Лампочка
тьмяно бруднить
чимось
тужливо-жовтим
потріскані стіни,
у вухах застряє
звук заліза,
яким ведуть по склу...
Скло очей моїх
в пилі і патьоках води.
Ні, дійсно,
це не сльози, -
всього лише дощ,
холодний і дрібний, -
такий же смутний,
як дні цієї осені,
що перетворюється
на зиму.
Думки розбухнули
даремною грудкою,
і тупо стукають,
як колеса вагону:
так куди,
так куди,
так куди
прямує мій поїзд ?
І де ж,
і де ж,
і де ж,
де моя станція ?
Темно,
та не видно дороги, -
лише рідкі проблиски
гаснуть написом
«НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ».
Але, деколи
так болісно необхідно
до чого-небудь притулитися –
хоч би до потрісканої стіни,
або скла,
по якому котяться цівки, -
ні, дійсно, не зліз, -
дощивши,
всього лише.
Тiльки б прибрати з вух
звук заліза,
яким ведуть по склу...
Залiзом по склу
© Copyright: Миклош Шадор, 2009
Свидетельство о публикации №109012600191
Свидетельство о публикации №109012600191
Рецензии