Сборник Поэзии - укр. и рус. - Винница, 2007

    Е     І Ї
ПО     З   
    Є     И И

Секретарьов А. Поезії. - Вінниця: Видавець Усатюк О. І., 2007. - 38 с.
ASBN 966-7811-03-8


Добрий нажиток з суму.  2002
Весняний хор. 2002
"Кожний крок чоловічий  -  то вже розлука..."  2003
Вечірня зустріч з сурмачем Соловйовим.  2003
На лобі Комарова.         2003
Другий день весни.        2003
"Обманути на цьому світі можна тільки себе самого..." 2003
"Березень. Я увійшов в хату, схожу на кімнату..."   2003
"Хто каже - буду водночас творінням і творцем..." 2003.
Порятунок від падіння. 2003.
Осінь патріарха. 2003.
Осокоряному поплавцеві. 2002-2003.
Георгію Куркову, музиканту, диригенту вінницького камерного орестру "Арката" на ювілей. 2004
"Як все влаштовано розумно..." (Уверх Дніпром на Канів) 2004.
Пам’яті  рижого. 2004
Ранковий букет для останнього дзвоника. 2005.
"Ця пара - альфа і омега... "  2005.
"Одна тисяча дев'ятсот шістьдесят п'ять. Я закоханий був..." 2005.
Зимовий октет для всіх. 2005.
Памяти кноклубов и прочих примет восьмидесятых годов.  1991-2005.
"Спить Комарів. А "Боїнги" летять..." 2005.
Слухаючи "We Will Meet Again" Біла Еванса. 2006
"Право на своє існування відчуваєш зрідка..."  - 2006.
Надихане сучасною українською маргінально-модерновою, танатосо-еротичною прозою і поезією або як позбутися міазмів пані Розамунди.  2006.
"Все, що робиш собі на втіху... " 2006
Володі Прилипку і нашій з ним пісні "Виплив човен-місяченько..." 2006.
Зелена ліщина. 2004-2006.
Осягнення форм  (диптих з шкільних меморій) 2006.
В ноти слід вдивлятися...  2007
For "Yesterday" (Beatles)   2007

Вірші для дітей.


********************

Добрий нажиток з суму.

В полоні дум сумних про смерть і злидні
не розживешся (ось так відкриття!)
нічим, окрім знання, -  що люди бідні:
хто на маєтність, хто на майбуття.
Втім, це наж`иток теж, бо треба знати,
чого ти прагнеш  - бути або мати.
               
                2002.


Весняний хор.

Весна  -  прозора і весела,
на ярмарок мандрують села,
тополі віхами віків               
пливуть в очиськах малюків.
І зміст високий, благочинний,
беззахисний і безпричинний,
тремтить, як пагінець ліщинний
в горлянках щиглів і круків.

                20 березня 2002р.


.               *           *           *

                “Ой, на горі ... ,
                а попід горою... “

Кожний крок чоловічий  -  то вже розлука.
Згадую свої мандрівки ніжним мереживом лугу,
що тягнеться до Дніпра вздовж Росі разом з нею:
патички нечуйвітра уквітчані, темні виверти глею,
мурашині міста, шматки човнів, пароплавів.
Просто горбки, на яких так легко віддатися славі
Божій або своїй,  -  якщо є що згадати.
Сядеш,  -  згадаєш. Але тобі не треба сідати,
треба йти, тавруючи землю козацьку
грифом кенійського черевика, придбаного зненацька,
у подільському місті, де тинявся по ринку,
загубивши жінку і шукаючи собі жінку,
помінявши не рух, а човен зотлілий - роботу,
чим порадував і себе, і веселу, мудру голоту,
об'єднану бог=зна чим, розкидану білим світом.
Колись-таки побачимось! А поки що свіжий вітер
єднає тих, хто прямує, рвучи повтори,
яром-долиною, обминаючи житні гори,
даруючи робам женців, що вже вицвіли від чекання,
чорно-червону стрічку розуму і кохання.
       
                24.01.03.



Вечірня зустріч з сурмачем Соловйовим.
 
Він стояв на березі ріки вечоровому,
а ми вздовж берега гнали човна.
А сонце вже сіло. Пахло коровами,
пахло вербою, темним шалом вина,
яке він цмулив, і так, ніби навколо Бродвей,
посміхався дівчині, від кохання вже неживій.
І товариш мій гаркнув йому: “Соловей,
привіт! Передай привіт і сурмі своїй!”
Він посміхнувся ще ширше, і я його теж впізнав.
А потім підніс пляшку до губ і заграв.
Мабуть, щось з Майлса Девіса, та човна двигун
не дав дослухати. І важкий колун
хаосу обрубав, як гілку, ту мить -
жилку-зв’язку живу, що й досі тремтить.
...Поворот ріки - попливла завіса води,
закриваючи Солов’я. І сурму його. Назавжди.
 
                03.02.03.

            
На лобі Комарова.

Морозна ніч. І зоряні жнива.
А, може, це вогні думок весільних?
Дивись-дивись, небачені дива  -
то вигадки сліпих і божевільних.

Ти вийшов з хати. Мить, як гострий ніж,
відтяла сум і думку нездорову.
Ти  -  диво сам, коли отак стоїш,
беззахисний, на лобі Комарова.
            
                21.02.03.

Нова редакція - 24.01.2021


На лобі Комарова.

Морозна ніч. Висока і нова,
бо щось таємне діється в сузір’ях.
Дивись-дивись, небачені дива  -
то вигадки сліпих і божевільних.

Ти вийшов з хати... Глузд, як гострий ніж,
хай ріже жах і подив  нездоровий.
Ти  -  диво сам, коли отак стоїш,
беззахисний, на лобі Комарова.




Другий день весни.

Весна міцна, як гвардії старої колона,
йде уперед, волаючи “Марсель’єзу”.
Лютий втік. Кільце крижаного полону
проштрикнув пагінець чистим лезом.
І його обминаючи, вояки чалапають по калюжах,
знаючи, що і король Швеції буде колись травою,
Земля  -  наша батьківщина! Прокидайся, друже!
Хто був нічим, той стане самим собою!
             
                02.03.03.



.               *           *           *

Обманути на цьому світі можна тільки себе самого.
Вийдеш ранком на ганок, раптом почуєш - “З Богом!”
і підеш, не оглядаючись, ніби за сірниками,
геть зі своєї Журляндії з хатами-курниками,
з річкою і калиною, з мороком попелястим,
що, випливаючи з яру, в море Екклезіаста
впадає, ранкове, і воно тобі по коліна.
А ти все йдеш і йдеш, і навкруг тебе -  Україна.
               
                березень-квітень 2003.


.               *           *           *
                Ю.Д.               
               
Березень. Я увійшов в хату, схожу на кімнату.
Ти був іще живий.
Хворів. Але ворушився багато.
Лаявся. Демонстрував новий кий.
Саме він буде з тобою в останній час.
Ти помер за більярдом. І ніхто з нас,
не застиг чоловічком в чоловічках твоїх.
Втім, світ не пляшка, і навряд чи б ти зміг
роздушити його, як кажуть, на двох.
Хіба що тоді, коли другий  -  Бог.

                15.04.2003.


.               *           *           *

Хто каже - буду водночас творінням і творцем,
хай разом поверне до вас потилицю з лицем.
               
                19.05.03.

. Порятунок від падіння.

В спеку, містом, де не відбувається нічого,
я йшов, знесилений непереможністю справ.
І раптом переді мною перо горлиці на дорогу
впало, щоб я на ту дорогу не впав. 
               
.                серпень, 2003.


Осінь патріарха.

-  Щось-таки  буде!  -
казав собі колорадський жук,
прямуючи у вересні до ріки.

                2.09.03


Осокоряному поплавцеві.
 
Глиняна круча, не дуже висока,
тиха протока, не дуже глибока.
Вудлища пружний застиглий кінець,
прірва чекання і мій поплавець.

Він, як хлопчисько, - стирчить і прямує,
прояви руху радо рахує -
тут, на поверхні, і там, в глибині, -
хвиль коливання і зморшки на дні,

Я  ж  - це ніхто:  розчинився у глині,
вріс в осокора тремтяче коріння,  -
знаю, і він задивився згори
на дитинча зі своєї кори.

Наше життя - це ловитва хлоп’яча,
простору й руху вічна нестача,
тож і пливуть і зникають в ріці
діти дітей, -  поплавців поплавці.

                2002-2003.


 Уверх Дніпром, на Канів...

Як все влаштовано розумно.
В Дніпрі спалахують вогні,
і розчиняється несумно
коса черкаська в далині.
Від Мошен вензлем животворним
у небо тягнеться димок,
і осокора корінь чорний
росте з тарасових думок.
І я пливу, самим собою
незадоволений. Але -
пливу. Уверх, не за водою, -
туди, де більшає мале.

                2004.


Георгію Куркову, музиканту, диригенту вінницького камерного орестру "Арката", на ювілей.
 
Головний редактор переважно жіночого журналу “Арката”,
що виходить в одному екземплярі,
живе небагато.
На кожному вирученому дол`ярі  -
портрет Моц`арта, а такі не приймають у банках.

Втім, земляк губернатора і тезка Побідоносця,
не впадає у розпач. Кожного ранку,
не чекаючи у четвер дощика або у червні морозця,
він виходить у плавання  -  з Вінниці одноповерхової забудови
до Вінниці, де усього більше  - поверхів, голів, послуг ЖЕКа,
воювати цю вінницьку Річ (не Посполиту, а Посадову)
ідеєю фестивалю “Peter und Mekk” або “Winnica - kresowa muzyczna Mekka”. 

Інколи це йому вдається, тож звойовані вшанували його чином контр-адмірала -
хіба можна, щоб такі цитаделі брав якийсь там редактор!
Він відреагував на це стримано, ввів у склад команди духове гр`ало,
натякаючи на подальшу можливість встановити і симфонічний реактор
як двигун  -  не журналу, а крейсеру, що перейме назву журналу.

 Ах, це схоже на сон !  -  симфонічний крейсер “Арката” суне повільно
у Відень, везе пані С. (кариатида) і сумирного  “запорожця”,
що, вибравшись з сараю, побуває таки за Дунаєм. На палубі  - гра. Як сексапільно
жінки і дівчата, збуджені гонораром, витинають Вівальді !
Але пасажі  у “Бурі”, як завжди, схожі на торнадо у манній каші.
Два Сашка і контрабаси меланхолійно спостерігають пейзажі...

Цур мене, цур ! Клята мара! Закреслити і забути!
Рвонути в якийсь польський чи китайський Урюпинськ.
Грати сольні концерти. Сьорбати адміральський супець з віртуальним духом
прикопченої вітчизни, писати довжелезні листи Лілі і дітям. Заробити на дах, майстерню і льох. 
       
З такими думками, спускаючись у яму до молодшого брата Стейнвея, удвох
зі своїм товаришем  - абсолютним слухом,
пробує пальцем, схожим на палець Жори Куркова,
ре першої октави і, вражений звуком,
забуває про все на світі.
Ре. А потім  -  мі-бемоль.
Але це, друге, -  вже у іншому півстолітті.



Пам’яті  рижого.

Після дощика в четвер
йду веселим чистим лугом
сам до себе в гості з другом, -
він живий, він не помер.

Квітень травень народив,
поховавши бараболю.
Ще багато різних див
ми побачимо з тобою.

Час  -  назустріч, ми  - вперед.
Стик епох перетинає
млин, каплиця, ожеред,
Млин, Каплиця, Ожеред, -
ніби потяг пробігає.

               22. 09. 04.



Ранковий букет для останнього дзвоника.

В ранковій тиші бузок білосніжний
черкаська жінка зрізає ніжно,
сину чи доньці  -  прощатись зі школою.
Чути, як потяг гуркоче за Шполою:
...що треба,
крім неба,
щоб жити
як треба...
...що треба,
крім неба,
щоб жити
як треба...

20.04.05.

.      *    *    *

Ця пара - альфа і омега -
не рух від брега і до брега,
не нерозривна оболонь,
а пряжка, що тримає ремінь,
де келих, меч, кресало й кремінь:
кохання, розум і вогонь.

.             21.11.2005.


          *   *    *

Одна тисяча дев'ятсот шістьдесят п'ять. Я закоханий був.
Весна, остання домашня весна. Бітлз волають "Help!".
Березень  -  голуб у клітці -  терпить, гульгулькає, вірить.
Вечір у школі, присвячений восьмому березня.
Друзі, яких я і досі люблю, скачуть (це танці) - живі,
всі до єдиного. Кожний по-свойому бачить це тіло жіноче
життя, кожний по-свойому в шати химерні його одягає
і роздягає. А я? Чесно кажу, - я більше дивився і вчився,
вчився скакати, любити, кохати у друзів моїх.

   листопад, 2005.


Зимовий октет для всіх.

...За вікном зима,
а у хаті  - піч,
і ви сам чи сама,
і ніяких облич,
тільки спогадів рух,
тільки лет білих мух,
тільки мрії та сни,
та чекання весни...

.       10.11. 2005.


Памяти кноклубов и прочих примет восьмидесятых годов.

.                В. Владимирскому.

Кумир почти уехавших евреек,
Феллини толкователь и т.п.
уехал сам, и в областных местечках
теперь царит индийское кино
и голливудский порно для Магриба.
Ликует в кинозалах маргинал,
недавно помышлявший о погромах.
Зачем? -  Ему и так досталось все:
хрущевки, инженерские оклады
и право клюнуть струйкой унитаз.
(Хотя порой еще дают промашку
те, кто привык во время отправлений
глазеть на звезды или облака.)

А, впрочем, их предшественники тоже
не так давно освоили фаянс,
неведомый в хибарах прибазарных.
Одним  -  от изобилия пространств,
другим  -  от их хронической нехватки,
пришлось веками гадить под себя.
Заметим, что местечки отличались
от сел национальностью дерьма
а, значит, их амбре имело корни,
глубокие и разные. А вонь
с иной всегда начать войну готова
на истребленье. - Ведь когда их две,
то ни к одной привыкнуть невозможно,
сказать себе, - ах, это так, душок,
особенность национальной кухни!
Короче, вони вонь -  не миру - мир.

Но, к счастью, до баталий не дошло:
заборы рухнули от ветра перемен,
и местечковый люд, как лист осенний,
зашелестел, готовясь улететь.
Вот тут и зачастил знаток Феллини
к нам в гости из Одессы. Ведь кино,
тем более, пикантно-продувное,
как моря шум и запах чеснока,
теперь нужней отличницам учебы,
чем, “...на холмах (родного!) Тульчина...”
Ведь как теперь, на чемоданах сидя,
им, бедолагам, классика читать?
Тем более, что Саша - патриот,
и у него  -  ни строчки об отъезде.
А ехать нужно. И притом туда,
где с Пушкиным в обнимку не походишь,
и даже Евтушенка, ё-моё,
оттуда не увидишь без бинокля,
а оптика там, говорят, в цене...
Итак, вперед, на запах “Амаркорда”!

И улетели. Победил навоз.
Виват! Национальное единство,
лавируя меж липок и сортиров,
торжественно, как земский землемер,
вошло в безгрядье Иерусалимок
и первым делом принялось заборы
как знаки перемоги уставлять.
Что есть мечта деревни без забора
и без строенья, схожего на клуб
и панский замок разом, в эпицентре?
Все, что угодно, только не мечта.
За что ж тогда сражались ланковые
и их мужи в тисках колхозных га?
И вот они, заполучив в наследство
кварталы плюс, естественно, базар,
усердно воплощают арх-идею,
заботясь и о том, чтобы мошна,
мечту питая, оставалась в теле.
А посему - да здравствует Гермес!
Из-за бугра выглядывает фермер,
но гречкосей осваивает гендль!
А это зрелище, увы, для закаленных.

Кумир уехал. Пусто. Тишина.
Вокруг  холмы в зеленой чешуе -
весенний труп имперского дракона
с зажатым в лапе аленьким цветком,
стук молота, кующего ограды,
обрывки Торы, шароварный плеск...

Сюда, сюда, Феллини Федерико!

.                1990-2005.
.
           *   *    *

Спить Комарів. А "Боїнги" летять.
Спить Комарів, занурений в минуле,
сплять Педоренки, Бабії і Гули,
живі і мертві, - міцно-міцно сплять.
Гудуть турбіни. Кварц рахує миті.
Пілот в кабіні знає кожну річ.
Але клістрон, структура композитів - 
все це для нього темна-темна ніч.
Хтось з пасажирок зойкнув:"Мій синочку!" -
і в Комарові впав з ялини сніг.
А зверху Віз націлився на Квочку.
Вже в котрий раз. А зрушити не зміг.
 
.                22.12.2005.

 
Слухаючи "We Will Meet Again" Біла Еванса.

                Юрію Шепеті.

Ця музика жива сама в собі звучить,
на подвиги не зве і жити як, не вчить. 
Але чомусь кортить дізнатись, -  що зробив
той справний музикант, коли її створив?
Пішов до друзяків, чи вибрав дальшу путь,
чи завернув туди, куди його не звуть?
Бог знає. А для нас  - лиш музика луна.
Вона тепер сама, вона завжди одна.
Дорога мерехтить, і в синьому авто
Великий Еванс мчить, куди – не зна ніхто.

.                10. 01.2006.


.            *    *    *

Право на своє існування відчуваєш зрідка.
Скажімо, січневим вечором синім, коли сусідка,
йдучи за водою, зітхне так жалісно, помовчить - і знову,
що в тобі щось вибухне, і ти, як патик тиновий,
відчуєш, що похилився занадто, і треба
себе якось підправити, щоб ранком знов вказати на небо,
нагадати про межу, захистити від вора,
і почути від когось – «славна підпора!»

.                15.01.2006.

Надихане сучасною українською маргінально-модерною,
танатосо-еротичною прозою і поезією
або як позбутися міазмів пані Розамунди.

Селянську ліру завжди тягне до важкого металу,
до голої екзистенції, але не "гей, чавале!",
тобто перебування в степу або у могилі під степом,
а до панського ergo sum з привидами, фамільним склепом,
сексом, намальованим збудженим пензлем хлопа.
Колись його прадід пахощі оксамитового салопу
пані Розамунди втяг і вчадів, коли сів сповідатись
після неї на лаву, і відтак сподіватись
на побачення "в присмерках смарагдових глиці"
не перестав і в нащадках. Тож біле тіло левиці
без кісток (бо давно струхнявіли) мариться і праонуку.
Уся молодь мужича роду пішла у науку
до гера Мазоха, до кнайп, де пиво і млосно-солодка кава,
де чорти-палестранти, знавці ромейського права,
змішаного з Вальгаллою у Дунайських болотах,
ботають мато-латиною, гадаючи, що то є робота.
Цікаво те, що з цього белькотіння ніколи
не випливе машини чи формули, хоча до школи,
ходив і вчив там щось, схоже на прозу
веселого дня весняного. Друже, коров'ячого навозу,
але не того, що тече з афедрону, схожого на піхву Кібели,
а того, що вистигнув, висох, і став, як той para bellum,
що з трясіння повітря перетворивсь у безжальне залізо,
набери кружалець із 20, плюс купу сухого хмизу,
сядь десь з товаришем під правильною вербою,
розведи багаття, понюхай і станеш самим собою.
А потім - куди завгодно, хоч у сам Чорториїв.
Навіть у Відень. Навіть у Як-тебе-не-любити-київ.

.                14.03.06.


.         *    *    *

Все, що робиш собі на втіху,
нагадує солом'яну стріху:
ніби й дах, - відбиває вітри, морози.
Але зовсім інше - метаморфози -
ваблять солому: розсмикування, гниїння,
півня червоного палахкотіння.
Останнє - мрія соломи. Буває,
здійсниться мрія. О, як тоді палає
плоть суха довгих бажань плоті! -
кожне колінце - уклін пані Скорботі,
одержав все, і все пішло димом,
тож  - гайда! - у зиму, колесом-пілігримом.
 
Інша справа, коли втіха - дарунок,
наприклад, твій несподіваний поцілунок,
коли дбав не про тебе, а про іншу істоту.
Або таке - коли раптом з-за повороту
шляху довгого, як гонитва за змієм,
вирине корчма  - чиста юнацька мрія:
сливка, а під нею вечеря і товариш розсівся хвацько,
наливає тобі горілки у бляшану кварту солдатську,
і каже: "Вже сонце сіло. Маєш право на чарку."

Щастя це світло, що бог-зна звідки бризкає в шпарку:
твій поцілунок, корчма, місяць, рожевість світання -
кам'яниця вічна невласного існування.

.                квітень-вересень 2006.




Володі Прилипку і нашій з ним пісні "Виплив човен-місяченько..."

Срібна блямба прикрашає зоряне небо,
і так самотньо стає,
коли, друже, збагну, що пливу без тебе,
і наше море - вже тільки моє.
Втім, слідів твоїх тут достатньо. Гойдається човен,
що в затоку зоряну прибився без козака.
Той загубив весло, і пірнає в Терези чи Овен,
прядучи нитку-казку для мого малюка.
Довшу за життя казку, сон чоловіка малого. 
Ти його охрестив, разом з привітним дідком
в П'ятничанській церкві, до якої і зараз відлого
шлях тече, і по ньому Папа шкультигає з ціпком, -
сторожем нічним прикинувся і волає:
"Вартуй!". І відгукується за тебе: "Вартуй!".
Ніч до мінора тягне. І від того потроху світає.
Потопає човен. І ніхто не скиглить "рятуй!".

.                10.06.06.


.     Зелена ліщина.

Пам'ятаю, якось ранком, років двісті тому,
може й менше, але це не так важливо, сину,
прибігає мій товариш і волає : "Ану,
піднімайся, і рушаймо по зелену ліщину."

Я спочатку не второпав, але вмився, поїв,
дуже швидко, бо товариш нетерплячий чекає,
вже як вийшли за ворота, він мені розповів,
що ліщина за вокзалом, а де точно - не знає.

Треба йти до лісосмуги повз великі склади,
перелізти огорожу, що навкруг танкодрому,
там побачимо сторожку, і почнуться сади,
а за ними - та ліщина у гаї старому.

Вона класна - дуже довга, і рівнесенька, як
той бамбук, що на базарі продають нам грузини,
але краща. Бо крім того, що вона на дурняк,
більше зловиш, кажуть люди, якщо вудка з ліщини.


Йшли ми довго і недовго, бо цікаво було,
покаталися на танку, на дрезині, на возі,
познайомились з поетом, що мав дивне житло -
жив у бочці з-під горілки, в степу при дорозі.

Він читав нам гарні вірші, але всі не свої,
бо свої читати, каже, - це не дуже етично.
А завершив так: "Колеги, як сказав Навої,
кожна бочка порожніє, а ліщина  - то вічне!"

Тож і рушили ми далі, крізь велике буття,
друг мій вже не зовсім поряд, бо пливе на хмарі,
але інших до походу приєднало життя:
той малює, той віршує, той гра на гітарі. 

Так і досі я блукаю у тім райськім саду,
загубив початок шляху, геть забув причину,
та, буває, аж зрадію, як відчую, що йду
красним лугом разом з другом по зелену ліщину. 

.                2004 - листопад 2006.




.             Осягнення форм
.       (диптих з шкільних меморій)

Хімія.

В моїй школі, колишній жіночій гімназії, 
найкращій споруді дореволюційних Черкас,
де вчилася Шура Ващенко, мати моєї матері,
кабінет хімії займав ліве крило другого поверху.
Асідний дух цього крила пронизав кілька революцій і воєн,
радянський пиріг часу з гулажно-голодоморним начинням,
повітря хрущовської відлиги з проривом у космос,
а потім  досяг і моєї уяви. За рік до Гагаріна,
на початку довгого грипу, мені випадково потрапила в руки
товста і проста книжка в синій палітурці:
батько здобував екстерном середню освіту,
якої його позбавило раннє сирітство.
Мабуть, від палітурки відгонило тим пронизливим духом,
тому і пройшов я легко всю білу товщу підручникового нутра: 
таблиця періодична і таблиця розчинності,
деяка уява про амфотерність, тобто розвилку якостей,
органічні орнаменти, викладені з вуглецю-водню-кисню,
плюс правило пропорцій,  - ось і все, що треба було
опанувати протягом довгого грипу, щоб потім
у вересні, на найпершому уроці з хімії,
приємно вразити своєю повною обізнаністю з курсом
добру менделеєвську жінку, яка любила збирати гриби,
і яка царювала в лівому крилі другого поверху.
Але сутність Мадам Хімії, що творила життя на нашій планеті
протягом кількох мільярдів років,
слабкі взаємодії, формалізовані японцем Юкавою,
химерні злиття електронної вуалі, керовані лише номерами атомів,
були невідомі нам, адептам Дмитра Менделеєва. Втім, і сам Д.М.
не міг передати добрій жінці, яка любила збирати гриби,
і хлопчику, який любив ловити окунів на дніпровських плавунах,
сутність Мадам, а лише те, що, як кажуть, наснилося Д.М. - 
форми Мадам Хімії, лише її форми, лише її форми...


Роза.

В моїй школі, в паралельному класі "б".
вчилася дівчина Роза, здається  -  Корнілова.
В неї були потужні (і водночас довгі) литки Діани,
круглі опуклі очі, зуби з рідинкою,
відсутній вираз обличчя з легким проступом рис самиці сінантропа.
Вона носила зачіску "бабетта" з правильним куполком і чілкою.
Фартухи її шкільної форми були нестандартного крою -
з якимись особливими лямками:
схожими на чоловічі підтяжки (буденний варіант)
і на крила кімоно (варіант святковий).
Вона досить вправно фортепіанила, і часто акомпаніювала
шкільному хору і оркестру, де я - ого-го! - сидів першою скрипкою.
За всі учнівські роки я обмінявся з нею десятком-двома слів.
Гадаю, я обов'язково мав хоча б одного разу запросити її до танцю
на шкільному вечорі,  -  вшанувати її литки, що прагнули руху.
Можливо, вона мені відмовила, і нашого танцю не сталося.
Але це неважливо, бо запрошував я не Розу, а литки її і ще щось таємне,
з чим танцювати можна лише в Едемі.
Спасибі тобі, Роза-здається-Корнілова,
за те, що ти не була моєю мрією, а просто існувала поряд, -
молода майже-жінка з невідомою подальшою долею. 
Спогади про тебе несподівано витягла
(так висмикує з ясни здоровий зуб старий сліпий дантист)
давня фотокартка, де ти сидиш за роялем "Беккер",
спиною до об'єктиву, стиснувши кулачки, приготувавшись до гри.
Виявилося, що спогади про тебе мають чітку форму,
але стосуються ці, схожі на корінь здорового ікла, спогади
лише твоєї форми, лише твоєї форми, лише твоєї форми...

.                23.10.06.


.       *           *           *

В ноти слід вдивлятися,
щоб від них звільнитися:
не повинно гратися
те, що має житися.
Але тільки нотами,
чорними скоротами
ніч дарує досвіту
вдень нажиті досвіди.

.                3.01.07.

 For "Yesterday" (Beatles)

Учора  -  далеке, ранкове...
З дівчиною поряд крокую
сріблястим мережаним полем,
прописую кроки, як ноти, -
травою, землею, травою...
Від мелосу стежки тієї
залежить моє сьогодення.
Воно могло бути і кращим,
бо щиро, так щиро, так щиро
ділила ту стежку з тобою
і те, що здавалося грою,
дівчина далека, ранкова
учора, учора, учора....


.                6.01.07.


88888888888888888888888888888888888888888888

Вірші для дітей.

З’їла товсту книжку
у підвалі миша,
думає: - Хоч трішки
стану розумніша.
 
           7.04.03.

Больше всего боится злодей
встретить себя среди людей.

                17.04.03.

Плуг і земля.

Якось серед поля, посеред весни,
шепотіли плугу губи борозни:
“Як ти, любий, сяєш, аж вогнем гориш,
я тебе кохаю з кожним днем сильніш”.
“Мила моя земле,  -  плуг їй відповів, -
я від тебе сяю, сам би  -  зіржавів”.

.                20. 07. 04


Бути другом 
означає бути другим.
Станеш першим  -
знай, що друг в тобі помер вже.

                10.03.05.

Віті-рибачку на день народження.

Плітка.

Плітка моя біла -
як дівчина мила:
роботяща, тиха.
Скільки має лиха! -
щупаки жорстокі,
і отруйні стоки,
ще і ти, рибаче.
А живе, не плаче.


Карась

Карась буває різний: сріблястий, золотий,
великий і не дуже, але завждий - крутий.
Як витягнеш такого, то в серці холодок, -
здається, президента кидаєш у садок.


Окунець

Різнокольоровий
чортик-окунець,
риб’ячих малявок 
справний чабанець.

З мілини на мілину
як овечок, їх ганяє.
Всі вони  - одна в одну.
Чом недужих там немає?

        весна, 2005.

.     *   *   *

Вранці йду до ріки вздовж струмка,
збоку дивиться пташка з горбка,
і до мене течуть, як струмки,
піднебесні пташині думки.
               
.                5.01.2006.


.     Три ніколи для Миколи.

Ніколи не хотів бути схожим на іншу людину.
Ніколи не усамітнювався, щоб з'їсти якусь смачнину.
Ніколи моє збудження не залежало лише від себе самого.
Дякую за це собі, долі і Богу.

.                весна 2006.


.  Автопортрет для Насти.

Дядя Толя - бегемот,
у него большой живот,
у него на голове
волосины целых две:
вот какой богатый,
вот какой лохматый!

          літо, 2006.


      *       *         *

Якщо хочеш навчитись літати,
навчись спочатку не брати
в політ самого себе.
Подивись, як від себе гребе,
штовхаючи човен, весло,
зрозумій, як діє крило,
і любов, пташинка твоя,
злетить, відштовхнувашись від"я".

.                24.12.06.