Маестро

Народному артисту України
Анатолію Горчинському

Поза межею нинішніх реалій,
століття переплутавши повік,
співав у переповненому залі
немолодий вже хворий чоловік.

Співав про вічне — мамину черешню,
вертайтесь, діти, батьківських домів...
Ставало слово щирим і справдешнім,
оце він, Богу дякувати, вмів.

Без фонограми, під живу гітару,
відсунувши подалі мікрофон.
Літали залом лебеді у парі,
і червонів трояндами перон.

Здіймались звуки радісні і горді,
та вчувся стук ранкових поїздів,
і пальці помилилися в акорді,
і голос так зрадливо затремтів.

І в залі сміх... О публіко жорстока!
Ти, наче звір приборканий, авжеж,
тебе приборкать — то нелегко й довго,
а помились хоч в ноті — загризеш!

А потім возридаєш! Та запізно...
О публіко! Коли б тобі знаття,
що хворе серце прошива наскрізно
така тендітна ниточка життя!

Нема пророка, так було і буде,
вгамуймо ж гнів, роздратування, злість,
бо він нам не навіки даний, люди,
він в нашім місті тимчасовий гість.

Любім його, бо ж ми брати і сестри
супроти вічності однині і щодня.
Ні, ви не янгол, сивий наш маестро,
ви свої крила віддали пісням.
15 березня 1998