Моя правда...

Я була в дитинстві чиста, ніжна,
Наче пролісок в безлюдному ліску,
Вірила я в янголів і дивно,
Я кохала небо і весну...
Думала я про піднесене, про світле,
Незважала на дрібниці у житті,
Не ховала сміху голосного,
А сміялась дзвінко в миті ті.
Я не думала, як гарно відповісти,
Сумувати як, щоб гордість зберегти,
Просто мала шанс я бути вільна.
Я хотіла людям в душі сонце принести.

Але виросла і люди просвітили:
"Вже доросла! Досить казочок,
Так багато в тебе вад, дитино
Треба правила учити на зубок.
І за час цей, я не раз зіткнулась,
з сміхом гострим, неприємним і придким,
Кожен раз я боляча вдарялась об усмішку,
І меня здалось плечем утримати удари
буде більш легким...

І коли вже люди хочуть знов почути ту дитину,
Підставляю звичкою плече,
Бо боюсь я посмішку побачити буденну,
Хоча разумію, що уже не те...
І дивуються вони, мене питають:
"Що з тобою? Ти чому така?"
Але я їм вмить відповідаю,
Знов дивуюсться вони: "Яка швидка!"

Я боюсь, побачать мої мрії,
Ті легкі, але дитячі і дурні,
На лице веселу я усмішку одягаю,
І отак проходять мої дні.
Сонце те, що людям дарувала...
Де воно...не знаю, та не тут.
А дитина сумно спить, дрімає,
Сняться мрії ій, що сльози ллють...