Нестримані дощі, а листя шамкотить,
і просяться вітри шукати інший простір.
Сидять біля доріг зажурені коти
з чеканням всіх невдах, які не встигли в гості.
І час для сподівань — приречений наїв.
В останнім щасті ти — безвесельний спаситель.
А крапель сміх такий — аби почуть зумів!
Голодному — хоч дощ — здавався б тільки ситим.
І злива, наче плач, стече з щоки в траву.
Так завчено втрачать, так легко повертатись.
Чи нас куди несе чи, врешті, дні пливуть?
А стріха протіка, де вже немає хати.
Нестриманi дощi
© Copyright: Виталий Круглов, 2007
Свидетельство о публикации №107011401128
Свидетельство о публикации №107011401128
Рецензии