А ти чекав її в саду...
Оту непрохану, неждану...
Хоча вона й сказала:
„Більше не прийду!”,
Та ти чекав її нестримно й невблаганно.
Чекав її!
Коли цвіли каштани,
Коли буяв волошок небосхил,
Чекав ту неповторну і жадану,
Однак, її діждатись не зумів.
Ти не зумів діждатись,
А вона прийшла,
Коли в саду вже віхола мела.
Коли морозив вітер вогкі губи,
Ти не зігрів її, не приголубив.
Вона була самотня в тім саду,
Чекала, і надіялась, що стріне.
І думала: „Замерзну, пропаду,
Та все ж до тебе я думками лину.
Вона була самотня в тім саду,
Коли упала біла під каштани.
А ти чекав її у ту ж весну,
Чекав ту неповторну і жадану.
Отак завжди! Нема де правди діти!
Ну, а без правди – горя і мороки!
Ті, хто кохають палко і без сну,
Коханих ждуть у різні пори року.
А ти чекав..
© Copyright: Дыхание Радуги, 2008
Свидетельство о публикации №108121202664
Свидетельство о публикации №108121202664
Рецензии