Твоі очі золотіли сонцем
і яскравим промінем всміхались,
ці великі два твої віконця
там, твоя душа мені здавалось.
Хаотичний рух, безмежна сила,
танець вітра, листя й смутку,
я в тебе спитала про надію,
ти сказав,що це лиш купа брухту.
Люди помирали і страждали
не за просто спокій і спокуту,
вони щиро вірили і знали
волю світлу покоління не забудуть.
Ти так просто взяв і зруйнував все:
ніжні сподівання, мужню волю,
ти в моіх очах упав додолу,
не знайшла в тобі ні крихти болю.
Очі ті, де осінь панувала
стали враз холодні, наче срібло,
вся краса тендітного спокою,
враз вона у них зникала
мені стало тебе шкода,
та й обурення пропало.
Я лиш тільки повернулась.Я пішла.
Більше осінь не згадала,
хай покине твоі очі осінь золота...
Присвячу ться безсердечним, адже це найг рша вада..
© Copyright: Анна Солнечная, 2007
Свидетельство о публикации №107010201813
Свидетельство о публикации №107010201813
Рецензии
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.