Нiч, нашпилена на вiття

Ніч, нашпилена на віття, задрижала, мов замерзла,
серед посмішок розлитих безтурботних городян.
І котилися проблеми на своїх вульгарних «мерсах»,
мов крихтину щастя-долі дарували горобцям,
серед натовпу цікавих, нестійких, як гомін дальній,
іронічно-пустотливих романтичних волоцюг,
де ховалися веселки у валізи поминальні,
й дідом, втиснутим у літо, ніч намарилась митцю.
Пасма хмар зависли низько, хоч торкайтеся рукою,
та кому до того діло, коли кожне по собі,
загойдались — плями в морі — вже нічого тут не скоють
ті, що навіть не відчули післямови ув обід.
Бо хапавсь за море вітер, непокірності весь рівний…
Що чекав: а чи погоди, а чи дощику в четвер?
І різьбилася доріжка, наче усмішка, безслівним
місяцевим світлорухом, переходячи в «тепер».
А латаття гри у спокій догоряло в кипарисах,
оголивши ніч над морем, тогочасну і оцю.
Поряд літо прокотилось у своїх звичайних ризах,
не торкаючись навмисно опівнічних волоцюг.
Тільки нам, як безтурботність, повертання із відпусток
і кому тоді молитись, щоб згадать, кого любив.
Ніч, замішана на морі, болю вивільнений згусток,
і усмішки серед люду, як Христові п’ять хлібів.