20. Замах

Одного чудового вересневого вечора, коли молодий султан Мустафа, задоволений недаремно проведеним днем, збирався завершити його у солодких обіймах улюбленої своєї дружини Ельмас, до його покоїв несподівано завітала сама валіде, його мати. Оскільки це виходило за межі звичаїв султанського палацу, котрі склались за століття існування Порти, Мустафа зрозумів, що мати збирається сказати йому щось надзвичайно важливе. І вона підтвердила його здогадку, запросивши сина піти з нею в її покої, куди не досягали вуха великого візира Гасана-паші, котрого валіде не дуже полюбляла. І саме там, перевіривши охорону з вірних їй скопців, валіде подивилась на сина стривоженим поглядом.

- Наступної суботи, коли ти поїдеш на намаз до Айя-Софії, на тебе буде скоєно замах, - схвильовано сказала вона, діставши зі скриньки на столі якогось папірця. – Ось, прочитай...

Мустафа кілька разів прочитав таємного листа капудан-паші* Хусрева-паші до великого візира, у якому крок за кроком були розписані наміри заколотників. На шляху від Топкапи до Айя-Софії в чотирьох місцях мали бути поставлені люди зі зброєю, котрі мали стріляти в султана, як тільки той опиниться на зручній для пострілу відстані. Після смерті султана капудан-паша мав одразу ж розстріляти з корабельних гармат вірні султанові залоги, а великий візир міг починати широкі зміни в керівництві імперією...

- Звідкіля у Вас цей лист? – підняв наповнені гнівом і водночас безпорадні очі султан на мати.

Вона плеснула в долоні, і за мить в кімнату ввійшов Мансур Емре, відомий письменник і керівник руху Молода Туреччина**. Це було великою несподіванкою для Мустафи, бо саме цю людину він вважав за найголовнішого свого ворога.

- Чому він тут? – знов повернув свої очі до матері Мустафа, і цього разу його погляд потемнішав, як небо перед бурею.

- Ти спочатку вислухай, а вже потім вирішуй, давати волю гніву, або навпаки, - спокійно відповіла валіде і невесело посміхнулась. – Зі мною було те ж саме, але я знайшла в собі сили вислухати, чого і тобі раджу. Починайте, Мансур-ефенді.

Мансур Емре був засновником руху так званих младотурків, головною метою якого було покласти край Оттоманській імперії, дати волю всім захопленим раніше країнам і зосередити увагу саме на розвитку Туреччини. Імперія вже не була такою міцною, як раніше, та помітно відставала від провідних країн світу. І з кожним роком ця відстань збільшувалась. І все це дуже добре бачили молоді турецькі вчені, які шість років тому зібрались в київській Османії-Медресе, щоб обговорити болючі питання майбутнього Туреччини. Саме там Мансур Емре і запропонував створити просвітницький рух, який мав би донести до турецької громади їх думки. А на ці думки великий вплив мав досвід розвитку Великої Злуки, великого товариства країн, які за рахунок свободи та взаємодопомоги вже не одне десятиріччя та з щасливою посмішкою крокували історією і задавали приклад усьому світові своїми успіхами в науці, промисловості і мистецтві. І якщо в питанні майбутнього устрою Оттоманської імперії думки младотурків ділились між створенням з країн Порти союзу на кшталт Великої Злуки і приєднанням до неї взагалі, то в іншому питанні всі вони мали єдину думку: Туреччина мала назавжди позбутись султанського правління.

І було дивно, що валіде, яка мабуть більш за всіх ненавиділа Мансура Емре, що своїми думками і діями загрожував її єдиному сину, котрий очолив імперію десять років тому в неспокійні часи, коли водночас пала Цесарська імперія і велике хайдуцьке повстання на Балканах шмат за шматом почало відрізати від Порти все те, що століттями великою кров’ю завойовували попередні турецькі султани. Мустафа знайшов в собі розум і сили, щоб зберегти імперію. Але, як з’ясувалось зараз, загроза для неї прийшла зовсім не з того боку, з якого її можна було очікувати.

- Зараз, великий султане, я знаходжусь тут як посередник між Вами та гетьманом Великої Злуки, - почав Мансур Емре. – Півроку тому злуцька розвідка перехопила листа від капудан-паші англійському консулу в Хібралтарі. У цьому листі він давав згоду на здійснення заколоту в обмін на військову підтримку проти Великої Злуки на Балканах, де зараз триває визвольна війна проти Порти.

- Яка ж це визвольна війна? – обурився Мустафа. – Це бунт!

- Назва залежить від того, з якого боку на явище дивитись, - спокійно відповів Мансур Емре. – Але справа у іншому: якщо Британія хоче допомогти Порті здолати цей так званий бунт, чому тоді потрібно вбивати султана? Чи не простіше було б домовитися із самим султаном?

- Не обурюйся, синку, - спокійно сказала валіде, яка уважно дивилась на султана. – Спочатку уважно все вислухай...

- Дивіться, великий султане, - Мансур Емре почав викладати перед ним папірець за папірцем. – Це лист великого візира адміралові Райту про стан султанської сім’ї, де говориться, що Ви є єдиним нащадком султанського роду, що поки у Вас нема дітей і що заколот треба здійснити до народження Вашої першої дитини. Пригадайте, як несподівано померла півроку тому Ваша вагітна дружина Фаріда... Другий лист, де британський прем’єр-міністр доводить, чому наступним султаном має бути саме капудан-паша. До речі, обидва сини Хусрева-паші зараз знаходяться в Британії, начебто навчаючись у тамтешньому Кембриджському університеті, а насправді вони вже є заручниками майбутнього султана. Великий візир занадто старий для того, щоб очолити імперію, і до того ж в нього немає дітей, а втім у нього і так вдосталь влади. Хоча... Слухайте далі. Наступний лист капудан-паші адміралові Райту... Тут про те, що у разі успіху заколоту Туреччина має віддати Британії право на користування землями Суецького перешийка на сто років. А це – креслення англійських технарів, детальні плани будівництва на цьому перешийку судноплавного каналу. Це – угода великого візира з Британією щодо надання їй в користування Пірею в Греції, тут англійці планують розмістити свої військові кораблі. А це лист британського посла в Стамбулі англійському королю про те, як саме буде проходити заколот. Після того як султан буде вбитий, найманці під прапорами “Молодої Туреччини” розтрощать Топкапи, нахабно зґвалтують всіх жінок у гаремі, та прилюдно розіпнуть на воротах Баб-ус-саадет* саму валіде... Після чого вже капудан-паша почне обстріл міста з корабельних гармат. До речі, великий султане, Ви помітили, що всі важкі кораблі імперського флоту стоять навкруги Стамбулу?

- Я ж нещодавно підписав фірман про святковий збір флоту в Стамбулі... – блиснув очима Мустафа. – Тепер я розумію, що означала тоді така задоволена посмішка великого візира...

- До речі, саме великий візир через годину після руйнації Топкапи звинуватить в усьому нас, младотурків, і надасть всі військові і керівні права капудан-паші. Далі слідуватиме розправа з усіма, хто не підкорятиметься капудан-паші, а через рік його, як героя, візир проголосить його султаном...

Мустафа підхопився і почав міряти кроками приміщення покоїв валіде, грізно стріляючи поглядом в усі боки, не в силах стримати думки.

- Це ще не все, синку, - втомлено сказала валіде. – Краще сідай і слухай. Тут гнів не допоможе, а тобі треба ще і рішення прийняти.

- І нарешті, - Мансур Емре поклав перед султаном останнього папірця. – Злучани перехопили і цього листа. Тут великий візир пише своєму онуку, Азізу-паші, візиру Єгипту. Йдеться про те, що через два місяці свого султанства Хусрев-паша несподівано отруїться рибою. І тоді Азіз-паша отримає добру нагоду стати султаном, якщо поспішить до Стамбула на головному кораблі англійського флоту, бо на це дав згоду сам король Британії...

- Пацюки... Справжні пацюки... – схопився за голову Мустафа.

- Отже, англійці приходять в Суец і на Балкани, а з покірним султаном - і в Палестину.
Що тоді залишиться Туреччині? – керівник младотурків поклонився і відступив на крок.

Стало так тихо, що можна було чути лише потріскування свіч. Султан все ще сидів, обхопивши голову руками, начебто стримуючи думки, які не могли зібратись воєдино. Валіде і Мансур Емре невідривно дивились на нього, чекаючи його слів. Нарешті Мустафа підняв очі, в яких розгубленість швидко перетворювалась в рішучість.

- Отже, ти посередник? – запитав він письменника. – А що пропонує Злука?

- Вона сприятиме тільки у зриві заколоту, - тихо промовив Мансур Емре. – Зараз сюди йдуть злуцькі кораблі, і, якщо Ви дасте такий дозвіл, вони стануть проти кожного турецького корабля, щоб завадити обстрілу міста. Все інше ми маємо зробити самі. Мої люди знають, де збираються ті, хто піде на захоплення Топкапи, і в потрібний час зможуть їх зупинити. Ви ж, великий султане, можете таємно вивести вірних Вам вояків із залог на потрібні місця, щоб водночас розтрощити заколотників, а де вони зараз скупчуються, ми теж знаємо. Невідомі нам лише ті стрільці, котрі мають вбити Вас, султане. Отже, треба щось придумати, щоб не їхати на намаз...

- Ні, султан поїде в Айя-Софію, - посміхнувся раптом Мустафа, і в очах його промайнули небезпечні вогники. – Ще й як поїде...
Мабуть валіде знала, що означають ці вогники в очах султана, бо посміхнулась і подивилась на сина захопленим поглядом.

- Одного тільки не збагну, - подовжував той. – Чому младотурки йдуть мені на допомогу, зрозуміло. Але який зиск для Злуки? Щоб Балкани британцям не дістались? Собі готують?

- Мабуть і так, султане, - зітхнув Мансур Емре. – Але, як казав мені свого часу злуцький гетьман, які б у них не були відносини з Портою, та у Києві добре пам’ятають, що саме зі згоди з султаном почалась Київська Русь, а згодом – і сама Злука. І будь-яка загроза Порті є загрозою і для Злуки. Саме тому, і Ви це знаєте добре, злуцькі вояки завжди і суттєво допомагали Оттоманській імперії там, де не перетинались інтереси обох держав...

- Це так... – розвів руки Мустафа. – Але ж Злука відібрала у нас Крим та Валахію?

- А в Криму вважають, що він сам пішов від Порти, - швидко відповів письменник. – У дзеркало можна дивитись з одного боку, а зі зворотного – ні, але воно у будь-якому випадку залишається дзеркалом...

- Добре, не будемо зараз сперечатись. Для філософії знайдемо час пізніше, - піднявся з ястуків султан. – Спочатку треба вирішити, як нам діяти. Приходь завтра зранку сюди ж, і ми все ретельно розпишемо. Мені теж треба поміркувати на самоті...
Коли Мансур Емре зник у темряві, Мустафа підійшов до матері і поцілував їй руки.

- Дякую Вам, мамо. Бач як буває... Інколи і ворог приходить на допомогу...

- Я сама кілька годин тому, коли він напросився на розмову, бачила у ньому найстрашнішого ворога, - посміхнулась валіде. – А обачний який... Передав мені записку з німим скопцем Алімом. Де і як він його знайшов, невідомо... Та добре, що знайшов... Знаєш, синку, я спочатку відчула те ж саме, що й ти, коли читала всі ці листи. А потім зрозуміла, що не всі, хто проти тебе, є твоїми ворогами...

- Мабуть, треба краще дізнаватись, чому саме дехто мислить інакше. І не завжди бути заручником свого гніву, - задумливо промовив султан і, поклонившись матері, пішов до себе.

Наступного ранку він мав довгу розмову з Мансуром Емре, після чого дуже задоволений відправився на засідання дивану. Там він обмовився, що мабуть не поїде в суботу на намаз, але великий візир та капудан-паша гаряче почали його умовляти, посилаючись на те, що народ чекатиме на його проїзд вулицями Стамбулу, як на велике свято. Посперечавшись з ними трохи, султан таки згодився, що визвало глибоке задоволення змовників. Непогано відігравши свою роль, Мустафа з посмішкою покинув диван начебто з наміром попрямувати до свого гарему, та ніхто і не здогадався, що він покинув Топкапи крізь таємні дверцята в жіночій частині султанського палацу...

За чотири дні до заколоту було зроблено все необхідне. Вірні султанові вояки таємно зайняли необхідні місця. Младотурки таємно отримали зброю з султанських збройниць*. На злуцькі кораблі був відвезений султанський фірман з дозволом на прохід у Мармурове море. Навіть гарем був переправлений у безпечне місце десь у Болгарії таким чином, що ніхто про це і не дізнався. Всю обслугу в Топкапи кілька разів перевірили на причетність до заколоту, і людей, у відношенні яких були навіть дрібні сумніви, усунули або відсторонили під різноманітними приводами. Мустафа весь цей час безтурботно посміхався, годинами перебував у гаремі, щось писав у своїх покоях вечорами, навіть читав великому візиру вірші про своє кохання до Ельмас, і нікому зі змовників і на думку не приходило, що він міг щось запідозрити.

Але в саму суботу після розкішної трапези Мустафа зненацька захворів. Зі страдницьким обличчям він відправився у свої покої, а згодом покликав до себе великого візира і капудан-пашу. І, коли ті, дуже схвильовані, з’явились біля його ложа, султан, біля якого весь час метушився відданий йому лікар, повідомив, що через несподівану шлункову хворобу не може сьогодні їхати в Айя-Софію.

- Але я пам’ятаю, що мій виїзд має бути народним святом, - говорив він слабким голосом, сьорбаючи з великої чаші приготований лікарем якійсь духмяний напій. – І якщо народ чекає на султана, він має його побачити. Тому я вирішив так: на моєму коні і в моєму одязі в Айя-Софію поїде хтось інший... І цим іншим буде Хусрев-паша, він за статурою і зростом дуже схожий на мене.

Обличчя Хусрева-паші побіліло. Він намагався щось сказати, але султан ще не закінчив своєї промови.

- Трохи прикриємо йому обличчя, і здалеку ніхто не побачить підміни. Свято має бути святом... І не варто так хвилюватись, Хусреве-паша. Коли б ще тобі випала така нагода побути султаном?...

- Тоді я піду віддам відповідні накази... – піднявся було Гасан-паша.

- Не треба, великий візире, я вже про все подбав. Охорона попереджена, залишилось лише переодягнутись, - слабко посміхнувся Мустафа. – Мені треба порадитись щодо будівництва залізниці до Трабзону і далі до Батума, отже сідайте, шановний, це питання варто довгої розмови. Хоч я слабкий, щоб на коні їхати, та говорити поки що у змозі...

В султанські покої ввійшли служки, які почали одягати окам’янілого капудан-пашу в султанську одіж, а Мустафа тихим голосом неспішно розповідав великому візиру, чому, на його погляд, залізнична колія від Стамбулу до Трабзону має таке важливе значення для Оттоманської імперії. Гасан-паша нервував і час від часу кидав стрімкі погляди у бік капудан-паші, який з приреченим поглядом давав надягати на себе чисельні речі султанського парадного одягу. А султан час від часу відволікався від бесіди з візиром на поради щодо вигляду Хусрева-паші і знов повертався до переліку всіх переваг залізниці над звичайними шляхами. Він так і не дав часу обом на те, щоб якимось чином зв’язатись з заколотниками та внести зміни в їх плани. Нарешті, коли вже треба було виходити, щоб їхати до Айя-Софії, і капудана-пашу майже силком потягнули з султанських покоїв охоронці, Мустафа скинув маску хворого.

- Чого ж так зблід наш хоробрий Хусрев-паша? – посміхнувся він, але в очах його заблищала сталь. – Вже не хочеться бути султаном? Йди-но до народу та будь гідним султанського звання... А ти, любий мій радник, Гасан-паша, розкажи мені про Суецький перешийок, може варто там прокопати канал замість цієї нікчемної залізниці... До речі, в сусідній кімнаті чекає своєї черги Азіз-паша, твій онук... Я подумав, хай приїде сюди трохи раніше, може і йому дати змогу в султанському одягу покрасуватись перед народом... Що скажеш, великий візире?

Заколот було знешкоджено того ж дня майже без єдиного пострілу. Той, що влучив у капудан-пашу, і став єдиним в цю суботу. Одразу ж після того, як Хусрев-паша повалився з коня на землю біля воріт султанського палацу, почалось все те, що підготував для заколотників Мустафа. Великого візира прямо з султанського палацу відправили у в’язницю, інших керманичів заколоту схопили на тих місцях, що призначив їм напередодні сам султан, а ще Мустафа покликав до себе британського посла і кинув тому в обличчя листи заколотників. Містом літали загони вояків і, знайшовши чергового учасника змови, гнали його на очах перехожих прямо до в’язниці.

Ввечері біля воріт Баб-ус-саадет перед мешканцями Стамбула з’явився живий султан Мустафа, який розповів народу про замах на нього і про всі наміри заколотників. При цьому він прилюдно подякував младотуркам, які на його диво здали всю зброю, що отримали напередодні, за допомогу і любов до рідної країни.

А в понеділок Мустафа велів покликати до себе Мансура Емре. Письменник прийшов в Топкапи в європейському одязі, що було певним викликом султанському палацу. До цього дня сюди ще не приходив жодний одягнений таким чином турок. На диво султанської світи султан закрив на це очі. Він з теплою посмішкою зустрів гостя й усамітнився з ним у своїх покоях. На маленькому столику були розставлені шахи, і султан першим чином запропонував письменнику зіграти з ним одну гру. Мансур Емре замислився на мить і погодився, розуміючи, що і виклик до палацу, і ця гра в шахи чимось між собою пов’язані, про що знає лише сам султан. Той знов посміхнувся і запросив керівника младотурків присісти на ястуки біля столика з шахівницею.

- Не перший день вже міркую, та ніяк не можу зрозуміти... – зробив свій перший хід білим пішаком Мустафа.

Мансур Емре посунув свого пішака назустріч і підвів на султана уважний погляд.

- Чому младотурки здали всю зброю? – виставив за ряд пішаків коня хазяїн палацу. – Чи не варто було залишити якусь частину собі?

- Якщо ми виступаємо проти султанської влади, це зовсім не означає, що ми бажаємо боротись з нею за допомогою зброї, - захистив свого пішака іншим Мансур Емре.

- Чим же заважає Молодій Туреччині султан? – виставив вперед другого коня Мустафа.

- Султан Мустафа чи султан взагалі? – посміхнувся його співбесідник, посунувши вперед коня з загрозою для білого пішака. – До речі, за нашими добрими турецькими звичаями цілком доречно було б схопити всіх младотурків, які здавали зброю, та розкидати по в’язницях. Подвійна користь: і змовників прибрали, і незгодних водночас усунули... Але султан Мустафа цього не зробив. Всі мої товариші відмітили Вашу шляхетність, великий султане, і відносяться до Вас з великою повагою.

- Схопити і ув’язнити всіх вас можна у будь-яку мить, - в свою чергу посміхнувся султан і теж виставив вперед свого пішака на захист того, яким розпочав гру. – Чому б мені зараз з керівника і не почати?

- Згодний. Це було б дуже зручно... - Мансур Емре посунув далеко вперед слона і знов уважно подивився в очі співбесідника. – Але, мені здається, Вам зараз хочеться почути нашу правду з перших вуст, ніж почути її переклад від Вашого оточення.

- Бачу, ти читаєш мене, як книгу... – Мустафа з посмішкою в очах захистив свого коня пішаком. – А тобі не менш цікава і моя правда...

- І Ви, великий султане, читаєте наперед мої ходи, - поставив слона поруч зі своїм конем Мансур Емре. – Бачу, Ви першим підете на розмін статурок...

Мустафа відкинувся на ястуки і розреготався. Після чого плеснув в долоні, і служки внесли велику тацю з шербетом, гранатами, персиками і виноградом.

- Знаєш, що мені в тобі подобається, Мансур-ефенді? – задоволено почав він за кілька хвилин. – Ти не лижеш мені п’яти, як той же Гасан-паша, який галасує зараз у в’язниці. Ти відвертий. Не любиш мене, але відвертий. Я про тебе багато знаю, та не знаю твоїх думок. А хочу знати. І ось чому... У мене до себе до цього дня було багато питань, а після замаху ще більше додалося. Ось і хочу задати їх тобі, щоб перевірити себе. Згода?

- Будь ласка, великий султане... Але деякі відповіді будуть для Вас болючими...

- Немає нічого більш болючого, ніж зрада, - відмахнувся султан. – Але ж ти, мій супротивник, не тільки не зрадив, а прийшов на допомогу. Скільки б мені не казали, а я не бачу в тобі ставленика Злуки, щось в серці каже, що це не так. Знаю, що вболіваєш за Туреччину, а не за імперію. Захищаєш свої думки. То ж захисти і перед султаном. А якщо мені буде боляче, спробую стерпіти...

- То ж питайте, - поклонився Мансур Емре.

- Порта рік за роком все слабшає і слабшає. Чому? Чи то султанський рід вироджується, чи візирам жадоба все більше розум підміняє? Чому Злука підіймається, а ми ніби стоїмо? Чому Злука не розчавить нас, бо сили такої в неї сьогодні вдосталь, а все береже цей чудний мир з нами? Гасан-паша, візир мій, все більше мене заспокоював і на жодне з цих питань мені змістовної відповіді не дав...

- Візир при султані – як та королева у шахах, - тихо відповів Мансур Емре. – Та деякі з них ще й керувати всією грою намагаються. Значно простіше дати ту відповідь, яка Вам подобається, та не ту, що є правдою... Хоча, що таке правда? Хіба її можна помацати, як оцей гранат? То ж кожний і тлумачить її по-своєму... А щодо Порти... Ні, султане, вона не вироджується. Просто до влади приходять різні султани, не можуть же вони всі бути однаковими... Не всі варті Сулеймана Прекрасного чи Мехмеда Завойовника. Та й обставини у всіх різні.

- Я читав твою книгу, - уважно подивився на нього Мустафа. – Там ти султанську владу
вщент розтрощив...

- Це Ви про “Падіння Туреччини”? – посміхнувся письменник. – Я там не стільки її трощив, скільки доводив те, як вона заважає розвитку країни. Я саме тому приводив у приклад Велику Злуку, де навіть у Московії відреклись від такого складного і важкого ряду влади, як царат. І коли? Ще півтора сторіччя тому!

- Мені і досі це дивно. Цар є, а царату нема...

- Зрозуміло, дивно... – Мансур Емре розпалився, і з його очей струменіла переконаність в правоті своїх думок. – Та всі монархи в Злуці відчули переваги того, коли народи їх люблять, а не бояться. Ще Карл дванадцятий поділив своє королівство, давши права вільної держави Суомії, Лапландії та Балтії. Зараз це окремі держави, але всі визнають свого короля. Так же, як і Татарія, Урал, Сибір, Примор’я та Аляска визнають московського царя. Чому їх відокремив Іван Романов від Московії, знаєте? Щоб церкву свою здолати, яка під прапором Третього Риму звала Московію на завоювання світу. Він здолав таки церкву. І що з чого вийшло? Чи покарав його за це християнський бог? Та навпаки мабуть, коли всі ці країни почали жити краще...

- Натякаєш на те, що у нас шейх-уль-іслам* занадто велику владу має? – спохмурнів Мустафа.

- Про це, до речі, говорили ледве не всі ісламські священики на великих зборах світових вір в Османії-Медресе в Києві два роки тому, - спокійно відповів Мансур Емре. – Тоді приїхав до злуцької столиці старий Баха-Улла**, і муфтій*** Османії покликав на наукові збори представників всіх вір з усіх кінців світу. Чи відомо Вам, як там усі поділились?

- А що, там якийсь розподіл був? – підняв брови султан. – Мені шейх-уль-іслам говорив, що там тільки й робили, що ганьбили султанство...

- Щось не пам’ятаю, щоб він був на тих зборах, - посміхнувся письменник. – Та він же заборонив нашим муфтіям туди їхати! Від Стамбулу там був лише я один... А поділились дуже цікаво... Не по вірах, на диво, а по відношенню держави до віри. На тих, хто вважає віру прапором держави, її зброєю, і на тих, хто мислить інакше.

- Як інакше?

- Про це наприкінці зборів дуже добре сказав один католицький біскуп з Лодзі, що в Польщі. Якщо кожна людина шукає свій особистий шлях до того, хто на небі, будь-яка церква, будь-яка віра має цей шлях йому показати. Але має бути право людини на віру, а не право віри на людину.

- І тому ти пишеш, що право на віру робить державу сильнішою, а його відсутність знесилює її?

- Саме так, великий султане! – в очах Мансура Емре знов засяяли вогники захоплення. – Я не проти ісламу, навпаки, я вважаю його наймудрішою вірою у світі, і це моє право, якого в мене нікому не відібрати. Але якщо Аллах живе у моєму серці, я маю прикладом свого життя доводити світу його велич, а не хапатися за ятаган і кров’ю доводити, що немає вірнішою віри. І саме такий Аллах в серці звеличує людину, робить її здатною на великі справи. Що краще для країни, великий султане, мільйон таких людей, котрі у змозі творити прекрасне майбутнє, чи мільйон бидла з засліпленими зненавистю очима, які самі не знають, куди їм іти? Поселіть поруч по два десятки мусульман і, скажімо, юдеїв з богом у серці, і вони за сто років зроблять з пустелі квітучий сад. А тисячі таких само засліплених і рай перетворять в пустелю. У тому і є велика сила Злуки, що вона збирає віри, а не розділяє їх.

- В твоїх словах є правда, - хитнув головою султан. – Я взагалі після цього замаху почав інакше на все дивитись. Я тепер, здається, починаю розуміти, чому козаки свого часу взяли угоду саме з нами, а не з Московією. Вони не зробили державу заручниками віри.

- І саме за рахунок цього вони зберегли свою державу. А ще у них був вибір, з чим іти далі по шляхах історії, з силою чи з мудрістю. І вони віддали перевагу мудрості

- Ти хочеш сказати, що Порта ніколи не була мудрою, покладаючись на силу? – запитав Мустафа, дивлячись прямо в очі письменнику.

- Я цього ніколи не говорив, - відповів Мансур Емре, блиснувши молодим поглядом, який дивно освітив його обличчя. – Навпаки, мудрими були ті, хто порадив юному султану Мехмеду підписати угоду з козаками. І саме таку угоду, яка дозволила їм створити Київську Русь, а згодом – і Велику злуку. Мудрим було й рішення відкрити в Києві Османію-Медресе. Саме в Києві, а не десь тут, в імперії. Скільки відомих вчених дала вона світу...

- Але ж Османія почала змінювати іслам, - спробував заперечити султан.

- Це Ви про садик-іслам*? – посміхнувся Мансур Емре. – Так , ця течія народилась в Османії-Медресе. Але хіба ж це зміна мусульманської віри? Віра залишилась незмінною. Просто замість рушниці та ятагана на першому місці стоять дружба і терпимість. Садик-іслам не зве воювати, а зве розуміти. Він робить іслам вірою розуму, він робить людину здатною розгледіти істини життя самостійно, а не за натурканням деяких імамів, які висмикують з Корану потрібні собі сури. Він робить людину на ділі вільною.

- І тому ти кажеш, що в Порті немає ані крихти свободи?

- Якби була, ніхто б у Вас не стріляв, великий султане, - жорстко відповів письменник. – Бо у нас в імперії і досі всі живуть за рахунок обмеження свобод інших, що надає таке собі марновидіння свободи власної. Навіть і у Вас, султане, нема власної свободи, хоча і скільки людей у світі підкорено заради Вашої верховної влади.
Мустафа замислився. Дійсно, при всій своїй необмеженій владі, він залежав від багатьох чинників. І саме вони обмежували його, коли треба було приймати важливі рішення. Неабиякий вплив на нього мали і великий візир, і шейх-уль-іслам, і валіде, і всі ті вікові звичаї, котрі він мав виконувати сліпо і бездумно. Справді, це було великим марновидінням повної і необмеженої влади, якому простіше за все було підкоритися і вважати цей стан за свободу власної душі. Та найстрашнішим було при цьому, що всі ті, хто здавався йому другом, з ким він охоче радився і дозволяв впливати на себе, крім рідної матері, виявились здатними й охочими зрадити його. Здавалось, що саме вони тримали його свободу у своїх руках і визначали, скільки її мало бути. Раптом йому прийшло на думку, що він схожий на того самого короля в шахах, тільки і здатного, що на один крок, і зовсім беззахисного на шахівниці життя, коли його оточення раптом змінює колір...

- Не хочу, великий султане, нав’язувати Вам свою точку зору, але вислухайте і нашу правду, - продовжував Мансур Емре. – Ми не проти султана, ми проти ряду султанату. Ми вважаємо, що Туреччина повинна забути про панування у світі та зосередити всі сили на самій собі. У Палестини те Єгипту своє майбутнє, у Туреччини - своє... Поки Порта намагається силою завоювати світ, світ обходить її в розвитку. Оттоманська імперія приречена на розпад, як це було з Цесарією сорок років тому. Те, що трапилось у нас позавчора, це перша звістка цього. Чи Ви бажаєте такого ж кривавого кінця, як це сталося с Габсбургами, чи приймете мудре рішення, залежить цілком від Вас, великий султане.

- Якби я знав, яке воно – це мудре рішення... – зітхнув Мустафа.

- А Ви вирішить для себе, що Вам важливіше за все: влада, пошана, багатство, народ, країна чи імперія... – дивлячись прямо в султанові очі, сказав Мансур Емре. – Я зі своїм баченням визначився, та рішення приймати не мені, а Вам...

- А чому Карл Дванадцятий поділив свою країну? – різко відхилився на ястуки Мустафа.

- Це питання старому королю свого часу задав і син Петра Романова, Іван, - м’яко посміхнувся письменник. – І той відповів, що легше дати околицям волю, ніж управляти ними здалеку. Хай собі живуть, як їм заманеться, але під шведською короною. Все одно всі в Злуці. І ніхто від цього не програв, ні король, ні країни...

- І Іван взяв з нього приклад? – легка посмішка блиснула під вусами Мустафи.

- Його можна зрозуміти. Поки до Москви дійде звістка з Примор’я про щось важливе і поки назад повернеться царське рішення, вся важливість події давно вже мине... Та і з відокремленням того ж Примор’я, почалось бурхливе освоєння Америки його мешканцями. Та цікаво, що, коли проголошували державність Аляски, над нею піднялись два прапори: аляський та злуцький. Не схотіли алясці йти під московську корону, і цар в Москві не образився. А чому б приморцям не приєднати Аляску до себе? Але ж ні. Є нова дружня держава, і добре... Злучани не захоплюють країни, вони створюють нові. Вони живуть не заради влади, а заради розуміння.

- І саме це гасло ти вибрав для Молодої Туреччини? – хитро посміхнувся султан. – І саме цими словами хочеш пояснити, чому ви повернули зброю?

- Ви дуже мудра людина, великий султане, поклонився Мансур Емре. – Ми – просвітницька спільнота і ми за мирний шлях. Про насильницьке просвітництво мріють лише дурні.

- Отже, палестинці, з якими ви не порозумілись, і є дурнями? – ще хитріше посміхнувся Мустафа.

- Молода Туреччина – просвітники, а Нідаль Саабі* – це щось на кшталт балканських хайдуків. І ми, і вони проти султанської влади, та це не означає, що ми однакові.

- Чим же вам так заважає султан? – посміхнувся Мустафа.

- Я вже казав, що справа не в султані, а в султанстві... – повів плечима Мансур Емре і почав розставляти статурки на шахівниці. – Та хочу ще щось важливе сказати. Ось подивиться. Припустимо, що білі – це Оттоманська імперія, яка рішуче піде в наступ, якщо у чорних не вистачатиме королеви, і буде довго вагатись, чи варто йти на бій, коли чорні при всіх силах, а у білих немає, скажімо, слонів. А можна розставити все і таким чином...
Мустафа зацікавлено дивився, як Мансур Емре поставив у середині шахівниці білого короля і почав обставляти його з усіх боків чорними і білими статурками.

- Подивіться, султане, на кого тепер наступати? – продовжував той. – Але який міцний захист, коли всі кольори поруч!

- Я зрозумів, про що ти кажеш... – піднявся з ястуків султан. – Запрошую тебе на засідання дивана післязавтра, сподіваюсь, що там ми прийдемо до вірного рішення всіх питань нашого майбутнього... А тепер я хочу побути наодинці з Аллахом, щоб саме він підтвердив мої думки...

Те, що трапилось на дивані два дні по тому, дуже вразило Мансура Емре, якому здавалось, що султан Мустафа після спроби замаху на нього знаходився в стані деякой розгубленості і вагався в прийнятті важливих для держави рішень. Та перше, що побачив він, коли ввійшов у залу, де зазвичай султан радився з представниками верхівки імперії, було те, що разом з Мустафою на султанських ястуках сидів гетьман Великої Злуки Отто фон Бісмарк. Обидва були в гарному настрої і про щось жваво перемовлялись. З булого султанського оточення в залі взагалі не було нікого. Проте Мансур Емре помітив тут керівників визвольних рухів Курдистану та ванських вірменів, поруч з ними сиділи сербський хайдук Бранко Попивода і палестинець Алі Хейдар Ахмед з Нідаль Саабі, а ще в залі були й представники анатолійських купців та стамбульських ремісників. Та найдивовижнішою здавалась присутність тут не тільки верховних імамів, а і православного патріарха з Афону та єрусалимського ребе Іцхака.

Але на цьому дива для керівника младотурків не закінчились. Мустафа підізвав його до себе і наказав оголосити султанський фірман. Мансур Емре читав вголос і не вірив своїм очам. Оттоманська імперія приєднувалась до Великої Злуки. Султан відзивав з підкорених земель своїх візирів і дозволяв створювати там місцеву владу. Після розробки та затвердження законів, які мають відповідати основним законам Великої Злуки, ці землі здобувають всі права самостійної участі в цій спільноті вільних країн. Свою верховну владу султан сильно обмежив, але залишив за собою право останнього підпису на законах земель, які складали до цього Оттоманську імперію. На весь час цієї перебудови призначався тимчасовий народний диван, в якому мали брати участь обрані представники всіх земель. Право обирати султана надавав всім верствам населення. Призначив Мустафа і тимчасового великого візира, і Мансур Емре, який ще не прийшов в себе від здивувань, прочитав у фірмані своє ім’я...

- Всім все зрозуміло? – посміхнувся султан, обводячи поглядом приголомшених цим фірманом присутніх. – Ще буде у всіх час, щоб ретельно все вивчити, обдумати та втілити в життя. Але це не все, у нас буде ще багато справ. По-перше, ми тут домовились с паном Бісмарком про будівництво великої залізниці від Ясс через Стамбул і Єрусалим до Єгипту. По-друге, ми будемо будувати канал в Суеці, щоб з’єднати два океани. Вважаю, купцям це цікава, тому запрошую бажаючих взяти участь у цьому до себе на нараду наступного тижня. На нас чекає важка робота, але ми маємо все подолати, щоб всі наші землі – Палестина, Міжріччя, Лівія, Єгипет, Албанія, Чорна Гора, Греція, Болгарія, Сербія та Туреччина – були гідними участі в спільноті Великої Злуки. Цієї роботи буде немало, і я сам особисто буду слідкувати за її виконанням...

Після того як всі розійшлись, і султан дружньо розпрощався зі злуцьким гетьманом, він знов провів Мансура Емре до своїх покоїв, де новоспечений великий візир побачив на столику дві шахівниці.

- Починали ми нашу гру зі звичайного розташування, - показав Мустафа спочатку на одну шахівницю, а потім з посмішкою подивився на ту, котра залишилась недоторканою з часу їх останньої зустрічі. – А закінчили саме так, як ти розставив ці статурки. Отже, хто переміг в нашій грі?

- Мабуть Ви, великий султане, - у свою чергу посміхнувся Мансур Емре.

- Це єдиний випадок, коли перемагають усі, сказав Мустафа, уважно дивлячись йому в очі.
– За всі ці дні я зрозумів найважливіше. Ніхто не крокує життям поодинці. Але дуже важливо, з ким ти йдеш і чи знаєш, куди йдеш. Мені здається, що я тепер знаю і перше, і друге. І ще ніколи я не відчував такої насолоди від життя, як зараз... Мабуть варто з цієї шахівниці зробити пам’ятник. Хай стоїть десь у Стамбулі, щоб дивились на нього люди і завжди замислювались про справжній сенс життя...

***

* Капудан-паша – адмірал турецького флоту

** Молода Туреччина – назва просвітницького руху в Туреччині, який був заснований відомим вченим-просвітником Мансуром Емре в 1877 р.

* Баб-ус-саадет – головні ворота султанського палацу Топкапи в Стамбулі

* Збройниця – арсенал

* Шейх-уль-іслам – головний мусульманський священик в Оттоманський імперії

** Баха-Улла - (див. "Бахаїзм" у гл. "Примхи мови")

*** Муфтій – верховний мусульманський священик

* Садик-іслам – напрямок в ісламі, який не визнає насильницьких дій проти невірних. Основи садик-ісламу були викладені в 1825 р. викладачем Османії-Медресе імамом Ісмаїлом ель-Хусейні в книзі “Око Аллаха”.

* Нідаль Саабі – перемога народу (араб.). Назва народного руху в Палестині, спрямованого на відокремлення її від Оттоманської імперії і здобуття незалежності за допомогою збройного супротиву.