупа.
І вже вони пливуть високо,
і Віз* покинутий закляк
у небі, де червоним оком
Погонич дивиться на шлях.
1998р.
*народна назва сузір'я Великої Ведмедиці.
Володе Прилипко 51 год - укр
© Copyright: Анатолий Секретарев, 2009
Свидетельство о публикации №109040900937
Свидетельство о публикации №109040900937
Рецензии