Родному городку

РІДНОМУ МІСТЕЧКОВІ

На олтар твій себе віддаю,
Бо в душі я плекав оцю гадку
Ще з дитинства, що наче в раю,
Розцвітало в столиці початку.

За те щастя, що серцем відчув
В розмаїтті добра і поради.
Найбагатшим у світі я був,
Бо зростав між такої громади.

В нас не було ні грошей, ні благ,
Лиш цвіло до пізнання бажання.
Спершу справи – не цяцьки, не лах.
І безмежне до краю кохання.

Те, яке нас несло над світи,
Те, яке нам ще світить донині.
Бо вже вище немає мети,
Ніж служити своїй Батьківщині.

Бо вона – з босих ніг, теплих рос,
З материнського першого слова...
Із значимих житейських морфоз,
У яких споконвічна основа.

Між вітрів, і світів, і незгод
Ми до щастя проклали дорогу...
Бо громада вже вийшла в народ
Від найпершого свого порогу.

Вже Гусятин творився в світах
І означував честі знамено...
Головним було діло – не лах!
Так вростали ми в світ поіменно.

І нас світ, наче ґазда, приймав,
Давав хліб і врочисті хороми...
Бо лиш працю і честь шанував,
Що несли ми із рідного дому.

Гордий тим, що я зріс над Збручем,
Де такі дивовижні є люди.
Де наш предок із правди мечем
Пошанований в світі усюди.

Де відкриті для щастя серця,
Світлі думи прямують до волі.
Де всі душі, мов щирі сонця,
Ріжуть сяйвом окови недолі.

Народився в значимім краю.
І від нього набрався я сили.
Він мені, наче спів солов’ю,
Від народження і до могили.

Він мені, наче небо птахам,
Без якого і птаха не птаха.
Він – столиця, і велич, і храм,
Головна для нас в світі ознака.

Мій Гусятине, я є твій син,
Й цим безмежно завдячую долі.
Ти єдиний з найкращих перлин,
Ти планети життя мегаполіс.

Тож себе на олтар віддаю
Я за шану свою, не провину.
Лиш за те, що я виріс в краю,
Де для себе відкрив Батьківщину.