14. Пропалюючи шоломи

Якщо хто-небудь залишається вночі наодинці з самим собою, він неодмінно стає на час свого безсоння філософом. Звичайно, він не вподібнюється тим всесвітньо відомим мудрецям, які величними гранітними постатями завмерли над бурхливою рікою життя, він навіть і не заміряється на перегляд основ світобудови, бо йому вистачає свого маленького виру в цій ріці, де запитань і відповідей аж ніяк не менше. Вночі людина віддається мріям, спогадам, міркуванням про своє місце серед невеличкого для всього світу, але такого багатого своїми проявами її людського оточення.

Я прокинувся в ночі від почуття спраги. Влітку бувають в Києві такі паркі ночі, що навіть не рятують від спеки навстіж розчинені вікна і двері. Я обережно відсунувся від сплячої Боженки і вийшов у кухню, де у ліднику* насолоджувалась його прохолодою пляшка миргородської води. За кілька хвилин, тримаючи в руці запітнілу склянку живодайної вологи, я повернувся до спальні й обережно присів на край ліжка. Боженка лежала, випроставшись з-під покривала, спокійно і чарівливо, вона нагадувала мені дивне ваяння видатного майстра, а її золоте волосся немов би навмисне розлетілось по сивому прямокутнику, який намалювали на полотні постелі місяць і вікно кімнати. Зараз на її вустах спала мрійна посмішка.

Вдень вона, моя Боженка, зовсім інша. Кожний її рух в цей час наділений дивною плавністю, і здається, що в них природою закладена чарівна сонячна музика, котра керує її дивовижно легкою ходою, нахилами голови, злетами довгих вій. Її руки мов би пливуть у просторі, змінюючи свої риси з неперевершеною витонченістю. В цих рухах натомість немає лінивої повільності, Боженка буває стрімкою, як вітер, як чиста прозора вода в гірських ручаях. Навіть втома не може забрати в неї цю дивовижну здатність весь час пересуватись у просторі з чарівною плавністю і так легко, мов би цієї втоми не існує взагалі. І так казково підкреслюється її паріння в просторі тим безхмарним небесним поглядом, який або тепло вривається безмежною блакиттю в моє серце, або обволікає мене всього і спонукає злітати щасливим птахом у глибину її очей. І все це супроводжують милі срібні дзвіночки в її голосі, котрі своїми дивними відтінками здатні змусити мене завмирати і до нестями насолоджуватись їх незабутнім тремтінням.

Ніч змінює Боженку. Здається, потрапивши в царство темряви, неясних тіней і сором’язливого світла, вона скидає з себе, як одяг, всі свої денні прикраси і перетворюється з сонячної стрімкої дівчини в величну царицю ночі. Навіть посмішка її, яка вдень випромінює небесну радість, стає скарбом нічних спокус, і це криється в чутливому тремтінні припухлих губ, котрі звуть до себе, котрі бажають, котрі дарують найвитончені пестощі. Навіть тіло її втрачає трохи свою денну пружність і м’яко підставляє себе під мої ласки. І небесним даром здається мені те казкове блаженство дотику, коли ласка наче зісковзує з моїх пальців на її тіло, м’яко і тепло проникаючи крізь шкіру і повертається до них, збагачена її теплом і ароматом. Вона мов би накопичує всі ті чуттєві містки, котрі створюються нашими дотиками, поцілунками, милуваннями, щоб, зібравши все це воєдино, вибухнути назустріч мені дзвіночковим сміхом і бурхливою хвилею безмежного щастя, яка обрушується на мене з її очей, що світять у темряві двома великими палаючими зірками, подібних котрим немає нічого у просторах всесвіту.

Цікаво, що сяє в моїх очах, коли в них дивиться Боженка... Мабуть, дійсно, щось таке, від чого вона так тягнеться до мене... Дивно, що я про це ніколи не думав. Можливо, насолоджуючись тим, що бачимо, що тримаємо у своїх руках, ми взагалі не замислюємось про те, яке світло дарує коханим наша душа і чи відповідаємо ми тому, як це світло вони сприймають. Адже це і є головним у житті – як ми дивимось один на одного, як ми даруємо себе, свій світ, свою душу. Не споживати кохання, а дарувати... Саме це, на мою думку, і є запорукою справжнього щастя обох.

Мабуть, кохання – це і є найбільше наше щастя. Те щастя, котре супроводжує тебе з ранку до ночі, не дає спати, тягне до подорожей і зве у пригоди. Те щастя, котре складає своє проміння в твої долоні і звільняє в тобі від кайданів буденності променисту радість від сонця, від співу пташок, який починаєш помічати навіть серед галасливих міських вулиць, від посмішок людей, що спішать тобі назустріч, від усього навкруги, бо воно живе зараз твоїм коханням, співчуває йому і розмальовує все навкруги у веселкові кольори радості.
Боженка сповна змінила моє перебування у цьому світі. Вона перетворила мене, витягла з тієї глибокої печери лінощів і самомилування, в якій мені так затишно жилося досі і в якій я, мабуть, ховався від життя, що вирувало навкруги мене. Здається, я весь час надівав маску, яка була дуже зручною для більш-менш спокійного і задоволеного існування серед людей. Щоб не бути, а здаватись. І ось одним рухом, одним поглядом, одним дзвіночком у своєму голосі Боженка змусила мене назавжди позбутись нікому не потрібної маски самовдоволеності і відчути світ так, як я ніколи його не відчував, так сонячно, так прозоро-небесно і так тепло. І на все в ньому я дивлюсь тепер вже іншими очами, знаходячи в житті на кожному своєму кроці стільки нових відтінків, про які чи не думав взагалі, чи просто не знав.

Сьогодні ми разом з Іваном та Айєю їздили в Всесвітній Музей Технарства Дюбуа-Підкуймухи, який займає цілий квартал на Львівському шляху. Це велика сучасна споруда, схожа зовні на велетенський чужопланетний корабель, яка вдень, купаючись у сонячному промінні, переливається вся різнокольоровими відблисками, а вночі сяє загадково блакитними вогнями, котрі з’являються і зникають по всій споруді в такт звукам величної “Симфонії Всесвіту” Войцеха Лісковського*. Музей цей цікавий тим, що в ньому можна своїми руками повторити будь-який фізичний дослід і, виконуючи його, відчуваєш себе хоча б на мить тим самим першовідкривачем у науці, якому вдалось це зробити. А ще тут є велика низка різноманітних розваг, котрі основані на досягненнях сучасної техніки. Цікаво, що всі дорослі без винятку тут втрачають свою загартовану роками поважність та благочинність і стають схожими на дітей з їх безпосередністю, блукаючи годинами по чисельних залах музею в пошуках нових вражень і радіючи їм з такими щирими посмішками, які зустрічаються лише в дитинстві.

Щасливе відчуття повернення в дитинство не обминуло і нас. Ми веселились, як малеча. Іван, шуткуючи, створював штучну блискавку, і вона так потужно блиснула перед його носом, що він з очманілими очима навіть впав на коліна. А Айя зробила навкруги Боженки величезний мильний міхур, з якого та не хотіла виходити, так їй там було казково. А потім ми співали у тримірній опері разом з відомими у світі співаками, насолоджуючись своїми голосами, які за допомогою всіляких пристроїв набули незвичних для нас відтінків і чистоти. Опісля цього я відвів друзів до свого улюбленого тут місця, де можна створити для себе улюблене тримірне зображення, скажімо, безлюдний острів десь у Тихому океані, де не тільки бачиш все, а й чуєш звуки і відчуваєш аромати заморських квітів і океанської води.

А ще ми сміялися вголос у дзеркальному лабіринті, шукаючи там один одного серед своїх численних віддзеркалень. Ми ширяли в повітрі, яке потужним струменем било з полу, штовхаючись у польоті, зціплюючись та розлітаючись. У моделі кермового відсіку ми всі разом намагались влучно посадити на злітну смугу літовища наш уявний літак і раділи за Боженку, якій це вдалося краще за всіх. Трошки поверещали наші дівчата у “Скаженій хатинці”, коли та раптом почала обертатися навколо канапи, на якій ми розмістилися. Стеля з долівкою помінялись місцями, але здавалось, що це саме ми почали перевертатись у просторі, і навіть наші знання про земне тяжіння не могли переконати нас у зворотному. Також ми бешкетували у маленькому підводному човні, котрий занурив нас у глибини штучного озера, намагаючись підхопити залізними руками пристрою скриньку зі скарбом піратів, що лежала на дні, та шукаючи схожість кожного з нас з деякими з дивовижних океанських риб, які мирно плавали за вікнами. А ще ми з Іваном влаштували справжні перегони на струмових* візницях по карколомному шляху, а наші дівчата жваво за нас вболівали.

А потім, коли ми спустились у штучну печеру і розійшлись парами в мовчазній темряві головної зали, а потім почали вгадувати один одного по світлу шоломних ліхтариків,
Боженка раптом тремтячою рукою торкнулась мого плеча.

- Може, підемо звідси? – в її голосі була якась невпевненість. – Щось мені неприємна ця мертва тиша. У нас у Моравії багато печер, і там я завжди спокійно почувалась. А тут...

Я не сперечався, лише обійняв її рукою, і ми повернули назад, ледь не збивши з ніг Івана з Айєю, які, загасивши свої ліхтарики, солодко цілувались у темряві печери...

З підземелля ми вирушили на Місяць. Хитромудрі пристрої тут створюють марновидіння того першого польоту на супутник Землі, який тридцять років тому здійснили злуцькі всесвітники**. Ми натягли на себе важке всесвітнє знаряддя,*** розмістились у тісному приміщенні небесного корабля і через кілька хвилин познайомились з усіма відчуттями польоту у неземному просторі: і з перевантаженням на зльоті, і з невагомістю, і з тією легкістю тіла, котра надає можливість робити на поверхні Місяця величезні стрибки, незважаючи на немаленьку вагу знаряддя. Дивне відчуття охоплює тебе, коли робиш перший крок зі сходів корабля на цю хай і штучну поверхню і бачиш свій слід, коли прямо над головою висить величезна блакитна куля Землі, а Сонце зовсім не схоже на те світило, до якого звик на рідній планеті. Почуття тутешньості тут повністю покидає тебе, і деякий час ти просто стоїш приголомшеним і довго намагаєшся вгамувати ту хвилю думок, яка налітає на тебе, наче всесвітній вітер.

Саме тут я зробив для себе маленьке, але дуже цікаве відкриття. Раніше мені і на думку не приходило, що велике почуття народжує між закоханими, коли вони поруч, якісь особливі приструнки, котрі інколи відчуваються в їх рухах. Я зупинився біля краю місячного кратеру і дивився на Івана з Айєю, які крокували місячною пустелею, і бачив, як, незважаючи на незграбність всесвітнього знаряддя, кохання тремтить між ними і переливається від нього до неї і навпаки. Щось виразно зустрічне жило в їх кроках, поворотах тіл, рухах рук, якась спільна мелодія пронизувала їх постаті, і це заворожувало мене, спонукало невідривно дивитися на це неземне диво. Навіть, коли вони намагались дивитись один одному в очі, здавалось, що їх погляди пропалюють округле скло шоломів, щоб доторкнутись коханих вій, обмінятись теплом, з’єднатись у радості і бути тільки разом.

Мені захотілось поділитись цим враженням з Боженкою, і я повернувся до неї. Вона зробила лише два кроки від небесного корабля і стояла зараз трошки розгублено та дивилась на мене. Я гостро відчув це, здавалось, що через жовту пустелю і до мене тягнеться якась невидима ниточка, сплетена з ніжності, доброти, тривоги і благання. І я стрибнув їй назустріч. Мені дуже багато хотілось їй зараз сказати. Але навіщо слова, коли серця закоханих здатні розуміти одне одного і без них? І мої очі пропалили скло шолома...
Тоді я ще не збагнув думки, яка затвердилась в моїй свідомості пізніше, коли ми всі разом весело крокували Петровськими Алеями повз водограїв з химерами, радісно посміхаючись всім зустрічним. Я тримав Боженку за її тонкі, мов би виточені неперевершеним майстром пальчики і відчував, як через них перелітає в мене її радість сонцю, водяним бризкам з веселками в них, зелені дерев, прозорому блакитному небу над нами, і спостерігав за її обличчям, за очами, за рухами. Вона була саме натхнення. І це незрівнянне натхнення я так глибоко і ніжно кохаю.

Кохання, як мені здається, в будь якому разі накладає на людину високі моральні зобов’язання. Але у багатьох випадках ми чомусь вважаємо, що ті, кого ми кохаємо, повинні нам у чомусь за наші почуття. Ми зовсім не розуміємо, що маємо брати зобов’язання перед коханими в першу чергу самі, а не вимагати їх і вважати це за єдине життєве правило. І саме такими самолюбними вимогами крок за кроком ми вбиваємо своє кохання, перетворюючи його на звичайнісінький душевний свій затишок. А коли воно вмирає, вмирає і частка душі кожного, і того, хто винний, і того, хто – ні. Мабуть завжди треба питати себе, чи варті ми свого кохання і чи гідні ми кохання наших коханих. Лише тоді можна зрозуміти, чи спроможні ми взагалі кохати.

На шляху додому моєю візницею керував вже Іван. Я сидів на задньому сидінні поруч з Боженкою і не зводив з неї очей. Вона була чарівною, мов би тягнучись всім тілом за душею, за поглядом на все, що проносилось за вікнами візниці. І було дивно і незвичайно приємно сидіти поруч живої краси, яка так хвилювала моє серце. В якусь мить Боженка повернулась до мене з сяючими очами, наче хотіла поділитись якимись своїми милими враженнями, але раптом щось змінилось в її погляді, мабуть вона відчула мої думки. Щось безмежно серйозне і важливе оселилось в її небесних очах, але воно тягнулось назустріч моїм з таким тремтінням душі, що я аж захолов від якогось незвично великого почуття безмежної важливості і всесвітнього кохання, і серцю моєму зрозуміло стало, що в ім’я свого кохання я не маю більше права залишати її одну.

Саме це почуття повернулось до мене і зараз, коли я дивився на зіркове розмаїття над собою і раптом відчув, що всесвіт дивиться на мене таким само безмежно серйозним поглядом.

- Що, друже, заснути не можеш? – почув я голос Івана, який вийшов з паркої печери моєї оселі у відносну прохолоду веранди. – Я ось теж чомусь не можу заснути. Спочатку читав цю вашу книгу, а потім занурився у роздуми. Щось таке особливе в цій книзі є, бо як відкрив, тільки й роблю, що відганяю думки. А вони приходять одна за одною і, що цікаво, не уходять. А ти про що замислився?

- Про кохання...

- Мабуть, цілу теорію вже збудував? – посміхнувся Іван і присів у фотелю біля мене.

- Та ні, - відповів я, дивлячись на лаврську дзвіницю, підсвічену дивним смарагдовим світлом. – Просто дивно, як воно приходить, заповнює твою душу, робить тебе зовсім іншим...

- А мені здається, що будь-яке кохання розгортається в певних обставинах, мов би створених життям виключно для нього. Про свої обставини ти і сам знаєш, а я познайомився з Айєю в потязі, коли їхав в Москву з Казані. Так дивно... Доля призначила нам один відсік* на двох, і ми сиділи навпроти один одного і розмовляли весь час, навіть не лягаючи спати. І до сьогодні ще не наговорилися... Ми і в мережі** щодня спілкувались, і приїжджали щомісяця один до одного... Хоча, у нас з тобою таких обставин, як, скажімо, у Ромео і Джулії і не було. Але чи значить, що моє кохання сильніше за їх чи за твоє з Боженкою? Чи роблять більш складні обставини кохання міцнішим? Я навіть й не знаю...

- Хіба ж кохання залежить від обставин? – уважно подивився я на друга. – Які б вони не були, ці обставини, кохання залишиться таким, яким ти його відчуваєш і розумієш. Інша річ, наскільки ти відданий своєму коханню і здатний пронести його крізь свої перемоги та незгоди. Обставини лише з’єднують серця, а далі все залежить від чистоти цих сердець.

- Я згодний з цим, - хитнув головою Іван. – Але...

- Та візьмемо героїв книги, - мене вже понесло. – Вона була з помаранчевого табору, а він – з біло-блакитного. Їх звели разом обставини, які були задані кольорами, тобто політичними прихильностями. Але він не став більш помаранчевим, та й вона блакитних відтінків не набула. Їх кохання було вище всіх тих пристрастей, що вирували навкруги.

- Але ж вони подіяли таки на їх кохання...

- Як подіяли, Іване?! – розгарячився я так, що аж підхопився з фотелі і почав міряти кроками простір веранди. – Люди вимушені жити в умовах, які їм надає життя. Але при чому тут кохання? Воно живе в будь-яких обставинах. А якщо ми їх візьмемо і з вируючого Києва перенесемо на якийсь безлюдний острів у Тихому океані. Або навіть і в наш вимір. Що, вони будуть кохати один одного більше? Чи менше?

- Заспокойся, друже, - посміхнувся Іван. – Зараз від тебе цілий квартал прокинеться... Я просто хотів сказати, що справжню ціну кохання розумієш тільки тоді, коли втрачаєш його...

- А чи є взагалі у кохання ціна? – не вгамовувався я. – Це що, товар? Дрібничка, яку купуєш у лахмітника, не знаючи істинної ціни? Чи скарб якийсь?

- Але ж автор ставить їх у складні умови...

- Просто у складних умовах зростає важливість вчинку... Та сам пригадай, коли героїню зґвалтували чи прибічники цих біло-блакитних, чи ті, хто під ці кольори просто маскувався, що думав герой в лікарні біля її постелі?

- Чи варто мститися...

- Вірно! Але що йому дала б та помста? Зрозуміло, ті мерзотники були винні. Але перед цією дівчиною, перед суспільством, і в ніякому разі не перед їх коханням. Якщо би він помстився особисто, він лише б задовольнив якісь свої привілеї на своє кохання... Та тільки що б вона мала з цього? Задоволення? Чи стало б їй від цього краще? А він знайшов же таки їх обох, тих мерзотників, і ти пам’ятаєш, як йому хотілось їх убити... Але ж не вбив! Віддав до варти, чи як там у книзі, до міліції...

- Пам’ятаю. І коли вони вслід йому прошипіли зрадник, відповів, що у зради можуть бути будь-які кольори, але у злодійства завжди один колір – чорний...

- Так ось, - підхопив я. – Життя вище за кольори. Кохання – теж. Ми не власники свого кохання, ми – його складові.

- Але ж він втратив її... Одна складова щезла, зникла... Автор не каже, що з ним було далі. Він мов би ставить три крапки, а продовження – це вже як тобі уява розкаже... А ось Ромео і Джулія були впевнені, що зустрінуться на небесах...

- Тобі слід подивитись “Гамлета” у нашому Театру на Краківській... – я знов опустився у свою фотелю. – Там наприкінці не Гамлет вмирає для світу, а світ вмирає для нього...

- Це бачення постановника, - тихо відповів Іван. – Ти хочеш сказати, що світ вмирає і для героя цієї книги?

- У деякому сенсі так, - згодився я. – Просто тепер він бачить світ інакше. Крізь призму свого кохання, бо воно залишилось з ним. І саме кохання веде його далі життєвим шляхом, спонукуючи на пошуки щасливих миттєвостей. Бо і щастя він бачить тепер через своє кохання...

- То ти хочеш сказати, що втрата коханого мало чого варта? – Іван піднявся з фотелі і обперся на поруччя веранди прямо перед моїм обличчям. - Що це не більше втрати гаманця?

- Не перебільшуй, друже, - втомлено відповів я. – До речі, для декотрих втрата гаманця буває більш справжньою трагедією... Та я не про це. Розумієш, наше життя є мить, котра постійно рухається по осі часу. І якби природа не нагородила нас таким багатством, як пам’ять, нам були б байдужі будь-які втрати, бо вони залишаються в минулому. Питання у тому, чи є в тебе щастя в цю мить або нема. Якщо зараз нема, а учора було, ти жалкуєш про нього, чи не так? А кохання летить у часі з тобою, тільки поруч немає того, кого кохаєш...

- Але це теж втрата...

- А я про це і кажу. Біль буде з тобою і далі на твоєму шляху, ти сумуватимеш про втрату, але кохання залишається з тобою. І ти несеш його і далі в часі, кожного разу звірюючи свої вчинки з ним, щоб завжди бути його вартим.

- Цікава теорія... – дивлячись мені прямо в очі, сказав Іван. – Але хай нас обмине її практика...

- Ось ви де! – раптом втрутився у нашу розмову голос Айї, котра теж вийшла на веранду. – Не спите? І мені також сон в очі не йде... А ви, як завжди, у суперечках?

- Дивно, але – ні, - відповів Іван і пригорнув її до себе. – Скажи мені, Айюшко, що таке кохання?

- Кохання? – на мить замислилась вона. – Це, мабуть, життя...

І ми замовкли надовго, кожний розмірковуючи над її словами. А місяць обережно торкався своїм прохолодним промінням кожного з нас, завмерлих у роздумах над ледь чутними в нічній тиші хвилями величного, як життя, Дніпра.

***

* Лідник – холодильник

* Лісковський Войцех – видатний польський музикотворець 20 ст.

* Струмовий – електричний

** Всесвітник – космонавт

*** Знаряддя - костюм

* Відсік – купе

** Мережа – інтернет