Я чесно зізнатися мушу,
Ступивши у морок століть:
Взяли ви і море, і сушу.
То й небо собі заберіть!
Умре на Івана Купала
Без племені-роду сім’я…
Чужа Україна пропала,
Але не пропала - моя.
Пригорнеться в хвилі солоній
До берега мушля одна.
Країна, перлина колоній,
Тобі – ні покришки, ні дна.
Такі в Чорноморці світанки,
А в сяйві небесних зіниць –
Комети, ракети і танки
І слід бойових колісниць.
Згадаю письменницьку дачу
Світило й мені там вікно.
Сухими сльозами заплачу
І вип’ю церковне вино…
А душу мою прокололо
Списом – полинове стебло…
Томління жіночого соло –
І хоро, і в хорі було.
Та зникли картонні атланти,
Зів’яли – і голос притих.
І знову лишаєшся сам ти
В завів’ях пісків золотих.
Це скільки століття змололо,
Поліття, а смерті нема.
Жіночого голосу соло.
І в білому жінка зима…
***
© Copyright: Дмитро Креминь, 2008
Свидетельство о публикации №108020503074
Свидетельство о публикации №108020503074
Рецензии