Моя весняна fata morgana

1.


Так легко станули сніги –
Ні повеней, ні водограїв,
Весна поволі повертає
Все суще на свої круги.

І плинуть обрієм ключі
На клич північного тяжіння,
І п’є земля святе проміння
І марить квітом уночі.

Ще непроявлена в словах
Пульсує пісня, б’є у скроні...
Стило теплішає в долоні
І щось виводить на полях.


2.

Мрійлива дівчинко, з шовковою косою,
Ти ще живеш в мені, і все ще щастям мариш?
І ще готова йти за першою росою,
Насущну їжу ще, немов чар-зілля, вариш?

Ще сподіваєшся духовно народити
Своїх дітей, і возвеличити до князя
Свого коханого, щоб набіло прожити
Наступний день над гнітом сірості в звитязі.

І з тим прокинешся ти знову на світанні,
А день такий собі, як завжди, чорно-білий.
І знов волітимеш небесного кохання,
А князь твій стомлений чоло несе змарніле...

Сама ж за славою, наввипередки з тінню,
Неначе бігтимеш, не зрушивши з початку,
Бо замережена буденності плетінням,
Бо затаврована обов’язку печаттю.

І простір розумом пронизувати будеш,
Читати світ, сотати книги і екрани,
І в перегонах марнославства знов забудеш
На підвіконні неполитими герані...

А здогад вразить несподівано та нишком!
(Дай, Боже, вчасно, щоб не пізно і не рано),
Що щастя – тиснути до серця сіру кішку,
Тремтячим поглядом голубити герані,
І опустити на чоло долоню ніжно
Тому, хто втомлений, і марить лиш диваном,
І відпустити у політ високий-вишній
Своє небесне (та приземлене) кохання.


3.

О, не лукав! Це лиш слова,
Це все слова...Осанна СЛОВУ!
Допоки маєш спільну мову
З собою, ти іще жива!

Ось так слова присплять мене,
Безодня слів – мені на лихо.
Така собі нікчемна втіха,
Моралізаторство сумне...
 10 квітня 2006 року