Edgar Allan Poe The Raven

Одного разу в північ тиху, коли я був сповитий лихом
Й дрімав над книгами товстими знань давно забутих,
Я прокинувся від того, у двері дому мого
Лунав гуркіт чогось злого.
Лунав гуркіт ледве чутний.

Ах, не забути мені того, грудня темного і злого,
Коли лягали на підлогу тіньові потіки.
Я чекав літератури, щоб врятувати серце хмуре,
Що стало тихе і понуре, коли втратило Ленор-
Дівчину мою чудесну, яку ангели небесні звуть Ленор.
Її ж повіки тут зімкунлися навіки.

І повільно, ніби в змові, мої гардини пурпурові
У гнітючій кровлі ночі рухались переді мною.
І окутий гірким жахом, щоб боротися зі страхом
Серце стиснув я рукою і вторив собі під ніс:
"Якийсь гість біля дверей будинку мого.
Пізній гість і більш нічого".

І зібравши сили в собі, у холодному ознобі
Відчинив я вхідні двері і сказав: "Сер чи леді,
Прошу вибачення в Вас. У цей досить пізній час
Моє тіло геть змарніло й Ви так тихо стукотіли,
Ледве ледве почув Вас біля дому мого.
Відчинив я двері враз - темрява і більш нічого.

Глибоко в нічній пітьмі щось ввижалося мені,
Те, що жодній ще людині не ввижалося донині.
Та не було там нікого, ані знаку потайного,
Лиш лунало одне слово з уст моїх - Ленор!
Ленор! - повторило ехо у глибині серця мого.
Тільки це і більш нічого.

Повернувшись назад в дім, жар палав в серці моїм.
Знов почув я дивний дзвін, що тепер гучніш лунав.
"То просто вітер за вікном щось шепоче."- я промовляв.
"То просто вітер мою душу лоскоче." - я запевняв.
"Цієї ночі таємничість не таїть лихого.
Це просто вітер й більш нічого."

Я відчинив вікно рукою і залетів в мої покої
Чорний ворон білиї днів минулого мого.
Поважно, величаво, гордо ходив він із обличчям лорда.
Облетів мене із-заду і приземливсь на бюст Паллади,
Що стояв біля дверей будинку мого.
Приземливсь і більш нічого.

Посміхнувшись невільно, оглянув птаха я повільно.
Намагався я спокійно внього запитати.І тільки розтулив уста
Мовив я:"Поріддя зла! Навіщо з берега нічного
До мене прилетів? Для чого? Скажи мені своє ім'я!"
Учень Плутонівської школи
Ворон відповів: Ніколи!

Здивувався я чимало - не щодня таке бувало,
Щоб ясною мені стала мова птаха із пітьми.
Уявити хто б посмів того, хто з мороку злетів
І чий би голос так примарно розмовляв з людьми.
Того, хто так кошмарно сів над дверима, зробивши коло.
І ім'я йому - Ніколи.

Сидів на бюсті одинокий птах, наводячи на мене жах.
Нерухомо сидів так, промовляючи те слово.
Запитав його я знову:"Чи полишиш ти мене,
Коли ніч глуха мине, як полишили сподівання
Й колишніх друзів повіряння?" Запала тиша німа довкола
І мовив птах тоді: Ніколи!

Це слово відповіддю стало й мене до смерті налякало.
"То єдине,що він знає.Єдине!"-сказав я.
"Володар Смутку про це співає. Пісня ця
Про втрачені надії і розбиті мрії.
Лунає вона довкола.
І назва їй - "Ніколи".

Обернувся в мені жах посмішкою на устах.
"Хто він, цей злостивий птах?" - почав я міркувати.
"Для чого прилетів до мене, ввійшов в моє життя шалане?
Може хоче мою душу забрати
До пекла дев'ятого кола?
І все повторює - Ніколи!

Так я у роздумах сидів, а його колючий взір
Немов докір впивався у груди вогнем.
До подушки шовку пурпурового щокою я торкнувся
І від остраху здригнувся, зрозумівши, що удень,
Коли сонце зійде, я до неї знову
Не торкнуся вже ніколи.

Повітря стало злим, млосним і тісним.
Я почув далекий дзвін і запах неприродний.
То серафима були кроки, немов мої лічили роки.
Закричав щосили я:"Ангели прийшли сьогодні
Щоб врятувать мене від суму по Ленор!Але пробіг по шкірі холод.
Каркнув мстивий птах - Ніколи!

Хто велів тобі, мерзенний?! Ти - суще зло!Птах пекельний!
Прилетіти в світ буденний і забрати мою душу?
Чи Спокуснику лихому я тепер вклонятись мушу,
Тому, що вселяє страх на зачарованій землі?
Чи залишивсь бальзам в Галааді? Скажи мені!
Та ворон знову відповів мені - Ніколи!

Суще зло! Пекельний птах! Ти навів на мене жах!
Та скажи мені чи зможу я зустріть на небі Божому
Кохану свою пречудесну, яку ангели небесні звуть Ленор?
Найпрекраснішу і чисту, яку ангели там звуть Ленор?
Але мов прокляття знову
Каркнув ворон злий - Ніколи!

Скрикнув я:"Лети далеко в ніч глуху! Лети у пекло!
І залиш мене в покої від своєї кари злої!
Ти розвійся ніби порох і полинь далеко в морок
До Плутону в царство темне. Як найдалі линь від мене!
Та пролунав ураз довкола
Зловісний чорний крик - Ніколи!

І сидить все над дверима птах із чорними очима.
З бюсту темного Паллади не злітає ні на мить.
Ніби демон він за мною слідить.
А моz душа прикута, сонцем й білим днем забута,
Не залишить більше морок,
Не залишить вже ніколи.



THE RAVEN

       Once upon a midnight dreary, while I pondered, weak and weary,
       Over many a quaint and curious volume of forgotten lore--
       While I nodded, nearly napping, suddenly there came a tapping,
       As of some one gently rapping, rapping at my chamber door.
       "'Tis some visitor," I muttered, "tapping at my chamber door--
       Only this, and nothing more."
       
       Ah, distinctly I remember it was in the bleak December;
       And each separate dying ember wrought its ghost upon the floor.
       Eagerly I wished the morrow;-- vainly I had sought to borrow
       From my books surcease of sorrow-- sorrow for the lost Lenore--
       For the rare and radiant maiden whom the angels name Lenore--
       Nameless here for evermore.
       
       And the silken, sad, uncertain rustling of each purple curtain
       Thrilled me-- filled me with fantastic terrors never felt before;
       So that now, to still the beating of my heart, I stood repeating,
       "'Tis some visitor entreating entrance at my chamber door--
       Some late visitor entreating entrance at my chamber door;--
       This it is, and nothing more."
       
       Presently my soul grew stronger; hesitating then no longer,
       "Sir," said I, "or Madam, truly your forgiveness I implore;
       But the fact is I was napping, and so gently you came rapping,
       And so faintly you came tapping, tapping at my chamber door,
       That I scarce was sure I heard you"-- here I opened wide the door;--
       Darkness there, and nothing more.
       
       Deep into that darkness peering, long I stood there wondering, fearing,
       Doubting, dreaming dreams no mortals ever dared to dream before;
       But the silence was unbroken, and the stillness gave no token,
       And the only word there spoken was the whispered word, "Lenore!"
       This I whispered, and an echo murmured back the word, "Lenore!"--
       Merely this, and nothing more.
       
       Back into the chamber turning, all my soul within me burning,
       Soon again I heard a tapping somewhat louder than before.
       "Surely," said I, "surely that is something at my window lattice:
       Let me see, then, what thereat is, and this mystery explore--
       Let my heart be still a moment and this mystery explore;--
       'Tis the wind and nothing more."
       
       Open here I flung the shutter, when, with many a flirt and flutter,
       In there stepped a stately raven of the saintly days of yore;
       Not the least obeisance made he; not a minute stopped or stayed he;
       But, with mien of lord or lady, perched above my chamber door--
       Perched upon a bust of Pallas just above my chamber door--
       Perched, and sat, and nothing more.
       
       Then this ebony bird beguiling my sad fancy into smiling,
       By the grave and stern decorum of the countenance it wore,
       "Though thy crest be shorn and shaven, thou," I said, "art sure no craven,
       Ghastly grim and ancient Raven wandering from the Nightly shore--
       Tell me what thy lordly name is on the Night's Plutonian shore!"
       Quoth the Raven, "Nevermore."





       
       Much I marvelled this ungainly fowl to hear discourse so plainly,
       Though its answer little meaning-- little relevancy bore;
       For we cannot help agreeing that no living human being
       Ever yet was blest with seeing bird above his chamber door--
       Bird or beast upon the sculptured bust above his chamber door,
       With such name as "Nevermore."
       
       But the Raven, sitting lonely on the placid bust, spoke only
       That one word, as if his soul in that one word he did outpour.
       Nothing further then he uttered-- not a feather then he fluttered--
       Till I scarcely more than muttered, "Other friends have flown before--
       On the morrow he will leave me, as my Hopes have flown before."
       Then the bird said, "Nevermore."
       
       Startled at the stillness broken by reply so aptly spoken,
       "Doubtless," said I, "what it utters is its only stock and store,
       Caught from some unhappy master whom unmerciful Disaster
       Followed fast and followed faster till his songs one burden bore--
       Till the dirges of his Hope that melancholy burden bore
       Of 'Never-- nevermore'."
       
       But the Raven still beguiling my sad fancy into smiling,
       Straight I wheeled a cushioned seat in front of bird, and bust and door;
       Then upon the velvet sinking, I betook myself to linking
       Fancy unto fancy, thinking what this ominous bird of yore--
       What this grim, ungainly, ghastly, gaunt and ominous bird of yore
       Meant in croaking "Nevermore."
       
       This I sat engaged in guessing, but no syllable expressing
       To the fowl whose fiery eyes now burned into my bosom's core;
       This and more I sat divining, with my head at ease reclining
       On the cushion's velvet lining that the lamplight gloated o'er,
       But whose velvet-violet lining with the lamplight gloating o'er,
       She shall press, ah, nevermore!
       
       Then, methought, the air grew denser, perfumed from an unseen censer
       Swung by seraphim whose footfalls tinkled on the tufted floor.
       "Wretch," I cried, "thy God hath lent thee-- by these angels he hath sent thee
       Respite-- respite and nepenthe, from thy memories of Lenore;
       Quaff, oh quaff this kind nepenthe and forget this lost Lenore!"
       Quoth the Raven, "Nevermore."
       
       "Prophet!" said I, "thing of evil!-- prophet still, if bird or devil!--
       Whether Tempter sent, or whether tempest tossed thee here ashore,
       Desolate yet all undaunted, on this desert land enchanted--
       On this home by Horror haunted-- tell me truly, I implore--
       Is there-- is there balm in Gilead?-- tell me-- tell me, I implore!"
       Quoth the Raven, "Nevermore."
       
       "Prophet!" said I, "thing of evil-- prophet still, if bird or devil!
       By that Heaven that bends above us-- by that God we both adore--
       Tell this soul with sorrow laden if, within the distant Aidenn,
       It shall clasp a sainted maiden whom the angels name Lenore--
       Clasp a rare and radiant maiden whom the angels name Lenore."
       Quoth the Raven, "Nevermore."
       
       





       "Be that word our sign in parting, bird or fiend," I shrieked, upstarting--
       "Get thee back into the tempest and the Night's Plutonian shore!
       Leave no black plume as a token of that lie thy soul hath spoken!
       Leave my loneliness unbroken!-- quit the bust above my door!
       Take thy beak from out my heart, and take thy form from off my door!"
       Quoth the Raven, "Nevermore."
       
       And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting
       On the pallid bust of Pallas just above my chamber door;
       And his eyes have all the seeming of a demon's that is dreaming,
       And the lamp-light o'er him streaming throws his shadow on the floor;
       And my soul from out that shadow that lies floating on the floor
       Shall be lifted-- nevermore!