Родная земля

       Рідна земля

       1

З верхнього міста
котилися ідоли в річку,
а попереду
люди летіли
вниз сторчака –
не оглядалися,
 і не шукали вони сміливця…

Їм в спину каміння дихало…

Камінні вагітні баби,
заголосили враз у степах –
вони проклинали
Перуна остовпілого,
а найбільше Дажбога
       чотирьохликого,
мовляв,
восьмеро має очей,
а не побачив,
звідки взялася напасть.

Одні котилися з ідолами,
інші,
закуті у хвилях,
чекали знамення…
Та його не було.

Над людом – квиління
й розпука літали…
Князь возвеличував для всіх
одного бога на Русі,
аби не знали більш тої спокуси -
молитися на сонце й дощ.
Люди хрест цілували –
і клали його
в підмурівки соборів
і храмів,
і ним же вінчали бані.
Ставили хрест на могилах,
і в вікна вставляли хрест,
щоб бачити божий світ.
Хрестом хрестили дітей,
а мужів непокірних
на поталу давали
мечу хрестоносному,
в якого око сліпе
в рот ненаситний.
Люди били поклони
перед хрестом,
а коли вже до неба
підводили голови,
у надії побачити там
охоронця -
їхні очі сліпило сонце,
і шмагали дощі…

І молилися сонцю,
і молилися люди дощу!

       2

На рідній землі хліб виростав
і оселя росла –
Град серед Градів –
корінням глибоко вниз –
до підземних річок,
кроною до небес,
наче крислатий дуб
і гіллям до горизонтів…
По Дніпру чайки пливли
і злітали високо вгору
на крилах весел.
А кобзарі співали –
шуміли соснові бори
і пущі дубові,
і Берестечко,
пінились води могутніх рік
і Жовті води.

Рідна земля,
мати вусатих синів
і житніх колосків,
чорнобривих дівчат
і чорнобривців.
Попідручки взявшись,
вони прямували в майбутнє.
Попереду йшли молоді,
перед собою несли весільні свічки.
Виходили парубки із дворів,
переставляли столи,
на рушнику подавали
Землю і Мир
молодим.

Сонце світило згори
і розсипалось на грудях намистом.

Молодик перекидався між хмар,
ніби у літньому сіні косар
і припадав до вух нареченої
сережкою,
і нашіптував їй,
скільки в неї буде дітей
і які вони будуть славні.

Між листям співали птахи,
у затінку паслась худоба,
діти народжувались у таїні…

Чи вітер гілля розгойдав,
і воно скаламутило небо,
чи охоронець злякався,
що місто виросте вище
його чола –
і він накликав на гордість
чорні хмари,
тьму-тьмущу ординську.
Вони обламала гілля на дубі,
стовбур зрубали
і кинули в річку,
мов ідола.

Напасалися коні чужинські
медовими травами –
і захмеліли, заснули…

На тому місці,
де крислатого дуба зрубали,
із маленького жолудя
виросла нова оселя,
розлога й висока…

Між листям співали птахи,
у затінку паслась худоба,
діти народжувались у таїні…

Обсохло лице землі
від потопу,
образ і наруги.
Повернулась відтята радість
плодоносній землі.
Знову вона молода і гарна,
скупана в любистку дня,
в білій сорочці,
вишитій заполоччю ріллі
і заграви.
У земній пелені
серед ромашок і молочаю
бавляться юні герої.

Крізь попіл хат і садів
зійшло молоде зело,
крізь страждання і муки
усмішка прорізалась
джерельцем,
до якого прагнуть спраглі вуста.

Вона молода і гарна:
веселкові стьожки,
вітер вплітає.

Села й міста,
верхів’ям вище неба
і гіллям до берегів океанів.

Між листям співають птахи.
У затінку пасеться худоба.
Діти народжуються
і сонцю радіють.
і радіють діти дощу.