Нехай вiдчую

Дай, нехай відчую тую ласку знову.
Ніби вікна й двері, я забитий словом.

Мокне-набрякає лобне місце втрати.
Я стою порожнім, наче крайня хата.

Ніби просто кроку певність сколесили,
ніби до кидання, крім каміння – сили.

Тане ночі крига на обличчі сніжнім,
мокне з нею серце доки стане ніжним.

Та не в ночвах мокне – на дощі білизна.
Теплі в неба сльози, бо небесні – в тризни.

Загорівся вітер і палає плаєм,
яв мій – то лоскоче, то переплітає.

Я мандрую вище поміж язиками
і мене не взяти голими руками.

Та мене на слово некоштовне стати,
тож нехай почує і здригнеться фатум

блискавкою, громом у сріблястім ситі.
Вийду з тризму* тремно, щоб заголосити,

щоби врешті вчулось.
– Янголи з мечами,
як вас бракувало, як втрачалось маму!!!

8 Квітня 2009

*тризм, -у, ч. Судомне стиснення щелеп


Рецензии
Юрію, кожне Вашу фразу можна розділити на декілька віршів і вони, вже привернуть до себе увагу. Та, коли такі думки та образи в одному вірші, це, вибух ємоцій!!!! Надзвичайно!!!! Я у захваті!!!
З повагою, сердечно,
Таня

Татьяна Левицкая   11.04.2009 13:08     Заявить о нарушении
Дякую Таню,
Це ще не кінцевий варіант, але основа є.
З весною,
Л.Ю. :)
P.S.
На днях загляну на вашу сторінку, я вже раз перечитав вашого останнього вірша, але не було часу на аналіз...

Юрий Лазирко   12.04.2009 08:00   Заявить о нарушении