Моей Музе

МОЇЙ МУЗІ
Здрастуй, люба! Я це. Ну не плач!
Як Ти довго спала, моє ладо!
Музочко, благаю я: пробач
Бідного Твого поета зраду!

Пам’ятаєш ті дванадцять літ,
У які – і Кліо, й Хронос свідки –
Вірші з-під пера мого на світ
Все з’являлись – хоч і дуже рідко?

Не збагну, як статися могло,
Що посмів розстатись я з Тобою.
Ну куди ж натхнення утекло?
Чом пішла вся творчість за водою?

Версій кілька – є... але мені
Не до них, скотині й недотепі:
Я Тебе побачив у труні,
Що на ланцюгах висить у склепі.

Не причина смерті головне –
Від інсульту, ядухи чи спазму.
Вшанування пам’яті одне –
Випуском „Юначого маразму”.

Книзі цій я зовсім недарма
Другу назву дав як при прощанні –
„Прикольнувся”: „Твори в двох томах:
Перший том і певно, що останній”.

Раптом... в книги виходу момент
Знову віршів забродили вина,
Й від пера удару – враз ущент
Музи кришталева домовина.

Встала із труни не тінь, не клон –
ТИ, розумна, гарна, віршоспівна!
„Смерть” Твоя – лиш летаргійний сон,
Мабуть, як і в Мертвої Царівни.

Кепсько геть було на самоті?
І мене Твоя відсутність мучить!
Вірю: у земнім моїм житті,
Музо, більш ніщо нас не розлучить.

До дружини, мила, не ревнуй,
Хто дорожча з вас – не смій питати.
Пригорнись до мене, поцілуй,
І – до праці: рими добирати!