Владимир Свидзинский. Неразвейно...

Неразвейно сгустилась над мокрым окном
Дней ослеплённых муть.
Вещи спокойно живут,
Не горчат слова,
И сереет печаль моя,
Как подо льдом трава.

Заростает зеркало пылью,
Память нежной забвением.

Пусть вещи спокойно живут
Под глухой корой молчания.

Ни солнца восход, ни закат,
Из далёких, иль близких дорог
На мой забытый порог
Милого голоса не приведут.

Свідзинський Володимир. Нерозвійно нагусла над мокрим вікном...

Нерозвійно  нагусла  над  мокрим  вікном
Осліплених  днів  каламуть.
Речі  спокійно  живуть,
Не  зринають  гіркі  слова,
І  сіріє  печаль  моя,
Як  під  льодом  трава.

Заростає  дзеркало  пилом,
Пам'ять  ніжної  забуттям.

Нехай  речі  спокійно  живуть
Під  глухою  корою  мовчання.

Ні  вечірня  зоря,  ані  рання,
Ні  з  далеких,  ні  з  близьких  доріг
На  мій  забутий  поріг
Милого  голосу  не  приведуть.

1932. З недрукованої книжки МЕДОБІР; передрук із газети "Час" (Фюрт, 1947-48).