Високо в горах шукала я стежку,
Озеро склом грало з сонцем в очах,
Зайчики-промені швидким потоком
Заполонили мій звивистий шлях.
Холодне оранжеве пір’я у небо
Пускали свічки нерухомих дерев.
І осінь як осінь, і суму не треба.
Я вітер! Я сонце! Води дикий рев!
Несіть мене, крила, несіть мене в небо,
Бо птахом народжена, летом живу.
Я синю незрушну картину сюжетом,
Яскравої фарбами долі заллю!
За блиском від сонця спокійна картина,
Водою несе струмінь власне тепло –
Останнє тепло п’є із рук полонина,
Здригається громом маленьке село.
Тоненькою стежкою килимів з листя
Востаннє до гір пробіжу по траві
Босими ногами, з калини з намистом...
Я, небо, себе подарую тобі!
Я все бачу з неба! Тебе, рідна земле!
Широкі поля, що на схилах світів!
Я бачу і пір’я свічок нерухоме,
Оранжевий свій відчайдушний сюжет!
09.09.06
Сюжет
© Copyright: Иллюзия Атмосферы, 2007
Свидетельство о публикации №107101000101
Свидетельство о публикации №107101000101
Рецензии