Розповiдь 100-гривнeвоi купюри

Як ви гадаєте, що відбувається вночі в банку? Не в Національному, звісно, там не може нічого відбуватися, бо це – святая святих, а в будь-якому іншому. Думаєте, все тихо, тільки богатирське хропіння охоронця відлунює від вишуканої в своїй майже аскетичній спрощеності дизайнерського рішення стелі. Будь-де, можливо, це й так. Тільки не в нашому крихітному позабалансовому відділенні “Вій-Банку”.

Цю дивну історію розповів мені нічний вартовий Сашко Пістолетов, який проходив стажирування в нашому банку як новоспечений міліціянт. Думаю, з нього вийшов би справжній захисник правопорядку – непідкупний і невблаганний для злодіїв, на відміну від інших, Пістолетов дуже відповідально ставився до своєї роботи, пильнував банківське майно, як своє. Життя його змінилося однієї осінньої ночі... Якось напередодні Дня Усіх Святих, коли безліч різної погані потойбічного походження вештається не тільки болотами, а й цілком солідними фінансовими установами, близько півночі, проходив він коридором і почув ледь чутний шепіт. “Грабіжники!” – блискавкою промайнуло в Сашковій голові. Він впав на підлогу, притиснувся до неї, як до рідної, і тихенько поплазував в напрямку каси. Тільки сідниці, що хвилями перекочувалися по ламінату кольору благородного металу, та виблискуюча в місячному сяйві кокарда на форменому капелюсі могли видати нашого сміливця потенційним злодіям. Діставшись цілі і почекавши, поки вгамується серце, яке несамовито калатало в грудях від розпираючої мужньості, Сашко поволі підвівся на ноги. Уважно оглянувши броньовані двері сховища, він здивовано констатував, що відсутні жодні ознаки ворожого проникнення, а хтось-таки шепоче! Про всяк випадок, Пістолетов тричі перехрестився, поцілував портрет засновника банку, трохи схожого на Аль Пачіно в ролі Аль Капоне, який висів поруч на стіні, і щільненько притулився вухом до метрової товщини дверей...Ось що він почув.

... – Та цить, розшаруділися! Чого вам не спиться? Завтра зранку інкасація, інтуристів американських привезуть – долари називаються, – а ви, вишиванки малинські, ведете себе, як невиховані сантими з Коморських островів. Ану, давайте повторимо всі хором: “Welcome, dear guests!”...
 
... Сашко мотнув головою, вкусив себе за табельну зброю, жалісно мукнув і знепритомнів на хвилинку. “От, зараза, – подумав про напарника, прийшовши до тями, – підсипав мені щось у йогурт!” Вгамувавши підступні колінки, що надумали саме зараз станцювати рок-н-рол, знову принишк до дверей...

... – І звідки ви стільки знаєте: мову іноземну, про острови і все таке інше? – спитала новенька п‘ятірочка, з задоволенням вдивляючись у своє відзеркалення у великому нікельованому неспалимому сейфі.

– Поживи з моє, ще й не те будеш знати. Час мій майже вичерпано, адже бачите
на мені штамп “ЗНОШЕНІ”, та спогадів назбиралася сила-силенна! – сказала дуже нездорового вигляду 100-гривнєва купюра.

– Розкажіть, розкажіть! – залунало звідусіль.

– Ну, то слухайте і не перебивайте. Першим моїм хазяїном був машиніст метро.
День зарплати завжди чудовий, тому, отримавши гроші, і мугикаючи якусь пісеньку, завзято вів він свій електровоз. Аж раптом, по внутрішньому зв‘язку з одного з вагонів пролунало серед купи матюків:

– Це захват! Негайно вези мене в Гамбург, а то всіх тут перестріляю!
В динаміку було чути поодинокі зойки переляканих пасажирів і напружене сопіння терориста. Машиніст згадав інструкції і розпочав переговори, дотримуючись усіх правил вітчизняної дипломатії:

– Ти здурів, наркомане клятий, а ну, пішов з мого потяга, мурло! Це ж тобі не
 літак, тут рейки і шпали! Взагалі зараз зупинюся!

У відповідь пролунала смачна матроська лайка, кулеметна черга і верескливе жіноче “сі” останньої октави:

– Та везіть, куди він каже, мене мій чоловік вб‘є, якщо жива додому не
повернуся! Та й в Гамбурзі я ніколи не була.

“Понадивляться голівудського сміття, дуріють потім,” – подумав машиніст і, ще раз проаналізувавши ситуацію, проговорив у мікрофон:

– Обережно, двері зачиняються! Наступна зупинка – Гамбург!

       За мужню поведінку в нештатних умовах машиніста нагородили путівкою в
санаторій залізничників, куди разом з ним поїхала і я. Відпочинок там на вищому рівні – концерти, лекції, гастролі стрип-театру “45 – баба ягідка оп‘ять”, ну і таке інше. Якось зайшов в палату лікар, питає у медсестри:

– Так, що у вас, сестро?

– Я ставлю крапельницю...

– Добре, я ставлю скальпель, два шприці... Що у вас, хворий? Аналізи? Ну, що
поробиш, нехай... Що у вас, професоре? Клізма і годинник? Ставки зроблено, роздавайте, сестро...

Отакої! Незвична якась терапія, мабуть, новітня. Як би там не було, але я перейшла до головного лікаря. Він взагалі новатором був. Прийшов одного разу до нього пацієнт, скаржиться на погане самопочуття, лікар дав йому шурупа, наказав проковтнути, тоді питає:

– Ну, відчуваєте щось?

Пацієнт за живіт схопився, стогне – геть погано! А лікар:

– Зрозуміло, алергія на шурупи!

       Так і лікував би нетрадиційними методами, але сталася пожежа в санаторії.
Пожежники швидко все загасили, приходять до мого лікаря:

– Є постраждалі. В підвалі було троє. Двох ми відкачали, одного не змогли.
Головний лікар раптово знепритомнів! Його привели до тями, питають, що ж таке?
А він, з божевільним блиском у очах:

– Хлопці, та в нас же там МОРГ!..

       Після такого клопіту лікар завітав до генделику з поетичною назвою “Дрободан” і залишив мене там всю. Бридкий заклад, скажу я вам! Дали мною здачу одному красеню, він на мене келих з пивом поставив, бачите – пляма залишилася. П‘яний, верзе казна-що, питає співпляшника свого:

– Ти можеш випити відро води?

Той:

– Я шо – коняка?

– А відро самогону?

– Я шо – не козак?

       Поки базікали, спритна офіціантка ганчіркою по столу махнула, наче витирає,
про гігієну піклується, і – мене до себе в кишеню. Задоволена йде після зміни додому через старий міський парк, темно, аж мені стало моторошно. А вона нічого, “Раммштайна” горлає. Тут якісь двоє з кущів вилазять, аж облизуються:

– Кралечко, а ти не боїшся сама, га?

       А вона нун-чаки з сумочки дістала, очі блакитні примружила і, вже їм навздогін:

– А чого боятися? Дорогу знаю, секс люблю. Агов, ви куди?

       Прийшла додому, чоловік сидить перед телевізором, на кухні – посуду немитого з піраміду Хеопса, на підлозі пиво розлито, ще й луска від тарані валяється, подумала втомлено, але не без філософії: “Подружнє життя – це міраж в пустелі. Палац, пальми, верблюди... Згодом зникає палац, потім пальми... Залишаєшся наодинці з верблюдом...”
А чоловік у неї був військовий моряк і саме тієї ночі йому потрібно було в рейс. Я
завжди мріяла про море і, треба ж таке, він взяв мене з собою. Так романтично! Ніч, туман, відчуваю себе піратською здобиччю... Аж раптом попереду показалися вогні. Капітан як закричить в мегафон:

– Звільніть курс, ви, дуроломи! Це есмінець “Саратога” водовміщуванням
тридцять тисяч тон!

       А у відповідь, так спокійно:

– Краще самі вшивайтеся. Це – маяк!

       Ну, впоралися, слава богу! Досить з мене того моря, не так романтично, як
небезпечно. Моряк віддав мене, як борг, своєму приятелеві, той теж був військовим, але сухопутним, ну справжній полковник! Йде він якось по території своєї частини, бачить, прапорщик рядового виховує:

– Лягти! Встати! Лягти! Встати!

       Підходить до прапорщика, каже:

– Що це за підхід до військової служби нелюдяний. Можна ж м‘якше. Накажіть,
наприклад, рядовому принести вам чаю. А коли принесе, спитайте, чому холодний і відішліть назад. Принесе гарячого, спитайте, чому не солодкий, потім – чому в склянці, а не в кружці тощо. От, дивись,– зупиняє солдата, що біжить повз них.

– Рядовий! Принесіть мені з їдальні чаю!

– А вам холодного чи гарячого?

– Гарячого.

– А солодкого чи ні?

– Ну, солодкого.

– А в склянці чи в кружці?

– А ну, лягти! Встати! Лягти! Встати!...

       Але іноді полковник був досить кмітливий. Одного разу відправили його у
відрядження. Прийшов він у готель, а там всі номери зайняті, крім одного, на два місця.
Його чесно попередили, що місце вільне тому, що сусід – страшенний хропун, ніхто не може заснути. Що робити, погодився. Заходить в номер, той хропить, аж шибки дзеленчать. Полковник підійшов, поцілував його у щічку і каже:” Надобраніч, противний!” Той підхопився, не те, що не хропів, а й очей не заплющив усю ніч!

Була я і в молодят, нас таких багатенько їм на весілля подарували. Щасливі, закохані! Студенти обоє. Якось виходять з лекції, чоловік задумливо каже:

– Знаєш, люба, виявляється те, що ми з тобою вважали оргазмом, насправді –
бронхіт.

А ще була у міліціонера. Їхали ми з ним в автобусі, він автомат свій на сидіння поклав дулом на сусіда. Той злякався, каже:

– Гей, обережніше, ще вистрілить!

– Ну й до біса, перезаряджу, – відповідає, позіхаючи мій хазяїн.

       Так, багато я чого бачила... Навіть у справжніх героїв була. Ну, що героїном
торгують. Навіть стрілянину зчинили, так героїчно справи вели. Того, в котрого я в кишені була, взагалі вбили, а мені штаточок відстрелили отутечки. А оці плями бачите? То я приймала участь у хабарі. Мене оперативники спеціальним розчином помітили і підсунули одному чиновнику. Дуже він нас любив, колекціонував у себе вдома, у підвалі. Там його і накрили. А скільки разів мене прали! А губили! Остання моя пригода ледь не коштувала мені життя. Все через секретарку, от уже небезпечні створіння! Мій тодішній хазяїн першу свою квартальну доповідь підготував, сторінок на 300, тиждень не спав і дуже боявся, що з нею щось трапиться, наче відчував, сердешний! Вирішив зробити копію. А він не дуже в оргтехніці розбирався, стоїть біля шредера, роздумує – воно чи ні. Тут секретарка:

– Вам допомогти?

– Так, як ця штука працює?

– Ой, простіше нікуди! – бере доповідь і опускає в цей жахливий
паперознищувач. А мій, дурненький:

– А копії звідки доставати?

       Ну, звісно, істерика з обома, хазяїн почав все з кишень витягати, і мене в тому
числі, і кидати в шредер. Бачите, отут мене трохи наче пожували. В останню мить хтось вимкнув його, а то була б я вже складовою частиною туалетного паперу...

...Прибиральниця Дуся вранці знайшла Пістолетова у кімнаті відпочинку, в фонтані. Він сидів весь мокрий, замаскувавшись декоративними синтетичними водоростями. Коли його, вже з допомогою санітарів, витягли, він плутано пояснював, що вліз туди з метою самозахисту, бо паперові купюри бояться води, а залізна дрібнота тоне...

Тепер Сашко – інструктор у басейні, у нього все гаразд. Для грошових розрахунків користується виключно пластиковими картками, бо коли бачить готівку, починає нервово хапатися за вже неіснуючу табельну зброю.

В оповіданні використано:

1.Анекдоти.

2.Реальні історії з життя.

3.Хвороблива уява.