Ясна панi спуска ться сходами

Ясна пані спускається сходами
І про тебе, далекого, марить.
Твоє ймення повторює подумки,
Тільки трохи їй зраджує пам'ять.

Вже ти був і Степаном, і Нестором –
Не іржавіла цвіть, не сивіла,
А на палицю сперлася осторонь
Старожитня столітня Сивілла.

Ясна пані виходить на вулицю,
Там вовтузиться літо ліниве,
А над містом — отруєним вуликом –
Злотий вогник у синій поливі.

Нетверезим здається причепою
Той нав'язливий здогад чи спогад.
Злотий вогник виблискує в черепі,
Не згасає, кусає… Що з того?

Ясна пані виходить на вулицю,
У міську нерозвіяну спеку.
Повертає слідом гострі вилиці
Та, що мешкає тут зроду-віку.

Ясна пані виходить на вулицю,
Де линюча тополя та липа.
– Гей, бабусю, скажіть, чи ви чули цю
Небилицю, що сніг уже випав?

І ладен я сьогодні повірити
В ті плітки, що замовкли, про неї.
І повторювать містові, мирові
Старожитні тривкі ахінеї.

Ясна пані виходить на вулицю,
Злотий вуглик у черепі блима,
І стара, що схилилась на палицю,
За сусідкою водить очима.

Стигне-щулиться в березні й вересні
І сповідує серцем заснулим,
Що воно й не здавалось теперешнім,
А було зроду-віку минулим.

Неозброєні щиряться щелепи,
І на острах, на посміх малечі
Злотий вуглик виблискує в черепі,
В чепурному тривкому щебече,

В чепурному тривкому блискучому.
Мабуть, щастя таке, старша сестро,
З Кагановичем плутати Кучму,
А мене зі Степаном чи Нестором.

А як липа розпахнеться ввечері
І без пуху тополя спочине,
Замовчить розщебечене речення —
Не таке вже воно нескінченне.

Спить ім'я в особистім посвідченні,
Непотрібне, напрочуд невчасне,
І не відаємо, втаємничені,
Чи виблискує далі, чи гасне…

17.05.2003