помаранчева революция. - И

Вітрила розгорнуті
Помаранчевий колір нічних ліхтарів
Хвиля за хвилею дим цигарок...
Я був би вдячний за твою посмішку –
не очима, то хоч би губами,
на яких снігом осіла солодка пудра
рахат-лукума...
пір’їнки в твоєму волоссі –
свідоцтва цієї ночі
на горищі сумної будівлі,
де живуть блакитні птахи щастя...

ось він морок – в прірві твоїх очей, де хвилюється море,
де сонце встає помаранчево-жовте, немов апельсин...
дивний звук – хруст кісток,
шелест подиху...
мрійність волосся залишається нитками на стегнах...

кухар втратив на війні одну руку,
все ж приготував нам коктейль з креветок – твій улюблений...
ти довго плакала над його стражданнями...
і дощ став солоний..........


ти захищаєш мене, як левиця левиня...
я відчуваю солодкі тенета твоїх поглядів, що стисткають мі мозок,
пірнають в мої нейрони...
кожне твоє слово про мене лунає всередені,
відгукуючись тисячма спалахів, схожих на екстаз,
схожих на зародження життя...
кожного разу ти мене створюеш по-новому...
сповнюєш новим сенсом моє існування...
я відчуваю його: ніби щось мокре та слизьке
вислинає з міцних обіймів материнського лона...
так, так... я збочинець. Я мрію свідомо про те,
від чого ти здригаєшся кожного разу,
коли оце – ці мої думки – промріхують у моєму затьмареному погляді,
і ти майже ненавидиш мене...
коли я отак сиджу навпроти – ми розрізаємо цей стіл навпіл
слова з одного його кінця долинають повільно,
втрачаючи краплинки свого наповнення алюзіями та емоціями
долинають глухими та пустими, страченими –
вони пролетіли крізь браму нашого мовчання,
нашої взаємної неприязні, були розіп’яті на перехресті наших поглядів
розстріляни біля стіни, що постала між нами...