Злiсть народна

З-за обрію машини –
я ясно чую! –
на подих мій йдуть!
Стебельце конюшини –
воно ж лікує –
Зірву й рушу в путь.
Отрутним різнобарв’ям
небесний колір
злість народна зітре,
Пияцьким перегаром
юрба спростує
примарність потреб.

Боюся йти в провулок:
Він сповнений прихованих очей.
Немов скажений вулик
Наш світ гойдає недбалість речей.

Однак народну мудрість
Паплюжитимуть ті самі кати,
Аж поки не зойкнеш: „Здаюся!”
Перед мікрофоном і ти.

Поки ж посміхається небу
Натхненник нескорених – стяг.
Борець в решті-решт все ж відчує потребу.
Змінити світ, жити не так.

Та я простую далі
сам собі пан
і водночас холоп.
Хтось тисне на педалі
щоб в грунт загнати
нестримний потоп.
Нема вугілля й нафти
ані краплини – у фаворі Кузбас
Що добре, то занадто,
копійка є хай хліб їдять та п’ють квас!

Куплю квиток на сонце
не спинить втечу наш лестощів гріх.
Коли ж тлю спалить стронцій,
та чути знов
можновладців злий сміх!

Вони по катакомбах
бетонний бункер радо прийма
І рідне місто змовне:
йому тримати боротьби удар!

Голота, однак, зневажає
Князьків та висуванців, хоча
Кайдани вони не зламають,
Аж поки всім не вкинуть ключа.
Аж поки не зашепотіли:
„Достатньо покори – реви!”
Не вистачить їхньому тілу
Наповнити люттю рови.

Підрозділи міліцій
з вогнем розплати
по подих мій йдуть!
Кварталами столиці
блукав востаннє
а завтра – під суд...
Непотребу вітрини
Брутальним шиком
Навіюють лють
До нетрів міста лину
збагнути зглибу
Його хибну суть.