Доля поета

Віддав себе на згубу Музі,
Яка забрала зрілий вік.
І став відомим у окрузі,
І став значимим чоловік,
Бо все життя віддав він Музі.

Він – раб її. Вона стосило
Його мотала все життя.
І він творив, хоч бракло сили,
І щастям повнилось буття.
Він – раб її. І – до могили!

Не відав снів, не знав спочину,
Невпинно серце й душу рвав...
В палкім умі що не хвилину
Слова натхненно римував,
Неначе відбував провину.

Слова, посіяні в рядки,
Зійшли на білому папері.
А поміж них – його думки,
Що в світ йому відкрили двері
На всі незвершені роки...

Пошана гідна на чоло
Лягла за працю та заслуги.
Спізнав і слави він крило,
Бо йшли вітання із округи.
Йому із Музою везло.

Стирає все безжальний час
У визнанні, яка без міри...
І замість Музи вже Парнас
Його тримав на тлі офіри,
Посеред рангів та прикрас.

Вже й сам зістарився поет,
І не такі вже творить рими.
І вже натхнення, не секрет,
У собі більше не нестиме.
Бо вже зістарився поет.

А як прийшла біда з косою,
То відмолитися не зміг...
Лежали видання горою,
Що їх, як підсумок, беріг,
На знак святого супокою.

Віддав себе на згубу Музі...
Дорога в кожного своя!
Але є пам’ять у окрузі,
Але живе його ім’я,
Бо все життя віддав він Музі!