Беатриче
(Константин Михайлович)
1907 – 1942
(перевод с украинского)
БЕАТРИЧЕ
Не знаю, где ты ходишь, где живёшь!
Ты русая! Задумчива! Строга!
И как тебя подруги называют,
Моё нежданное простое утешенье!
И где мы встретимся когда-нибудь,
Вдвоём столкнувшись – на улице, в трамвае!
И как узнаю я тебя, и как
Промолвишь ты, смутившись:
«Извините…»
А я посторонюсь спокойно
И после первых слов скажу, вздохнув,
Что, мол, на улице давно весна,
И ласточки возможно прилетели.
И в томном взгляде, и в дрожанье тёплых губ
Поймаю сразу, и теперь уже навеки
То, что не знал, не видел и не ощущал
В своей огромной жизни раньше, освещённой солнцем.
И мы расстанемся, чтоб завтра вновь
В толпе теряться, искать и находить,
И что-то еле слышное шептать так нежно,
И, дух перехватив, почувствовать, что это навсегда.
А улицами в самом деле зашагает
Весна дурманящая и шальная,
И каменщики, утомлённые под солнцем,
Закончат какой-то новый дом.
И строем с песней пройдёт весёлый взвод.
От ветра тихо зашумят каштаны,
А мы с тобой пойдём бродить,
Не зная ни покоя, и ни усталости.
Закончится так первый вечер… Ты идёшь.
Ты спать легла. И вот тебе не спиться.
Ты открываешь книгу, и она
Плывёт куда-то в каштановом тумане,
А я из дома выхожу в тот поздний час, иду…
Куда иду, зачем иду – не знаю.
И папиросой задымив, смотрю
На дым каштановый весенний.
Я знаю только: в памяти твоей,
В твоих спокойных снах, и в жизни твоей
Всё пережитое моей рукою оживёт
И засверкает самоцветными огнями,
И буйным цветом придорожых трав,
Кипеньем белым голубого моря,
Что вспомнишь ты теперь с трудом
Всё, чем жила до нашей встречи.
Из слов, из пламенных сумею мир создать,
Что выносил во чреве глубокого молчанья.
И мир создав, я назову его
Твоим коротким и певучим именем.
Всё будет, милая, со временем. А теперь –
Не знаю я, где ты живёшь, где ходишь,
И отчего тебя обожествлял
Какой-то дальний флорентиец Данте.
(перевод сделан в августе 2007 г)
Кость Герасименко
(Костянтин Михайлович)
1907 – 1942
Текст оригинала:
БЕАТРИЧЕ
Не знаю, де ти ходишь, де живеш!
Русява ти! Задумлива! Сувора!
І як тебе твої подруги звуть,
Проста моя, нечаяна утіхо!
І де зустрінемося ми колись,
Зіткнувшись вдвох – на вулиці,
в трамваї!
І як впізнаю я тебе, і як
Промовиш ти, збентежевшись:
«Пробачте…»
А я тоді спокійно уклонюсь
І після перших слів скажу, зітхнувши,
Що вже на вулицях – давно весна,
І ластівки, напевно, прилетіли.
І в погляді, в тремтінні теплих губ
Впіймаю я відразу і назавжди
Те, що не знав, не бачив, не відчув
В житті великому, осяяному сонцем.
І ми розстанемось, щоб завтра знов
Ходить в натовпі, шукать, знаходить,
Щось невиразне ніжно говорить
Й, спинивши дух, відчуть, що це навіки.
А вулицями, справді, буде йти
Весна пахуча, п’яна, неспокійна,
І тепло стомлені каменярі
Кінчатимуть якийсь новий будинок.
І пройде з піснею веселий взвод.
Від вітру тихо зашумлять каштани,
А ми з тобою підемо бродить,
Не знаючи ні спокою, ні втоми.
Кінчився перший вечір... Ти ідеш.
Ти спать лягла. І ось тобі не спиться.
Ти розкриваєш книгу, і вона
Кудись пливе в каштановім тумані,
А я в цей час виходжу і іду...
Куди іду, чого іду – не знаю.
Закурюю цигарку, а вона
Димить каштановим, весняним димом.
Я знаю тільки: в пам’яті твоїй,
В спокійних снах твоїх, в житті твоєму
Все пережите мною оживе
Такими самоцвітними вогнями,
Таким цвітіннм придорожних трав,
Таким кипінням голубого моря,
Що навіть важко буде пригадать
Все, чим жила ти до тії хвилини.
Я світ створю із полум’яних слів,
Народжених в глибокому мовчанні.
Я світ створю, і я його назву
Твоїм імэям, співучим і коротким.
Все прийде з часом, люба. А тепер –
Не знаю я, де ти живеш, де ходиш,
І чому так тебе любив
Якийсь далекий флорентієць Данте.
Свидетельство о публикации №109032000093