Промовчати вголос

Я промовчу тобі -
чому
ці дні,
мов пси бездомні,
перебігають через тьму
в моєму серці
соннім.
Я не будитиму його -
обережу від крику,
від розривання лютого
у пориванні
дикім.
Нехай лежить...
на ньому сніг,
під ним тепліше
болю.
У чорно-білі пасма
снів
любові вкрите поле.
Ці сни, як дим
закритих тем,
що стелиться
під ноги -
здається глибшає
просте,
кістки крихкі
в дороги.
І як не глянь -
то ближче ніч
та небо очі тулить,
і що не стук -
то смерті клич,
до скронь
приперте дуло.
Надуло поспіху
під крок,
надути - неможливо
моїх розколених думок,
в морозі -
крапель зливи.
Немиті миті
змиті
з дна,
їх пам`ять
спопелила.
Вона була колись
одна,
тепер танцює
з пилом
останнє танго
забуття.
Чужим життям -
не жити,
своє снує
без вороття,
по ньому
долю шито.
Розлізлим літом
по краях
іде на страту
світло
і ніби доля -
ще моя,
а піддається
вітру.
Згасає всесвіт
на очах,
чутки поза очима,
живився ними
чорний птах,
та розносив
живими.
Не вирости
із ран рубцям -
у ранці ранку холод,
у рамці думки -
до лиця
підкотить німба коло.
І я уголос
вийму біль,
щоби пропік до
плачу.
А як засохне
раптом сіль,
то Бог мене
побачить,
то Бог мене
пробачить.

20 Червня 2008