Роздум
Моє карооке дитя,
Якому не дав я утіхи...
Всі довгі години буття,
Як рану від смертної піки,
Вчував у душі півжиття.
Не винен я в тому – і край!
Я жив лише вами одними.
На пекло змінив я свій рай,
Бо доля моєї дитини
Мене шматувала украй.
Що міг – я робив і зробив,
Надією жив у майбутнє...
Пророчив, старався, творив,
Бо вірив у щире та сутнє!
Та вірою серце розбив.
А зараз збираю каміння,
Якого я не розкидав.
Ще скільки потрібно терпіння
І бід, що я їх розпізнав,
Не впасти аби у черствіння?!
Моє карооке дитя,
Не важачи все на терезах,
Віддам тобі лишок життя,
Бо буде гостріше від леза
Довічне моє каяття...
© Copyright: Владимир Бояновский, 2007
Свидетельство о публикации №107062002613
Свидетельство о публикации №107062002613
Рецензии