Молитва старого козака...

У зеленім полі, край могили
Він сидів, кремезний та сідий.
Поряд, лише вітер тихо виє,
Пам’яттю в голівоньці старій.

Сиві вуса стеляться по вітру,
Погляд сумно гріє далечінь.
Віком ніс свою одвічну варту,
Та синів поклав у височінь.

Ой вийди ж місяцю ніченькою,
Навколішки стану помолюся.
За синів що згинули у полі,
Головою Господу вклонюся.

Я ж їх пестив, зрощував як треба,
Розповіді про дідів казав,
На шаблюках битись вчив за тином,
Правду, яка є розповідав.

Ой вийди ж ніченькою, та до ранку,
Насвіти сріблястих вій сльозу.
Вже не прийдуть ввечері до ганку,
Святками не гратимуть козу.

Важка доля, втратила синочків
З бусурманом билися на смерть
Пригадав були веселі нічки,
Що селом ставало шкереберть.

Як зросли сини мої рідненькі
Посадив на коней, та й послав,
До братів, у курені завзятім,
Їх Отаман вже давно чекав.

Не збулося долею чекати,
Не забулись батькові слова.
Джури полягли у битві клятій,
І самотня сива голова.

І лежать в козацькому кургані,
Що за неньку втратили життя.
Заросла та пам'ять бур’янами,
Імена пішли у небуття.

Ой вийди ж місяцю ніченькою,
Навколішки стану помолюся.
За синів що згинули у полі,
Головою Господу вклонюся.