18. Розгром

Одного холодного ранку взимку 1810 року хтось голосно загрюкав у двері будинку, де мешкав французький консул у далекому боснійському містечку Травнику Жан Давіль. Це був гонець з батьківщини, який передав сонному консулу дуже важливі папери. Гонець був сильно втомлений, його очі почервоніли від недосипу, але він відмовився від перепочинку і погнав свого коня далі в нічну пронизливу холодом мряку. Ця поспішність ще більш підсилила відчуття Давіля, що привезені папери мають неабияку ступінь важливості, і він вирішив не відкладати на ранок ознайомлення з ними.

Прочитане вразило його настільки, що Давіль одразу ж забув про сон і надовго замислився. Отже імператор Бонапарт має намір почати війну проти Великої Злуки, заручившись при цьому невтручанням Оттоманської імперії. За це мовчання імператор навіть обіцяв у разі своєї перемоги віддати туркам Хорватію і добрячий шматок Цесарії, яка вже багато років була недосяжною для Порти, що поступово слабшала й розтрачувала завойовані раніше землі. І Стамбул, як зрозумів консул з паперів, був готовий поступитися хай і хитким, але ж таки союзництвом з північним сусідом, сподіваючись при цьому ще й повернути під султанську десницю Молдавію та Крим, котрі нещодавно стали злучанами.

Тепер треба було їхати до травницького візира Ібрагима-паші, щоб узгодити з ним строки і умови проходження через боснійське прикордоння великого імператорського війська на чолі з Мюратом, яке мало йти на Київ через Валахію та Молдавію з тим, щоб відволікти на себе значну частину військових сил Великої Злуки і таким чином полегшити просування на головному напрямку, через Польщу, основної армії імператора.

Більш за все Жану Давілю не хотілося війни. Він достатньо хлебнув лиха під час іспанського походу Бонапарта, а виду крові йому вистачило ще за часів Великої революції. Він взагалі був мирною людиною. Тому для молодого школяра з Сорбонни, який був у справжньому захваті від думок енциклопедистів і спочатку всім серцем підтримав революцію в Парижі, великим розчаруванням стало її продовження. Дійсно, кажуть, революції творять народи, а плодами революцій користуються одиниці, при чому далеко не ті, хто, здавалось, мав на це право. Зневірюючись поступово у революції, але ні на мить не зраджуючи своїм ідеалам, Давіль продовжував службу у паризьких та марсельських установах, поки до влади не прийшов Наполеон. Саме його порядки і поставили крапку на всіх сподіваннях Давіля. Але служба є служба, і Жан продовжував жити, але вже без того запалу, з яким він кинувся у вир революційних подій. Місце консула у Травнику стало для нього своєрідним затишком, притулком у втечі від оскаженілого світу. Але цей світ зараз наздогнав його і тут.
А ще Давлю було дуже неприємно, що його батьківщина йде війною на країну, якою керував сьогодні його друг і товариш у часи падіння Бастилії та руйнації Вандомської колони Айваз-Гірей. Жан навіть інколи йому щиро заздрив, бо всі ті ідеали, яки він сповідував і якими керувався в дні революції, знайшли життя саме в країні Айваза, а він сам мав скніти в закутньому Травнику на краю світів...

Раптом Давіль зрозумів, що хоче попередити свого друга про небезпеку, яка нависла над Великою Злукою з боку імператорської Франції. І тут він замислився. Якщо він передасть таємне повідомлення в Київ, це буде вважатися зрадою держави, на службі якої він зараз перебував. Та з другого боку, чи була Франція Бонапарта Францією Давіля? Він знав Францію королівських часів, він знав Францію у роки революції, а тепер жив у наполеонівській імперії, і бозна кільки Францій ще буде в історії. Давіль пам’ятав і слова батька, що перш за все треба довіряти своєму серцю. А серце його ніколи не було з Бонапартом. Отже, Давіль міг зрадити тільки Наполеону, але не тій Франції, яка жила в його серці. Тим більш, що Франція імператора несла у світ кров і цим робила нещасними інші народи. І французький консул у Травнику Жан Давіль вирішив зробити все можливе, щоб його рідна країна не накоїла лиха Великій Злуці, якою керував його давній друг.

Давіль тихо, щоб ніхто в домі не прокинувся, вдягнувся й вийшов у змерзлий нічний Травник. Уздовж вулиць містечка холодний вітер гнав сніжні хвилі, але Жан не звертав на це уваги, він навіть не відчував холоду, бо тривожні думки його були зараз сильніші за все у світі. За кілька хвилин він вже стукався у двері попа Ніколи, православного священика, який, як було відомо Давілю, підтримував стосунки з боснійськими хайдуками*.
Здивований нічним візитом французького консула, з яким піп Нікола не підтримував до цього будь-яких відношень, священик провів Давіля в світлицю і лише там підвів на нього уважний погляд чорних очей з-під сивих навислих брів. Брові ці піднялися вже з перших слів нічного гостя. Попа дуже здивувала турбота француза про далекі злуцькі землі, але він не став розпитувати Давіля про причини його стурбованості. Він просто взяв аркушик паперу і старанно записав на ньому всі міста й містечка на майбутньому шляху війська Мюрата. А коли консул пішов додому, сердечно пожавши руку священику, той спішно почав збиратись і з ранку зник з міста на кілька днів.

Хайдук Станко Обрадович, кремезний велетень з великими чорними вусами і велетенськими долонями, в яких зник папірець попа Ніколи, мав добрі зв’язки з отаманами багатьох хайдуцьких загонів не тільки в Боснії, а на всіх Балканах та у Валахії. Вже кілька років він готував велике повстання проти султана на всіх потуречених землях. Станко і його соратники не тільки поповнювали свої загони новими бійцями, а й розставляли багатьох своїх людей по містах і селах на всіх балканських просторах. І за кілька років за його підрахунками в усіх цих землях мала вибухнути велика народна визвольна війна, для якої зараз ще не було вдосталь сил.

Звістка про похід через Балкани війська Мюрата стала для Станка тією неприємністю, яка багато у чому порушувала його плани. Саме з Великої Злуки йшла допомога хайдуцькому руху і грошима, і зброєю. Керувала цією допомогою з Києва вже кілька років родина греків Іпсиланті. І будь-які неприємності для Злуки означали неприємності і для зрощування хайдуцької сили на Балканах. А з другого боку, стотисячне французьке військо спустошило б всі міста і містечка на своєму шляху, а турецьку данину ніхто не відміняв. Передчасні повстання у цих зголоднілих містах були зараз конче непотрібні. Отже, виходило, що треба було йти зараз на допомогу Великій Злуці і ще на кілька років відкласти початок усього балканського повстання.

Піп Нікола ще не встиг повернутись до Травника, як балканськими гірськими стежками полетіли у різні боки Станкові гінці, і коли той з них, що прямував до Києва, ступив на ганок гетьманської канцелярії, на північ Боснії і Хорватії вже почали стягуватись хайдуцькі загони, а по містах і селах з того списку, який був на аркушику травницького священика, поповзли чутки про чисельне французьке військо, котре, як сарана, з’їсть все на своєму шляху...

Невдовзі до табору Обрадовича повернувся гонець з Києва з цілим загоном злучан, які неабияк знали французьку мову. Це саме вони час від часу повинні були відправлятись до Бонапарта замість гінців Мюрата, яких хайдуки мали обов’язково перехоплювати. Станко сам особисто розставляв загони на шляху французького війська, а потрібні люди в містах і селах були вже готові спонукати їх мешканців покинути свої оселі зі всім скарбом та худобою при першій же звістці про наближення французів.

Наприкінці березня стотисячне військо на чолі з Мюратом ступило на боснійську землю і одразу ж зустрілось з труднощами. На всьому своєму шляху французи знаходили міста і села опустілими за винятком турецьких залог, які не хотіли ділитись з прибульцями харчами, а загони фуражирів, які вирушали у пошуках провіанту, майже всі безслідно зникали. До того ж щодня французькі вояки зустрічались з завалами на гірських дорогах та несподіваними шаленими нападами хайдуків. Гінці з Франції привозили лише співчуття імператора та неодмінний наказ йти вперед, незважаючи на будь-які труднощі. У війську Мюрата почався голод, і чим далі, тим частішали випадки втеч вояків, та ще у цілу битву вилилась переправа французького війська через Драву біля Осієку. Нарешті вже у Валахії на нічний бівак подряпаної цим переходом армії хайдуки спустили гірську річку, яку встигли загатити за два тижні до того. Несолодко було Мюрату і в Молдавії, де французів почали щодня турбувати раптовими нападами загони татарської кінноти. І через Буг біля Могилева на початку червня 1810 року переправилась лише десята частина того війська, з яким Мюрат вирушив у свій похід. Та не встигли французи дістатися Немирова, як їх розтрощило сорокатисячне військо злучан на чолі з князем Теймуразом Багратіоні. Полоненого Мюрата відвезли до Києва, де він і залишився чекати на закінчення війни.

Тим часом основні злуцькі сили розташувались на заході Польщі та Карпатії, чекаючи на військо Наполеона. Злуцький гетьман Айваз-Гірей, який їх очолив, ще на великій військовій раді в Києві кілька місяців тому запропонував план зустрічі Бонапарта на кордонах Злуки та кількох невеличких битв з тим, щоб імператор сам прийшов туди, де вже тривала ретельна підготовка до головної битви.

У червні 1810 року французький імператор, який і не здогадувався, що злучани добре освідомлені про його плани, підбадьорений гарними звістками про успішне просування Мюрата балканськими шляхами, надав наказ своєму війську перейти Одру. Оскільки всі злуцькі вояки були переодягнені у польську одіж, Бонапарт лише дивувався силі польського війська, яке чинило серйозний опір на всьому шляху просування французів і не дало їм з ходу взяти Краків, затримавши імператорську армію під містом на три тижні. Наполеон хотів таки взяти польську столицю, але в цей час спітнілій і не в міру балакучий гонець привіз йому дуже важливе донесення від Мюрата про успішну переправу через Буг та поразку злучан біля Немірова, і тому вирішив прискорити свій рух на Київ. Біля Кракову він залишив три тисячі вояків і так і не дізнався про їх долю, бо цього загону просто не стало, коли з Татр на Краків зійшли десять полків карпатських козаків та пруських рейтарів, які вже давно чекали на наказ головнокомандуючого. Розбивши за півдня облогу польської столиці, злуцькі полки спішно вирушили вслід за Бонапартом.

24 липня 1810 року стотридцятип’ятитисячне французьке військо наблизилось до Львова з боку Городка і зупинилось на краю великого поля, яке простягалось до Замкової гори, що височіла над містом. Величезний французький бівак розмістився на краю ліса, який притулився до поля та захопив невеличке селище, крізь яке проходив шлях на Перемишль. На краю селища на невеличкому пагорбі стояла маленька хатинка, але подвір’я її було досить великим і зручним для спостереження за полем майбутньої битви, тому Наполеон Бонапарт наказав розгорнути свій намет саме тут. Про те, що Айваз Гірей намірився дати генеральну битву саме на цьому, він здогадався з донесень розвідників, які розповідали про чисельні злуцькі загони, що займались якимись незрозумілими підготуваннями на цьому полі. Генеральна битва під столицею Карпатії цілком влаштовувала Бонапарта, бо звідсіля відкривався прямий шлях до столиці злуцької, яку не важко було взяти з урахуванням великого війська Мюрата, що на думку імператора відтягло на себе значні злуцькі військові сили.

Імператор нервово ходив туди-сюди по подвір’ю і час від часу дивився на Замкову гору в далекоглядну трубу. Там теж велись якісь роботи. Щось тривожне відчував в душі крокуючий імператор, навіть не звертаючи уваги на маршалів Богарне, Жюно і Даву, які мовчки стояли біля його намету і не осмілювались промовити бодай слово. До цього дня бойові дії злучани вели за всіма правилами сучасного військового мистецтва, але ті приготування, про які стало відомо йому сьогодні, були незрозумілі і неабияк тривожили душу. Та і звідсіля було видно, як у полі в різних місцях з чимось порались окремі постаті злуцьких піхотинців, як ніхто не розбирав містків через річку Полтву, як щось незрозуміле підіймали та спускали на Замковій горі, а під нею чомусь весь день час від часу швидко справа наліво пролітали нечисельні загони вершників. А ще з проходу між горами на шляху, що вело в місто, весь час доносився незрозумілий стукіт, і здавалось, що там скоріше збивали сотні дерев’яних хатинок, ніж готувались до кривавої січі. До того ж ще досі не забрався з лівого краю поля великий циганській табір, стара керівниця якого ніяк не могла второпати, що присутність циган на місці завтрашньої битви просто недоречна, а більше чіплялась до кожного французького воєводи з пропозицією погадати їм на замацаних угорських картах.

Нарешті Наполеон зупинився, опустив трубу і почав щось міркувати, прикусивши пальця. Це продовжувалось досить довго, маршалам вже набридло стояти просто так, хотілось хоча б присісти, але вони не наважувались необережним рухом визвати раптовий гнів імператора. Пострілявши неспокійними очима в різні боки, Бонапарт залишив зрештою у спокої свій палець і блиснув орлиним поглядом на своїх полководців. Погляд цей був рішучим, і вже з нього одного було зрозуміло, що завтра на французьке військо чекає важке випробування. Ще раз подивившись на місце завтрашніх боїв, імператор розправив плечі, перевів очі на маршалів, нетерпляче махнув їм рукою і запросив всіх у свій намет на нараду.
Нарада тривала в цей час і в ставці гетьмана Айваз-Гірей на Замковій горі. Хоча план битви був розроблений заздалегідь, ще місяць тому, але потрібно було передбачити всі можливі дії супротивника, який сьогодні розташувався навпроти Замкової гори. Тому Айваз разом з усіма воєводами луцького війська уважно вислуховував донесення керівників чисельних розвідницьких загонів, роблячи помітки на великій мапі, що лежала на столі. Всі напружено мовчали, і лише Тугай-бей*, керівник легкої кінноти, якому нестерпно хотілося вже зараз поринути в бій, гарячкував і вносив після кожного донесення пропозиції, що часто суперечили попереднім. Нарешті роздратований цим переможець Мюрата грузинський князь Теймураз Багратіоні, який зараз керував злуцькою піхотою, не витримав і так гаркнув на кримчака, що той від несподіванки аж присів.

- Годі вже, - втомленим голосом заспокоїв зображеного земляка Айваз. – Воювати завтра будемо. А сьогодні, будь ласка, будемо всі уважні і виважені. Отже всі донесення ми прослухали, тому й поміркувати можна. Що скажете, пане Багратіоні?

- Вважаю, що французи прориватимуться в місто все ж таки тут, під Замковою горою, - почав генеральний осавул злуцького війська. – Але це, скоріше за все, буде друга чи третя хвиля наступу. Судячи з того, як розвідники Наполеона цікавились нашими польовими гарматами в Підзамче, мабуть, Бонапарт спробує їх знищити в першу чергу. Та ви й самі бачите, де французи ставлять свої гармати. Їх кіннота скоріш за все намагатиметься атакувати по боках піхотного наступу. Розбивши наші гармати, імператор планує, як мені здається, направити головні сили сюди, повз Замкової гори в місто. Так, як ми і хотіли...

- Чи добре надурили їх розвідку? – поцікавився Айваз.

- А як же? – посміхнувся Багратіоні. – Тут, в Підзамче ми так галасливо до бою готувалися, що і я б сюди головну атаку повів... А в Брюховичах ми переодягли місцевих селян у польських кірасирів і добре дали на них подивитись французам. Нема сумніву, що Наполеон чекатиме на напад з півдня, тому чи відтягне сюди частину сил, чи спробує розбити селян, яких вже з ранку в селі не буде...

- А мої кримчаки весь час сьогодні дратують їх з півдня маленькими загонами, - похвалився Тугай-бей. – Наїхали – від’їхали. Тільки французи заспокояться, а я їх новим загоном з іншого боку турбую. Лаються вони з цього страшенно. Сам чув...

- Отже вони і далі чекатимуть на безладні дії кримської кінноти з півдня, - потер пальцями втомлені очі Айваз. – А вона завтра вдарить з півночі... Ви їх ще вночі подратуйте, Тугаю.

- Ще й як не спатимуть... – задоволено промовив Тугай і нарешті заспокоївся.

- А як там наша таємна зброя, пан Дюбуа? – повернувся з посмішкою Айваз до молодого чоловіка, який весь час до цього тихо сидів у кутку гетьманського намету.

- Далекобійні гармати були пристріляні ще місяць тому, - спокійно відповів той. – Тепер треба лише в ці місця кінноту завести. А щодо французьких польових гармат, так я на наші причепив такі собі непогані приціли, які недавно вигадав. З ними ми французів просто розтрощимо, скажіть тільки, коли. А вибухових куль для наших гармат вистачить на весь день, а то й залишиться ще... Пастки на полі ми замаскували добре, їх розвідники нічого не помітили, як і мережі для піхоти та дроти проти кінноти. Люди, котрі з цим працюватимуть ще до підходу французів у засідках сховались. А хто ще не сховався, той в циганському одязі їх дурить...

- А як же вони дізнаються, коли мережі підіймати треба? – запитав карпатський гетьман Петро Рогатинський, який не знався у всіх хитрощах майбутньої битви.

- А у нас для цього розроблений порядок прапорців, для чого – зелений, для чого – червоний. Та і хлопці у засідках не сліпі... – посміхнувся Дюбуа. – Колісні фортеці готові всі, вже стоять біля місця можливого прориву. Навіть дощ їм не завадить, хоча без дощу по французах вони сильніше вдарять. А ще є в мене один задум, але для цього потрібний вітер...

- Ну, я тобі не аллах, щоб дощем і вітром керувати... – посміхнувся Айваз.

Після технаря свої доповіді зробили і польський гетьман Потоцький, і шведський маршал Шенбрун, і московський осавул Давидов, і литовський полковник Гедмінас. Після чого Айваз-Гірей підвів підсумки і висловив надію, що завтрашня битва все ж таки розвиватиметься по заздалегідь розробленому плану, лише треба забезпечити, щоб французів не спонукало щось на такі дії, які суперечать загальноприйнятим правилам сучасної війни. Бо цей привілей злучани залишали сьогодні і завтра виключно за собою. На цьому нарада закінчилась, і воєводи розійшлись по своїх наметах. Лише Тугай-бей хвацько злетів на свого вороного скакуна і понісся стрімким птахом кудись у сутінки.

Сам же гетьман довго не міг заснути, крокуючи Замковою горою і дивлячись то на поле завтрашньої битви, то на завмерлий в її очікуванні Львів. Десь вдалині мерехкотіли вогні французького біваку, і Айваз уявляв собі, як за годину з різних боків на французів чорними шайтанами налітатимуть час від часу відважні кримчаки Тугай-бея. Отже добре виспатись супернику не доведеться. Натомість там, де розмістилось злуцьке військо, панувала тиша, лише інколи було чути окремі голоси вартових. Айваз підняв очі до неба, по чорному оксамиту котрого ніч розкидала діаманти зірок навкруги молодого місяця, зітхнув і попрямував рішуче до свого намету.

Вранці його розбудив збуджений Каміль Дюбуа, який радів безмірно вітру, який гнав по небу рідкі окремі хмаринки у бік французького війська. Молодому київському технарю вочевидь не терпілося використати сьогодні ще один вид розробленої ним таємної зброї, і він таки випросив собі на це дозвіл. Посміхаючись, Айваз вийшов з намету і наблизився до воєвод, які з веселим блиском в очах чекали на нього.

Наполеон же покинув свій намет і підійшов до французьких полководців втомленим від зубного болю, що зачепив його вночі. Ще на світанку придворний лікар вирвав йому того зуба, і імператор, роздаючи накази, час від часу торкався язиком опустілого місця в роті та зморщувався від спогаду ранкового свого безсилля перед ненависним зубодером. Та як би він себе не почував, все одно треба було розпочинати битву, і Бонапарт в’яло махнув рукою горністу.

По всьому французькому табору заграли сурми, загриміли барабани, і все громаддя імператорського війська прийшло в рух. Пішли вперед по полю чисельні довжелезні ряди піхоти, по обох боках наступу полетіли вперед стрімкі загони кінноти, а польові гармати почали потужний обстріл батарей супротивника, які чомусь не відповідали, мабуть, чекаючи на наближення французьких піхотинців.

Але все з самого початку було якось не так. Мовчали злуцькі гармати, зникла кудись татарська кіннота, котра всю ніч налітала на французький бівак з усіх боків, не знайшли розвідники у Брюховичах і тих самих польських кірасирів... Це дуже турбувало Бонапарта. За всіма правилами сучасної війни злучани мали з усіх сил обстрілювати його піхотинців, які рухались полем у напрямку Замкової гори, гарматним вогнем. Та ще вони повинні були пустити назустріч французам свою піхоту. Але проти пішого наступу, який розгортався у всю шир поля, з боку злучан не було жодного пострілу, проте щільним вогнем з рушниць зустрічали французьку кінноту майже на всьому шляху її просування. І було дивно, що стрільба ця велась звідусіль: чи то з дерев лісу, який оточував поле, чи то з підземних укріплень, невидимих для вершників, чи то взагалі невідомо звідки. Та ще щільніший вогонь зустрічав кінноту на підступах до невеличкої річки Полтви, яка пересікала поле. Стало зрозуміло, що головні події битви почнуться саме на її берегах.

Так і сталось. Саме перед Полтвою на очах Наполеона перший ряд його піхоти просто зник, провалившись під землю. Наступні ряди стали скупчуватись біля глибокого рову-пастки, і саме в цю мить по ним вдарили гармати... Але це були зовсім не ті гармати, по яких била французька артилерія. Ці знаходились на візках, які тягнули коні по коліях вздовж Полтви. Три-чотири таких гармати з’являлись водночас кожні три хвилини з-за Замкової гори і встигали на ходу зробити кілька пострілів по скупченню піхоти в середині поля. І раптом Наполеон зрозумів, що не було у злучан взагалі ніяких польових батарей, що французькі снаряди били марно в удавані земляні укріплення супротивника. І цю його думку підтвердили постріли злуцьких далекобійних гармат, котрі почали з гори розстрілювати французькі польові батареї якимись дивними снарядами, що вчиняли великі вибухи, від яких розлітались в усі боки великі шматки землі та людські тіла.

Тим часом серед піхоти перед Полтвою почалась паніка, і вояки кинулись геть від справжнього аду, який почався тут з пострілами пересувних злуцьких гармат. Але, як з’ясувалось невдовзі, і це передбачили злуцькі воєводи, бо під ногами тікаючих піхотинців в одну мить натягнулись міцні мотузки, а деінде перед ними виростали з-під землі й цілі мережі у повний зріст. Отже, тікати було нікуди, і, здавалось, всім французам було прописано долею полягти тут під вогнем злуцьких гармат, як раптом настала тиша. Лише інколи далекобійки* з Замкової гори били у залишки від французьких польових батарей. Схоже було, що злучани надавали піхоті можливість повернутись.
Наполеону доповіли, що такими само мережами супротивники зупинили ледь не всі кінні загони, котрі намагались прорватись до тих загадкових колій, по яких рухались стріляючи візки злучан, і що кіннота дуже потерпіла від стрільби з рушниць. Стало зрозуміло, що військо супротивника відбило перший натиск французів без будь-яких серйозних втрат для себе, але добре потріпали суперника своїми неправильними діями. Дивно ще було, що до цієї миті злучани не використали і своєї кінноти. Наполеону стало моторошно, і він знов відчув забутий з початку битви зубний біль. Все було не так. Все було гірше, ніж можна було собі уявити. Він навіть і сказати собі не міг, скільки злучан стоїть сьогодні проти його війська...

Раптом якийсь галас піднявся у французькому біваку. Наполеон підняв далекоглядну трубу і побачив, як лавиною котилась по військовому табору татарська кіннота. Вона як шаблею пройшлась по запасним частинам французького війська, і напад цей був настільки несподіваним, що у біваку не пролунало навіть жодного пострілу з французького боку. Та не встиг Бонапарт опустити трубу і дати відповідне розпорядження, як нова хвиля галасу долетіла до його слуху. Звідтіля, де тільки-но зникли татари, на французький бівак летіли вже польські кірасири, ті самі, що за даними розвідки ночували у Брюховичах. Але зараз вони рухались з півночі, з зовсім іншого боку, що було просто неймовірно. І не встигли люди в таборі отямитися і від цього нападу, як з заходу на бівак звалились шведські важкі вершники...

З жахом в очах і знов забувши про зубний біль спостерігав імператор, як злуцька кіннота шматує його табір. Невтішними були й звістки від маршалів Богарне, Даву та Жюно, які донесли, що з заходу підійшли свіжі армії карпатців та прусаків і перекрили шляхи для відходу. Виходило так, що злучани не давали французам можливості руху у будь-який бік, крім напрямку на Замкову гору, де вже захлинулась перша атака наполеонівського війська. І був ще один шлях – шлях у місто під цією неприступною горою, з якої били з дивною точністю небачені ще в світі далекобійні гармати.

Напевно і на цьому напрямку злучани приготували чисельні пастки для французів...
Бонапарт вагався. Повести вояків знов на Полтву означало просто положити залишки війська під гарматним вогнем злучан, повести їх у прохід між горами на місто таїло в собі нові неприємності. Поки імператор нервово крокував по подвір’ю і гарячково намагався знайти вірне рішення, принесли нове донесення про наступ злуцької кінноти з півдня, заходу та півночі, що піхота супротивника там на всіх напрямках мов би виросла з-під землі і що за дві-три години французьке військо буде повністю оточеним. В очах Наполеона блиснули водночас і лють, і туга. Він пхнув ногою барабан, що лежав на землі, і вже повернувся к Богарне, щоб щось сказати, як раптом всі, хто був поруч, вголос зойкнули: Замкова гора раптом вся засвітилась сонячним вогнем...

Це була витівка Каміля Дюбуа, котра дуже сподобалась багатьом львів’янам, що ще зранку прийшли з дзеркалами на Замкову гору і нетерпляче чекали на наказ осліпити французів. Може, якби ті здогадувались про те, що таке може бути під час війни, то й віднеслись би до палаючої гори значно спокійніше. Але на деякий час французьке військо просто зупинилось, всі мов зачаровані очманіло спостерігали це диво, і ніхто не побачив, як вітер тягне по небу в їх бік велетенське повітряне барило з великим кошиком під ним, де чекали на свій час сам Дюбуа та двоє його помічників. Французи підвели очі вгору лише тоді, коли з неба на них посипались вибухові кулі, винайдені недавно талановитим технарем.

Цільне, єдине французьке військо за лічені години перетворилось у справжню юрму, якою неможливо було керувати так, щоб здобути перемогу. Та про перемогу вже і не йшлося. Бонапарт зрозумів це нарешті. Тепер він мав прийняти рішення, чи признати свою поразку зараз, чи кинути залишки війська на чолі з імператорською гвардією на прорив до міста у прохід між горами. Зрештою, поразка тут не виглядала би такою принизливою. І Наполеон обрав рішення. Він забрався на коня, наказав підіймати гвардію і повів військо в обхід Замкової гори.

На диво французів їх у проході ніхто не зустрічав. Тільки ось з обох гір спускались до шляху в місто по кілька дивних дерев’яних помостів. Навіщо вони були тут зведені, ніхто і згадки не мав, і це дуже нервувало, бо вони вже від усього навкруги чекали якоїсь нової пастки. І дійсно, коли французи порівнялись з цими дивними спорудами, з гір на них покотились великі броньовані візки зі стрільцями в середині, які через вузькі бійниці палили з рушниць в усі боки. І вже потім, коли і серед імператорської гвардії піднялась паніка, з підземних засідок кинулись на французів злуцькі вояки.

За кілька хвилин все було скінчено, і уславлене військо, яке підкорило половину Європи, задовго до заходу сонця склало свою зброю перед чисельними загонами злуцької кінноти, які висипали з усіх боків на учасників прориву до Львова. Самого Наполеона полонив московський воєвода Давидов, який мріяв про це з самого початку війни. Широко посміхаючись, московіт провіз полоненого імператора через середину міста, яке той намагався легко захопити, зробив невеличку зупинку на Ринку біля ратуші, щоб мешканці міста добре роздивились Бонапарта, і вже потім вирушив з ним кривими вуличками на Замкову гору до ставки Айваза-Гірея...

Місяць по тому французький консул Жан Давіль від’їжджав з далекого боснійського містечка Травника на батьківщину. Сідаючи в карету, він помітив серед юрби проводжаючих попа Ніколу, з яким не бачився ще з часів свого нічного візиту до священика. На мить їх погляди зустрілись і обмінялись легкими і добрими посмішками, в яких блиснули вдячність і добрі побажання.

- Вперед! У нову Францію! – набравши повні груди повітря, вигукнув Давіль, і його карета рушила у майбутнє.

***

* Хайдуки – повстанці в балканських володіннях Оттоманської імперії. Найбільшого розвитку визвольний рух в цих краях набув у першій пол. 19 ст., коли сербська та хорватська громади в Києві підтримали ідеї грецьких повстанців на чолі з родиною Іпсіланті і створили товариство “Балканська Слобода”, яке збирало гроші і купувало зброю для допомоги повстанцям на потуречених землях. Найбільш відомі визвольні хайдуцькі повстання 1824-29 рр. у Греції і Болгарії, 1847-1851 рр. у Сербії, Чорній Горі та Боснії і так звані “планинске битке” у 1873-80 рр.

* Тугай-бей – головнокомандуючий військом Кримського ханства на поч. 19 ст. Загинув під час облоги Нахічевані персидським військом у 1821 р. на останньому році війни за захист Вірменії.

* Далекобійка – далекобійна гармата