Настя

Довгий час я блукав безжурно
Серед стін житлових кварталів,
Всіх романтиків мав за дурнів,
Думав серце – синонім сталі.

Моє серце було залізним,
Та любов роз’їдає крицю...
Я збагнув це занадто пізно,
Коли потяг мчав до столиці

Карай
мене божевіллям,
Здолай
Красою на герці
Уприскуй порції зілля
Жалом відмови у серце!

Лиха
й зневажлива панно,
Чому
Ти п'єш мої сльози?
Смієшся – я наче тану
І знов очікую дози

Твої нігті малюють кола
На долонь моїх клаптях шкіри,
Я ж втомився пручатись кволо:
Серце логіці не йме віри!

Не пали! – Я Тебе благаю –
Цигарки то сама отрута.
Задля Тебе піду до гаю
Відшукати Багряну Руту.

Розібгай між тополь, раз хочеш,
Я мішень –напни лук щосили,
Відведи лишень сірі очі –
Їх напалмовий гнів рве жили!

Ти зробила мене злочинцем,
Марновірних ілюзій катом,
Підбивати несила клинці,
Образ Твій у душі плекати

Доторкнутися б несміливо
Льодом губ до чола востаннє
Неба свист: почалася злива,
Дощ сховає моє кохання

Лиш у снах, болю недосяжних,
Що несуть у степ мого краю,
Я блукаю спустошеним кряжем
І кохану марно шукаю.

Чари спокою вже не діють:
Хибний сон урветься щомиті
немов знов несуть мене мрії
З Хмарочосів нічним жахіттям

Ані напису, ні світлини,
Тільки пам’яті сіра плівка –
Це й усе, що лишив час плинний
Про кохання та про домівку