Общая Украина

СПІЛЬНА УКРАЇНА

Я хочу розповісти вам
Про дуже славную країну,
В який я народився й сам.
Звичайно, це про Україну.
Ще й досі спори не вщухають,
Звідкіль нам обрахунок починать.
Та, хай мені всі інші пробачають,
Я буду од Русі розповідать.
Яку, у її перших ще кордонах,
Олег узяв як Київ й Новгород,
А потім, по війни законах,
Він приєднав до неї ще народ –
Всі племена навколишні, а далі:
Рішив ще й Візантію захопить.
Пішов із армією в дальні далі,
Прийшлося пішки йти і трохи плить.
Він тактику облоги примінив там,
Якої ще ніхто не приміняв.
Повісив щит свій на ворота,
Коли Константинополь таки пав.
І договір він підписав із Костянтином,
Що правив Візантією в той час.
Коли ж помер, то з Рюріковим сином
Не стали греки розводити ляс:
Його культурно вигнали додому,
А він за тридцять років знов прийшов.
Не знав до того руський флот розгрому,
А Ігор ще й і смерть свою знайшов,
Коли вертаючись із тими, хто зостався,
Почав він мирні села грабувать.
І, як на гріх, древлянам він попався,
Тому, прийшлося на березі політать.
Та лишив він “достойную” дружину,
Підступну Ольгу, що там і казать –
Ця баба все спалила, лиш залишила руїну.
А нащо ж пташок було убивать?
Про то ми не дізнаємось вже точно,
А ось про її вірність можемо сказать:
Із Костянтином показала всім наочно
Як бабам треба царювать.
Опісля правив Ігорович Святослав.
Був дуже він тактично сильним.
Із військом заслужив немало слави,
Але з сусідами він був наївним,
Тому то й був убитий печенігом,
Котрого візантієць підкупити встиг.
Опісля – боротьба з немалим лихом,
З якої Володимир вийти зміг
Новим правителем Великої Русі,
І сам він згодом став Великим.
То певно не забудуть всі,
Яким він був багатоликим:
Коли він славну Русь хрестив,
Був прикладом для православних,
І скільки доброго зробив,
І перемог здобув він славних.
Опісля – знову переділ майна,
Знов боротьба поміж синами,
Знов невеличкая війна.
В якій, як знаємо ми з вами,
Одержав перемогу Ярослав,
Котрий неспроста Мудрим звався.
Здобув немало собі слави,
Тай для держави постарався.
Бібліотеки і собори будував,
А після нього – смута знов.
І половець на Русь напав.
Спочатку трохи, потім як пішов,
Що не могли його і зупинить,
Допоки не посів то місце Мономах.
Із ним ми трохи ще пожили,
Опісля ж наступив суцільний жах.
Було там всьо – і війни і роздори,
А через вік із гаком завітав Батий.
Тоді усі забули міжусобні сори,
Та було пізно вже кудись іти.
І щось творилося незрозуміле,
Всі тії землі рвали на шматки,
І натерпілась наша ненька Україна
Під владою Батиєвих братків.
Опісля не була дорогоцінна воля,
А знов деруть наш рідний край.
Тоді втікали люди в “Дике поле” –
Ото де був всім людям рай.
То була наша Січ Свята,
Де почалася воля на Землі.
То людства лиш одна мета,
Яку спалили кляті москалі:
Свобода, рівність всіх, а далі
Змогли і це втопити у лайні.
Гетьмани всьо то розтоптали,
Свободи ми не маєм й понині.
Були славетні перемоги й воїни,
Із ляхом знехотя дружили,
І до царя ходили на поклони,
І Магомету крові теж попили.
Проте, мета була єдина –
Загарбників усіх передушити,
Щоб була вільна Україна,
Щоб ми могли спокійно жити.
Та все це теж нічого не змінило,
На трон російський баба сіла
Цій клятій німці було мило,
Що й Січ спалили, і посіяли
Нерівність знову поміж людом,
Що й дотепер її ми не здолаєм.
Ще й досі облива всіх брудом,
Така з косою і собачим лаєм!
А Калнишевський сивочолий,
До скону жив на Соловках.
Для Катерини був загрозливий,
І пам’ять про нього живе в віках.
Хоча за ті майже три віки,
Нам довелося теж поцарювать,
Хмельницький-батько був великим,
Про це ми маємо всі пам’ятать!
Хоча й було багато зрадників,
А найстрашніший з них – Мазепа!
Та все це не ганьбить тих ратників,
Котрі собою закривали наші землі!
Запам’ятайте добре славні Імена:
Сірко, Павлюк і Марко Жмайло,
І Вишневецького, і Острянина,
Та Сагайдачний, Кішка і Трясило,
Та славних Наливайка Северина,
Багато втрачено, та знаємо:
Зборовського, Барабаша й Сулиму,
І простих козаків ми почитаємо!
А зараз, бачите, що коїться у світі,
Присвоїли собі звання й штандарти
І грошики гребуть собі і своїй свиті,
А козаками зватися вони не варті!
Бо в козаків одна ідея: “Воля”,
– А їсти що, і де ми будем спать?
– Щось знайдемо, а спатимемо в полі.
Славетних воїнів “ці” не зганьблять!
Та, зруйнували Січ Святу і неньку,
Розірваную по Дніпру на дві частини,
Ляхи і москалі загарбали швиденько,
Так майже зникла рідна Україна.
Опісля, вибачайте, трохи випускаю,
Одразу дев’ятнадцятий вже вік.
Тут про Шевченка вам розповідаю,
Якого маєм шанувати ми повік!
То дійсно є Великий Патріот,
Що Україну більш за все любив!
За неї ладен був іти на ешафот,
Що цар російський любо і зробив.
До нього тре згадать Сковороду,
Що рідну Україну також прославляв!
Та певне писано було так на роду,
Бо, як Шевченко, жоден не страждав!
Тарас Великий нам лишив “Кобзар”,
Котрий є книгою пророцтв для нас!
Ця книга – не простий товар,
Бо в ній описано всьо як в наш час.
І ось, нарешті, зовсім поряд з нами,
В Росії смуток і царю пора тікать.
Своїми кованими чобітками
Царя затопче пролетаріат.
Розпочалася Перша Світова,
І знов страждає простий.
Летить на полі бою голова,
А цар же їсть зі срібних блюд.
І тут, германським коштом приїжджає,
Такий маленький, лисий і з борідкою.
Допоки щось він там собі гадає,
Царює чоловік в жіночім, разом з свитою.
Та Ленін виявився найспритнішим,
Допоки Временні щось там ділили,
Він простим людям другом став “щирішим”,
І вже вони йому ту владу захопили.
Тихенько Ленін став громити конкурентів:
Поміж собою лихо їх стравляв.
Лиш руки грів в пожежі тих багнетів,
А непокірних всіх “в розхід” пускав.
А наша славна Україна,
Мов відродилася від сна.
Явила світові нового сина:
Сміливого і чесного Махна!
А Батько бив і білих, і червоних,
І землю простим людям роздавав.
Був завжди він на стороні пригноблених,
І “шовіністам” перцю теж давав!
Хоча, бувало, із червоними дружив
І Крим для них відбив у білих,
Та Троцький його знову обдурив,
Ох, скільки ж ми від нього натерпілись!
Прийшлося Батькові тікати за кордон,
Бо дуже рани в нього нили.
Махно останній не пускав червоних,
Опісля вже вони всьо захопили.
І царювали років з сімдесят!
Хоча були і голод, і війна,
Та як прийшов із міткой “демократ”,
То впала та великая страна!
Та треба вистроїть все послідовно,
Опісля Леніна був Сталін.
Він ще хитріший – безумовно:
До стінки всіх незгодних ставив.
Але якийсь єфрейтор-недоучка
Десь Ніцше випадково прочитав,
І почалась в Європі страшна буча.
А після на Союз він теж напав.
Та певно, Бісмарка він не читав,
Тому зі своїм націоналізмом,
Він носа до слов’ян припхав
І получив добренько по мармизі!
І вся велика куля зрозуміла:
Не треба з нами воювать,
Бо перемога – то є наше діло.
Хто не второпав – буде получать!
Отож бо, ми перемогли в війні,
Відбудували з попелу країну.
Багато хто поліг на чужині,
Хто залишився – відновив руїну.
Коли ж помер товариш Сталін,
Прийшов “славетний” агроном Микита.
Він не хотів робити чавуну чи сталі,
Хотів виводити із кукурудзи жито.
Але з верхівкою щось там не поділив,
І замість нього прийшов Брежнєв.
Той дуже цілуватися любив
Та ордени собі на груди вєшав!
Коли вже помер Леонід Ілліч,
Були потрошку і Андропов, і Черненко.
Опісля владу получив не “старий хрич”,
Цей “демократ” і розвалив союз тихенько.
І стали всі в один момент свободні!
Ура, перемогли тоталітарний строй!
І не біда, що ходять всі голодні,
Бо ця країна наша із тобой!
Були Кравчук і Кучма президенти,
Та цих вже добре знають всі.
Собі же зробим наостанок компліменти,
Бо МИ є діти Славної, Великої Русі!