Була душа відкритою як сонце,
Поки не впав на неї цілий світ.
Дивилась доля у вузьке віконце
І кидала крізь скло огризки літ.
А вік ставав навдибки наче кінь.
І рвав вудила долі-забаганки.
І хмарою вкривала світло тінь,
Не даючи на просвіт обіцянки.
Була пора падіння й висоти.
Міх помилок, які нести довічно.
На півдорозі трапилася Ти,
Щоби усе не кінчитись трагічно.
Палали зорі, падали в траву.
І дарували тихе божевілля.
І йшло життя, як казка, наяву
У мареві принадного привілля.
Та вже душа боялася неправди,
Бо обросла замітливим щитом.
І ти шептала ніжно: „Ні, не раб ти.
Це світ довкола тебе не з добром.”
Душа
© Copyright: Владимир Бояновский, 2007
Свидетельство о публикации №107072601161
Свидетельство о публикации №107072601161
Рецензии