Я знов одна стою серед людей,
Чужих людей, без голосу та імені
І стільки в голові непотребу, ідей,
Питань без відповідей й смислу. Ти мені
Колись казав, що світ належить нам,
Нам двом цей світ без граней виміру.
«Я не брешу!»- руку на серце клав,
Але брехав мені, брехав. Не вірю!
Ні, не вірю я.
І знов одна стою серед людей -
Безликих та жорстоких дат історії.
Хочу втекти, мені тут дуже зле,
Коли я бачу сльози матері. А хто її
Притисне з ніжністю до зламаних грудей?
Хто в клітку сяде? Хочу бути вільною!
І знов одна стою серед людей,
І почуваю себе знову сильною…
Ні, не вільною…
Ти обіцяв мені небес блакить,
Казав, що ТАМ у небі будем вільними,
А зараз десь хтось там летить,
Але не я і ти. А знала би,
Раділа б небу радістю дітей,
Дивилась в ніч –пітьму з Землі осінньої,
Одна стояла б гордо між людей,
Але не вірю в щастя. Ні, не вірю!
Ні, не вірю я!
Я знов одна стою серед людей...
© Copyright: Марина Костючок, 2006
Свидетельство о публикации №106121502001
Свидетельство о публикации №106121502001
Рецензии