Облачається небо у зливу,
заколисує усміх колишній,
вітер кличе сльозу до пориву,
цнота губиться цвітом у вишні.
А на плечі спадає "ніколи",
в зачарованім колі розлуки -
опоясаний зір видноколом
та мольбою піднесені руки.
Та не чутно ні "кар", ні хоралів -
ніби воїн останній загинув,
ніби з далі складається далі,
а з нічого - моя Батьківщина.
І наколоте колотом шалу
докалатує серце у клітці.
Скільки б, серденько, ти не співало,
та до неба сходилися східці.
Та ще стукає, стискує слово -
щоби з Богом у душу летіти.
Від весни й до Святої Покрови
я лататтям лататиму літо.
І бринітиму піснею бризу,
колисатиму усміх колишній,
бо краплиста спадатиме риза
на цнотливість розгублену вишні.
15 Травня 2008
Вишнева цнота
© Copyright: Юрий Лазирко, 2008
Свидетельство о публикации №108051604158
Свидетельство о публикации №108051604158
Рецензии