Гусятинцы мои

ГУСЯТИНЦІ МОЇ

Гусятинці мої, незнані й знані друзі,
Від перших своїх днів й допоки я живу,
Із вами я весь час: у спокої й напрузі,
Із вами віч-на-віч: у снах чи наяву.

Інакше би й не зміг. Бо хто я є на світі
Без рідної землі, без милих галичан?
За мене ви усі – і я за вас в отвіті,
Бо все людське життя – то дивовижний лан.

Гусятинці мої, сподвижники та судді,
Сьогодні вам звітую за всі свої діла.
Ніколи я не був в узбіччі чи в облуді,
Бо ваша щира віра в мені весь вік жила.

Ви множили надії, я був у тому певен,
Що вартий зватись сином рідної землі.
Я виріс з ваших рук, я зріс із ваших зерен,
Трудящі мої друзі, гусятинці мої.

Краяни золоті, святі понад святими,
Я кращих, аніж ви, у світі не знайшов.
Хоч світ увесь пройшов дорогами крутими,
Чи, може, не по тих дорогах я ішов?

Земляченьки мої, мої ви ангелочки,
Що водами Збруча вмивалися не раз.
Вкраїни дорогої достойні сини й дочки,
Ви той святий народ, що так любив Тарас...

І я люблю вас всіх – теперішніх й майбутніх,
За рідне небо, землю, безмірну доброту.
За все, що є довкіл, що є для мене сутнім,
За ваші щирі душі і людяність святу.

Я гордий, що зійшов від вашого коріння,
Від вас майнув у світ, але й до вас прийду.
В розлуці затяжній кінчається терпіння,
Хотілось, щоб на радість, та знаю, на біду.

Вертаємось додому, скалічені літами,
Незламна ностальгія – хвороба не з простих.
Прийде колись кістлява з косою і за нами,
І не питає згоди у нас іще живих...

Та поки кров бурлить і серце рівно стука,
І гріє щемко душу наснага та мета, –
Безсила поміж нас – і відстань, і розлука,
Коли у світі є така земля свята.