Вона.
Щемить…
Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки!
І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку.
У гіркій безнадії до тебе протягую руки,
прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку.
Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття).
Дім старий, мов катівня замучених музою душ.
Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям.
То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш.
Він.
В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі,
від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж.
Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски.
У старому каміні останній допалюю вірш.
Твій знецінений майстер, маестро забутого соло!
Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости.
У руках моїх крейда магічне окреслює коло,
у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти.
В н Вона
© Copyright: Варвара Черезова, 2008
Свидетельство о публикации №108032003236
Свидетельство о публикации №108032003236
Рецензии
У вас прекрасные стихи, Варвара. И наверняка эти не первые и не последние. Но Вы почему то, больше не публикуете.
Эдуард Цывкин 11.03.2010 19:01 • Заявить о нарушении
Эдуард Цывкин 11.03.2010 19:01 • Заявить о нарушении