Три щасливих днi

       
На мою пересічну думку, з усіх сумнівних з точки зори моральної цінності спадків, які дісталися нам від радянщини, найбільш вдалими є традиційні травневі свята, хоч і в нетрадиційних умовах вередливого підліткового капіталізму. Відійшли в минуле першотравневі помпезні і цілком добровільні "демонстрации трудящихся", перетворилися на пилюку мільйони штучних квітів яблуневих, вишневих та інших плодово-ягідних дерев, що виготовлялися з різнокольорового папіросного паперу школярами усіх "республик свободных" на протязі квітня переважно в години навчання (санкцію на законне прогулювання давало патріотичне міносвіти). А що, красиво було. На фоні затягнутої в революційний кумач трибуни з першими обличчями держави, суворими і змарнілими від цілодобового піклування про щастя народу, під нерозбірливі, але всім зрозумілі виклики гучномовця:"Гав-гав-гав, товарищи! Слава!" І у відповідь одностайне:"Ура!" Дівчатка у білих бантиках і з повітряними кульками, хлопчаки у випрасованих костюмах святкового коричневого кольору і з булавками для регулювання кількості дівчачих кульок... Все це на заздрість західних імперіалістів і для їхнього ж залякування непохитністю і згуртованістю радянського народу, бідного, але гордого. Та все це в минулому. Ми тепер і самі капіталісти, щоб і не сумнівався ніхто. Але традиції шануємо. Що відбувалося після офіційної частини свята? Правильно, панство - на гулянку, народ - на ділянку. Зараз все трохи ускладнилося, деяке колишнє радянське панство тепер мусить святкувати із сапою та лопатою, інше, більш моторне, продовжує свій життєвий бенкет ще з більшим розмахом, теж на ділянках, тільки трохи іншого стратегічного призначення, не під картоплю, це точно, хоч розміри не в жалюгідних сотках, а в гектарах майже державного масштабу (і не обов"язково у державних межах). І на питання гіпотетичного туриста:"А чиї це землі до горизонту?", - лунає:"Маркіза, маркіза, маркіза Карабаса!" Ох і розвелося ж їх останнім демократичним часом, любителів припасти до землі-неньки, не відірвеш, а її все менше і менше, скоро тількі по-під триметровими парканами і залишиться гуляти безземельним українцям. Але не про те річ, чого це я. Якщо вже бути остаточно справедливою, в самої маєток. Ну, соток із десять точно буде. І святкую по-панськи, без картопляного десанту, але з друзями студентських часів, еліксиром моєї молодості. Тому я щиро вдячна діючий владі, що, користуючись власними закордонно-туристичними святковими інтересами, не зазіхнула на довготривалі травневі свята, а з барського плеча і нам перепало гульнути. Культурно, я маю на увазі. Часи дешевого до непристойності і відповідної якості "Портвейна" з молдавським чуваком в кашкеті на етикетці пройшли ще до отримання диплому, тепер ми гурманимо з "Алазанською долиною", і , не виключно, фінансово доберемося колись і до "Дом Периньйон", та й це далеко не головне в нашій святково-розважальній програмі. Все по-порядку.
День перший, військово-пізнавальний. Є на кордоні Миколаївської та Кіровоградської областей страшенно цікавий об"єкт. Сама назва інтригує: "Музей ракетних військ стратегічного призначення". Всі, хто мав відношення до військово-державних таємниць радянського періоду, мають плакати скупими чоловічими слізьми про спаплюження найголовнішої таємниці минулого. Російський "старший брат" дотепер, хоча з моменту утворення музея минуло п"ять років, не може заспокоїтися, як ці неможливі, підступні і неслухняні хохли наважилися розсекретити те, аналогічне чому в Росії ще й досі працює на могутність і непохитність ядерної країни. А тут - музей! Це ж треба додуматися! Ну, роззброїлися б собі тихенько, на радість колишнім натівським противникам, заросли б лопухами смертоносні шахти, забувся б вже нікому не потрібний з точки зору ядерної бази маленький Первомайськ, та й ніякої мороки! А тут на тобі - екскурсії. І якби ж то тільки наші, натомість їздять переважно жадібні до всього пострадянського іноземці з підозріло розумними обличчями, особливо китайці, все винюхують, питання інтимно-військового змісту задають. А подивитися є на що, все ж у натуральну величину: ракети, хоч і випатрані, але все одно страшні, як мертвий лев; 120-тонні перевізники, які зі своїм основним вантажем могли зрушити з місця тільки з допомогою тягача й штовхача, ми трошки погуляли під ними, анітрохи не згинаючись, і знайшли дивну табличку на борту цього автовелетня: "Грузоподъемность не более 1 человека". Значить, перти 300-тонну ракету - це запросто, а якщо по дорозі куму підвезти у сусіднє село, то вже "грузоподъемность" не дозволяє! А може, то такий хитрий задурювальний маневр антиворожий? А як вам споруда з гратчастими вікнами і без дверей? Ні, це не тренувальний макет для застуканих коханців, це кулемет-охоронець, попасти в нього можна тільки через дуже схожий на каналізацйний люк посеред поля. Ну зовсім як Стівен Сігал у одному з своїх героїчних бойовиків! А ми думали, що то голлівудські побрехеньки. І ще один "люк" посеред поля - багатотонна кришка шахти, в якій і ховалася донедавна потворна по суті своїй гарантія безпеки "Великого і могутнього". Зруйнована і засипана майже доверху землею, трохи відкрита для екскурсантських поглядів, страшною начебто і не виглядає, але, дивлячись в темну пусту безодню, чомусь не спрацювало правило Жванецького:"Что хочеться человеку, забравшемуся вверх? Плюнуть вниз!" Але це ще не все. Нас повели в саме серце цього ексклюзивного розважального комплексу - на командний пункт, до самісінької червоної кнопки. Знаєте, пульт сучасного DJ виглядає більш вражаюче, хоча, якщо розібратися, все залежить від музики, а ковбасило б ще й як у разі, боронь Боже, дискотеки в стилі "SATAN"( хто не знає, це така дуже, дуже велика ракета, після якої пару для "медляка" знайти було б важкувато). Під землею ми довгенько ходили, аж змерзли. А може, то трусило від незвичних вражень, дуже вже підземні комунікації нагадували фільм "Штольня". Наш гід, ракетчик-відставник, час від часу зникав за черговими товстелезними сталевими дверима, промовляючи: "Свет включу", а ми нервово хихотіли і уявляли, що він, трохи збожеволівши від специфічної своєї роботи, покине нас в цих нескінченних лабіринтах напризволяще. Напруження дійшло межі в холодильному залі з величезними ємкостями, на яких привітно шкірився череп під написами: "Антифриз! Яд!" Але тут ми побачили чепурненькі мішечки, викладені рядочком, на кожному - літера : "П", "Е", "С", "О", "К". Ми подумали, як же це по-військовому! А що, як якийсь "черпак" першого року служби мішечки переплутає, а тут - пожежа, це ж може настати повний "К", "О", "П", "Е", "С", чи той, копец, по-нашому, по-цивільному. Наш гід заспокоїв, що на такому об"єкті простих солдат не буває, тільки морально і нервово витримані офіцери. Фух! Відлягло! Музей музеєм, а й на старуху буває проруха, хто ж не знає. Правда, екскурсія сподобалася, може саме тому, що все це тепер історія. І дуже гармонійно виглядали зовсім безстрашні горобці, які повсідалися на всі три огорожі колючого дроту, по яких зовсім недавно, згідно законів фізики і людського параноїдального прагнення безпеки шляхом створення зброї масового знищення біг струм з напругою в 1000, 3000 і 10000 В. А ввечері, повернувшись з колишньої ядерної бази, ми забацали шикарний шашлик, хай живе і процвітає дружній грузинський народ! Жага мирного життя переповнювала наші душі, поки мій чоловік - щирий українець - традиційно працював "грузином", бо саме після його неперевершеного шашлику ми починаємо говорити з кавказьким акцентом, гості просапали полуниці, які вже безнадійно махнули на хазяйку своїми свіженькими листочками, діти надихалися аромату квітучої сливи і вишні, а насамкінець ми ще й вдало провели випробування новенької "фондюшниці" - прикольно! До того ж, цитую: "Фондю - это блюдо общения. Еда из одного котелка всегда объединяет". Ну, шановні, за фондю! Спілкуймося, бо ми того варті!
       День другий. Насичений. Після відвідування екс-стратегічного об"єкта нам захотілося чогось вільного, безтурботного і непідвладного жодному кліше. Одеса! Легендарне місто неповторного в своїй унікальності народу. Ми вскочили в своїх залізних коней і помчали по так званому "автобану" Київ-Одеса в напрямку Південної Пальміри. І вона привітно маякнула нам десь кілометрів за 40 до свого офіційного кордону бігбордом з неперевершеним ( прошу вибачення у читача, слово "неперевершено" буде траплятися досить часто в цій частині розповіді) гаслом: "Водитель, помни! Превышая скорость движения, можешь кардинально изменить пункт прибытия!" Коли ми, різко загальмувавши, висипали з фотоапаратами і реготом, двоє даішників просто розгубилися, нервово помахуючи смугастими палицями, - може, заарештувати про всяк випадок? А ми, закарбувавши в цифрі навіки віків перший одеський дорожній привіт, рушили вперед. Незважаючи на неминуче перевищення швидкості, прямо пропорційне стану душі, ми успішно припаркувалися в запланованому пункті прибуття - перед всесвітньо відомим Одеським оперним. Востаннє я бачила його років з вісім назад в жалюгідному до розпачу стані і не думала, що можлива реанімація справжньої архітектурної перлини гарного, але кинутого напризволяще міста. Та десь-таки недогледіли тимчасові місцеві володарі і, в умовах тотального дерибану і відповідного йому спотворенню неповторного обличчя Одеси, театр було відреставровано у цілковитій відповідності історичному духу. Одне тільки питання тривожить мене останні дні: якого біса довкола сяючого новою красою оперного понатикали потворних японських карлючок?! Ні, я все розумію, відчуття прекрасного у кожного своє, але ж не до такого ступеня! Добре, йдемо далі. Ах, Одеса - місто контрастів! За буремних часів революції 2004 року городяни закидали помаранчевий автопотяг біло-блакитними знаменами, а тим часом під патронатом тодішнього мера Б. вже було встановлено пам"ятник апельсину, хай не тому і з іншого приводу, але, як кажуть, неприємний осад залишився. Тому що непослідовно виходить. Майже діставшися Приморського бульвару, ми побачили неперевершену картину: двоє скоцюрблених віком скрипалів-дідуганів завзято грали "Сім-сорок", сидючи прямісінько під рекламним щитом медичного закладу по "швидкій і якісній корекції хребта"! Пам"ятник Пушкіну з традиційним голубом на голові і могутній платан надихнули нас на декламування творів великого поета, і все було б дуже вишукано, якби не з"явилася типова одеситка з двома коротколапими цуциками в кожушках шотландського забарвлення і гармонійними прізвиськами "Уксус" і "Сода". До того ж попереду нас чекав залізний Дюк та його злий демон - каналізаційний люк, але це досить пікантний момент, ми його коментувати не будемо. 800 сходинок Потьомкіна і улюблений з юності фільм "Де жа вю", а також синє море кликали вниз, але ми вирішили залишити це на десерт. Помилувавшись високою колонадою в кінці Приморського бульвару, ми приємно трошки злякалися на хиткому Тещиному мості і попрямували на Дерибасівську, зазираючи в неповторні одеські підворіття. Ні, часи таки змінюють все. Що прагнули ми там побачити? Тьотю Соню, яка шмагає мокрим рушником Яшку-шибеника за те, що поцілив з рогатки в око безнадійно-останньому нареченому рябої Фіми? Ні, в охайних двориках стоять блискучі іномарки, за метало-пластиковими вікнами нема і натяку на герань. Легке розчарування виправив незрівнянний типовий одеський абориген - великий кіт, мала би сказати "білий", але він був настільки запилючений, що мав міжнародний і міжвидовий колір занепалого інтелігента. Він сидів на руїнах колишнього безперечно панського дому поряд з хлібною скоринкою , як останній законний нащадок зруйнованої власності емігрувавших хазяїв, мружився на сонці і дивився на нас з почуттям недосяжної вищості. Тільки що не спльювував крізь зуби. Боюся показатися нудною, але легендарна Дерибасівська кудись безнадійно зникла, натомість ми йшли красивою, але типовою (річ смертельно-небезпечна для Одеси!) вулицею в стилі "євро", в кінці якої ледве знайшли серед захаращеної торгівельними палатками з сувенірним непотрібом площі пам"ятник ільфівсько-петровському дванадцятому стільцю. На Грецькій площі ми просто вимушені були підкріпитися з братньої фляги коньяком, бо наші чутливі душі ніяк не хотіли сприймати знищену гармонію симетрії двох старовинних будинків, на одному з яких зі смаком дизайнера-збоченця добудовано vip-курник зі скла кольору шкіри небіжчика. Поспіхом, майже рятуючись, покидали ми спотворену площу, коли з-під зеленої будівельної сітки, що закривала фасад будинка, відкрився барельєф з прекрасним жіночим обличчям. Невже і його безжалісно зруйнують? Агов, новий старий мер! Чи є у вас вуха, щоб чути? Чи є очі, щоб бачити? Чи залишилася совість, щоб не на продаж? Ех, гріхи наші тяжкії! Стоп, це занадто. Негайно потребуємо моральної швидкої допомоги! І тут дуже вчасно і доречно вийшли до церкви. Можна бути віруючим, а можна атеїстом, але біля храму Божого найневгамовніші стають спокійними і поміркованими, хочеться говорити про вічні цінності, годувати голубів - птахів миру... Та ми ж в Одесі, тому навколо церкви припарковані поні та інші, більш серйозні, коні, бажаючі можуть прогарцювати коло-друге за цілком помірну плату. Он хлопчик з виразом щастя на обличчі трусить на застрічкованій і в хвіст і в гриву конячці, татусь питає з гордим почуттям взірцевого батьківства: "Нравится, сынок?" І вдячний нащадок в такт підстрибуванню відповідає: "О-о-о-че-е-ень!" А трохи далі - розваги для дорослих. Гра в шахи і доміно йде не тільки заради спортивного інтересу. І на моє: "Лошадью ходи!" , - кум шарпнув мене так, що ледь руку не відірвав, і прошипів в самісіньке вухо: "Тут за такі поради можна дошкою по голові заробити!" Хто сказав, що в шахах нема силових прийомів? Про всяк випадок я наділа на голову капюшон - хоч тоненький у нього шар синтепону, але азарт помножений на одеську відвертість - річ серйозна! Потрібен ковток свіжого повітря. До моря, по Потьомкінських сходах, кроком руш! Шкода, дитячого візка нема, щоб уже геть натурально, як у вищезгаданому фільмі. Але, матінко рідна, труп таки валяється! Фу-ти, це просто пияк розлігся відпочивати на гостинному широкому прогоні сходів. Ну от і Морський вокзал. Море синє, чайки галасливі, яхти вишукані, готель незграбний, пам"ятник новонародженому (мабуть Шварценеггеру) - потворний. Невідомо, що за муза-істеричка надихала Ернста Н. на такий шедевр сучасного мистецтва. У Мікеланджело надмогильники більш оптимістично виглядають, аніж це дитя - квітка життя. Згадалася Леся Українка: "Страхіття людські мені душу гнітили, повстати ж не мала я сили..." Все, все. Про смаки на сперечаються, я згодна. До того ж, якщо, згідно одеській традиції, повернутися спиною до негараздів, а обличчям до моря і вітру, попереду буде тільки чистий безмежний простір.
       День третий, гранітно-ландшафтний. Наостанок ми вирішили насолодитися місцевою природою, тим паче, що таку красу не побачиш будь-де. Сухе географічне "вихід гранітних порід на поверхню" це все одно, що репродукція картини по телевізору. Але по-порядку. Їхали ми недовго, але нестерпно. Мало того, що дорога практично відсутня, ще й узбіччя дбайливо "прикрашене" продуктами життєдіяльності місцевих мешканців. Як тут не згадати професора Преображенського з його тезою про джерела виникнення розрухи! Можна скільки завгодно лаяти різнокольорові уряди, але тому дядькові, що на наших очах вивалив відро гидоти просто по-під свій власний паркан, хотілося вийти і дати у вухо. Та часу не було. Ну, сяк-так добралися, вийшли на високий правий берег лінивого в місті, а тут - бурхливого Південного Буга, воно того варте! Не знаю, що тут відбувалося мільйон років тому, але результат - на всі сто! Тисячолітнє протистояння стихій тільки злегка пригладило уламки скель, закинуті на середину ріки невідомою силою, обсяг якої важко уявити, зважаючи на розміри каменів. Мої змучені урбанізацією і не перевантажені ботанічними пізнаннями гості одразу взялися ідентифікувати все, що зеленіло: "Ой, конвалія!", "Ні, конвалія - оце! А це - дикий бузок!", "Сам ти - дикий бузок, це - шипшина", "Анюта, я твої очі знайшов, отут, під колодою!" Моя дочка, перелякано: "Очі тьоті Ані?!" Дехто подався в мандри, розбудивши в собі здібності первісних людей продиратися крізь хащі і стрибати по камінню з грацією диких гірських муфлонів. Повернулися подряпані і в захваті розповідали, що бачили справжніх ящірок, розміри яких з кожним епітетом все збільшувалися і в кінці розповіді досягли десь півметра в холці, майже комодські варани. Кум розпалив багаття, роздягнувся до штанів і налагодив космічний коридор для медитації, час від часу відволікаючись від трансу, щоб гаркнути на малечу: "А-ну, геть від вогню зі своїми гілками!" Мій чоловік озброївся фотокамерою і приймав різні гімнастично-акробатичні пози для фотографування усіляких чудернацьких корінців і будячків, скульптурно-витончених слимачків і равликів, мурашок і тарганчиків в їх природньому середовищі. Ми, жіноцтво, розляглися на ковдрі, захищені від вітру валунами-монстрами, химерно прикрашеними різнобарвним мохом, що росте невідомо як прямісінько з каміння. Гармонія! Поглянеш вгору - безодня блакитного неба, вниз - запашний чабрець килимом, трохи далі - відчайдушні байдарочники приборкують бузькі пороги. Я зі своїм ларингітом, що підступно схопив мене за горло ще в Одесі( авжеж, треба було менше горлати "Піастри!", проходячи повз ресторан "Боцман", саме тоді був перший попереджальний постріл хвороби), могла тільки пошепки зойкати кожного разу, як ті божевільні човнярі закручувалися у черговому водоверті. "Безумству храбрых поем мы славу!" До речі, кілька днів потому один з них приходив налагоджувати мені інтернет і, побачивши мою сіамську кицьку, ледь не знепритомнів з переляку, поки я його переконувала, що лють котів цієї породи дещо перебільшена... Наостанок ми повезли друзів до неперевершеного витвору людської безглуздості - магазину "Будівельні матеріали", дивовижна і неповторна вивіска якого інформує, що тут продаються "сухі будівельні суміші", а трохи нижче - "це смачно і якісно!" Ніколи я не зайду в той магазин, щоб не зруйнувати таємницю загадкових смачних та корисних будівельних сумішей. Взагалі-то це був трохи сумний день, тому що половина моїх друзів мала їхати додому, а мене вже геть затягнуло відчуття студентського гуртожитку: черга в "умывалку", концентрований аромат кави, штовханина на кухні і все це круто замішане на безперервних приколах і сміху. Діти старші, молодші і навіть кішка настільки гармонійно вписалися в симфонію нашої зустрічі, що розмежування на батьків і дітей стало майже символічним і практично зникло, коли ми всі гуртом підхопили вакарчуківське "Я не здамся без бою!.." Прикро, але все хороше коли-небудь закінчується. Друзі роз"їхалися, мій дім став занадто великим і пустим. Якийсь час ми тинялися по ньому безпорадні і мовчазні. В тиші я почула якесь шарудіння - це до мого капця причепилася алкогольна акцизна марка, почуття розчулення нахлинуло раптово і потроху почало перетворюватися на "ги-ги", а коли чоловік спитав: "А де книжка, що я читав до приїзду гостей? І як вона називалася?", - я відповіла: "Му-му!" Нічого, життя триває! Є така думка, що час, проведений в колі друзів, в прожиті роки не зараховується. Може, тому ми й відчуваємо себе набагато молодшими, ніж є насправді? А попереду свят ще дуже багато, "мы еще встретимся, друзья, обязательно встретимся!"