12. Мокрий цар

Чудернацьке московське слово довгов’яз з’явилось в нашій мові разом з Петром Романовим, якого Мазепа привіз подивитись на Київ у 1692 році. Юний московський цар і справді був на голову заввишки будь-кого зі свого чисельного боярського почту, котрий тільки й встигав поспівати за його широкою ходою, коли допитливий юнак мандрував містом. А цікавило його в Києві все. Він облазив ледве не всі дніпровські кручі в самому місті і за його межами, обслідував великі і маленькі острови на Дніпрі, блукав разом з мовчазними ченцями у безмовній темряві лаврських печер та уважно прислухався до розмаїття мов у різних куточках міста. З повагою до сивих століть торкався він на залишків Золотих воріт і з тремтінням душі заходив у легендарний Софійський собор, а потім довго дивився у задніпровські далі з Андріївської гірки. Уважно обстежив він й Старий Замок у Ляському подвір’ї, де навіть захотів постріляти з гармат богданівських часів. А ще до смерті злякав київського візира Мансур-пашу, коли той довідався, що московський цар несподівано завітав до Яничарського замку. І коли переполоханий візир біг сторчголов до залоги по повній всілякого люду Султанії, раптом виріс перед ним Петро в яничарському одязі з величезним ятаганом в руці і, викотивши страшенні очі, закричав “Йа керім!”,* Мансур-паша аж сів на землю від переляку, страшенно осоромившись перед яничарами, які спостерігали те, що відбувалось, з-за стін замку. Візиру міцно врізались у пам’ять палаючі невгамовною силою та бешкетництвом очі хлопця і, супроводжуючи молодого царя стежками султанського саду, він всерйоз побоювався, що в будь-яку мить Петро може несподівано обернутися і одним лише поглядом знов повергнути його долу.

Завітав Петро і на козацькі розваги. З нестримним захопленням спостерігав він за змаганнями козаків та яничар, навіть велів залучити до ігор тих стрільців, які приїхали разом з царем до Києва. Вболівав він завзято і галасливо, а потім і сам взяв участь у перегонах на човнах вздовж Либіді, де був далеко не останнім, що дуже його задовольнило і накидало безліч радощів в допитливі царські очі..

Київ одразу ж припав Петру до серця. Було щось таке невловиме в цьому місті, що з’єднувало в єдину сув’язь сиву і славну давнину Русі колишньої і ще нечіткий, але добре відчутний дух Русі майбутньої. Під прозоро-блактним небом між зелених київських круч жило дивне натхнення, яке з перших же хвилин нечутно проникало в душу і змушувало її співати. Цей спів душі відчув і Петро, він ще не знав, що спів цей назавжди прив’яже його серце до цього радісного міста, поки що він наповнювався цим київським натхненням, щоб через роки і самому стати його важливою часткою.

Вечорами перед сном до опочивальні Петра заходив гетьман Мазепа і цікавився його враженнями від прогулянок. Збуджений хлопець довго крокував кімнатою, чіпляючись різними частинами тіла за її начиння, розмахував довгими руками і з палким захопленням розповідав про денні свої пригоди. Гетьман дивився на збудженого юнака і вражався, як змінився той за останні роки. Вони обидва добре пам’ятали той осінній захмарений день, коли Петро вперше відчув себе справжнім царем.

В ту осінь після того, як козаки Самойловича силком витягнули Софію Романову з Кремля, Мазепа попрямував до Коломенського, що під Москвою, до палат, в яких переховувався від вірних сестрі стрільців незграбний хлопчик з переляканими очима. Взявши його за руку, гетьман вивів хлопця на майдан перед палатами, вщент заповнений донськими і руськими козаками, і мов небесний грім зрушилось тоді на Петра їх багатоголосе “Слава! Слава!”...

- Розпрями спину, - тихо прошепотів йому на вухо Мазепа. – Ти тепер цар.

- Не віриться... – підняв на гетьмана невпевнений погляд хлопчик.

- Не треба лякатися того, що перед тобою, - дивлячись Петру прямо в очі, відповів Мазепа. – Треба думати, як з цим впоратись. Щоб сам не лякався та інших не лякав. І щоб був при цьому гідним і свого звання, і свого народу. Але тепер все маєш робити тепер сам.
І гетьман легенько підштовхнув хлопця вперед. У другому кроці Петра було впевненості набагато більше, ніж у першому. Він зробив ще один крок і підняв руку. І козацька юрба стихла...

Петро обернувся і кинув стрімкий погляд на Мазепу. Гетьман ледь хитнув головою і схвально примружив очі. Погляд Петра потвердішав, він зробив ще один крок вперед і поклонився козацтву.

У всіх навкруги вмить перехопило подих.

Щось дуже важливе було в цієї миті, це відчував кожний, дивлячись на те, як хлопчик розпрямляє спину. І дійсно, очі Петра були вже іншими, вони прибували вогнем і помітно, дуже помітно твердішала в них впевненість. На очах у всіх переляканий хлопчик, розпрямляючись, наливаючись силою, гордістю і гідністю, перетворювався у справжнього царя, у властителя, і це було справжнім дивом з усіх див...

- Слава і вам! – ламким голосом вигукнув Петро, і козацька юрма знов вибухнула привітальним гомоном...

За останні роки хлопець значно підріс і роздався в плечах. Здавалось, він стрімко набирався сили від землі і сонця, і сила ця била з нього через край, втілюючись в його невгамовну допитливість, в його спрагу до жартівливих витівок і серйозних справ, які він вчиняв ледь не на кожному своєму кроці. Йому було цікаво все навкруги, і з цим всім хотілось йому щось зробити, щоб весь світ був ще більш наповненим, ще більш живим, ще більш досконалим. З його очей струменилось сповнене цією силою проміння, і цьому впевненому промінню хотілось вірити та йти за ним у далекі далі.

Петро ж на все життя запам’ятав той легкий поштовх гетьманської руки, який змусив його зробити чотири нелегких кроки до царства. Щось батьківське було в тому поштовху, і юний цар, якому в житті не дуже дісталось батьківської любові, зберігав в глибині душі це почуття і завжди радів зустрічам з Мазепою, а їх за ці роки було і не так вже багато. Але тут, у Києві, у них було вдосталь часу для спілкування, бо бачились вони кілька разів на день, і гетьман завжди і залюбки приділяв юному царю вдосталь уваги. Між ними встановився якийсь родинно-дружній зв’язок, який не кидався в очі, але теплою ласкою відчувався душею кожного з них. Тому тільки Мазепі Петро міг розкрити свої найзаповітніші думки.

- Батьку, тут стільки всього цікавого... – ділився своїми враженнями від Києва збуджений Петро. – Мені здається, що в Москві все таке надто спокійне, старе, наче трухляве... А тут таке життя вирує...

- Ще зміниш все в Москві, - посміхнувся Мазепа. – В тебе все попереду.

- Вчитися мені треба, батьку, - зажурено промовив юнак. – Я так мало всього ще знаю... Ось був сьогодні у Могилянській колегії. Так цікаво... Сам би в школярі* пішов... А чому там будівництву не навчають? Філософія теж важлива річ, але я би математиці перш за все навчився... Мені німці мої московські радили...

- Така в них, мабуть, школа, - відповів гетьман, радіючи невтомної допитливості Петра. Сам він і гадки не мав, що Могилянці може чогось не вистачати.

- А ще я в Європу з’їздив би, батьку, - замріяно говорив Петро, дивлячись у темряву за вікном. – Розповідали мені про дивне місто Амстердам, що стоїть на островах між каналів... І в Лондоні хочу побувати. Англія, кажуть, велика морська держава, а я хочу сучасні кораблі будувати... Годі вже на човниках на озерцях у баталії гратися... Хочу по морю на справжньому вітрильнику пройти... Міста нові хочу будувати... Чи здійсниться це коли-небудь, батьку?

- Якщо цього палко бажаєш, неодмінно здійсниться, - посміхнувся у вуса гетьман. – Коли поставив собі щось за мету, прямуй сміло до неї, але...

- Але так, щоб самому добре було і іншим теж дісталось, - підхопив, розсміявшись Петро.
– Пам’ятаю це добре, батьку...

Гетьман вже підвівся, щоб побажати юнакові доброї ночі, як Петро раптом зупинився і спрямував на нього палаючий погляд.

- Києву чогось не вистачає, батьку. Все гарно, все добре, все цікаво... І Поділ, і Княжа гора, і Султанія, навіть Козацька гора, що схожа і на місто, і на село водночас... Але щось має все це з’єднувати... Чи мости треба, чи ще щось... Не знаю, що саме, але серцем, душею відчуваю... Малий я ще, мабуть...

- Лягай спати, синку, - м’яко сказав Мазепа. – Поговоримо про це пізніше. Може щось і надумаємо...

Вчитися і вчитися хлопцю треба, розмірковував гетьман, повертаючись до себе. Ще молодий, а вже моторніший за будь-якого зрілого козачину. Все ж таки пощастило Московії з цим царем. Великої сили, без сумніву, він набереться. І багато справ зробить. Лише б тільки не розбещила його безмежна влада...

Наступного дня Петро таки втік від свого почту, що йому хотілося зробити ще з першого дня перебування у Києві, та нагоди такої ніяк не траплялось. Але зараз Петру вдалося непомітно сховатись за рогом лихварні* біля магістрату, після чого він заліз на високу липу біля будівлі, з якої було видно майже весь Хрещатий яр, і сміючись спостерігав, як бігають вулицею і шукають зниклого царя розгублені бояри. Сьогодні Петро намітив собі пройтись Хрещатим яром без боярського докучливого супроводу, а потім подивитися вночі, як кияни святкують Івана Купала. До ночі було ще багато часу, і можна було не поспішати. Петро дочекався, коли бояри перенесуть пошуки з Хрещатика в інше місце, спустився нарешті з дерева, вийшов, озираючись, на беріг Хрещатицького ручаю і попростував вздовж різномастих будиночків, котрі якось скромненько тулились до зелених стін яру. Тут мало бути щось інше, більш величне, думав він, крокуючи розбитим шляхом. Занадто маленькими і непримітними здавались ці будівлі під високими схилами яру. Дуже відчувалось якесь непорозуміння між простотою цих будиночків і розмаїтим життям, яке вирувало між ними.

Розмірковуючи про це, Петро пройшов повз спуску на Поділ та поліз у хащі кручі, з якої відкрився йому дивний вид на задніпровські простори. Юнак присів на якийсь пагорбок і мов зачарований завмер надовго, віддавшись своїм мріям, які понесли його у нетутешній світ майбутнього, котре ще нечітко, але владно вимальовувалось в його свідомості. Мрії настільки захопили хлопця, що він і не помітив, як задрімав. А розплющивши очі, відчув, що навкруги вже темнішає. Тому Петро швидко підвівся, потягнувся до хруску в тілі і поспішив до Либіді, де за його гадкою мав побачити святкові ігри київської молоді.

Сховавшись в кущах біля річки, Петро довго спостерігав за дівчатами, що опускали в річку віночки з вогниками, які, хитаючись на темній гладіні води, здавались зірками на темному небі. Він прислухався до дівочих пісень, насолоджуючись чарівно-чистим їх багатоголоссям. Приємно було чути і відголоси дівочих розмов, які час від часу долітали до його схованки, так приємна і ласкава була його слуху співоча руська мова в дівочих устах. Десь неподалік вели бесіду і хлопці, пересипаючи її жартами і вибухами реготу. Чиїсь темні постаті пробігали неподалік, чіпляючись за кущі, від чого ті колихались у темряві і нагадували дивних неземних істот, котрі разом з молодим царем спостерігали за святковими іграми молоді. А потім він підкрався ближче до великого багаття, через яке галасливо стрибали юнаки. Петро сам в душі наповнювався цим святковим настроєм, який струменів з усіх боків, і навіть готовий був приєднатися до святкових веселощів, як раптом хлинув дощ.

Хлопці та дівчата з реготом і верещанням кинулись хто куди. Побіг і Петро кудись в надії знайти якесь знайоме місце, щоб звідтіля вже дістатися до гетьманського палацу. І тут з темних кущів прямо йому в обійми випурхнуло щось біле, струнке і дивовижно приємне. Це була дівчина-посмішка, так здалося в ту мить Петру, бо саме дивною посмішкою увірвалась вона йому в очі. Що відповів чорноокій дівчині його погляд, юнак навіть і не встиг зрозуміти, але щось надзвичайне і важливе стрімко в ту же мить промайнуло між їх очами, між їх душами. Очі їх сміялись, а душі співали. І їм обом аж ніяк не хотілось виринати з цього дивного казкового почуття раптової приязні. Петро не відпускав її з обіймів, та і вона була, здавалось, дівчиною сміливою, бо не відводила від нього сяючих посмішкою очей. З неба лився на них теплий і ласкавий дощ, який стікав по їх обличчях веселими жвавими струменями, летів водоспадами під ноги, вимочивши їх вже кілька разів наскрізь. А вони все стояли і не могли відірвати очей один від одного.

- Ти хто, - запитав Петро, сміючись їй назустріч.

- Я? Марічка. А ти?

- А я цар.

- Хіба ж буває мокрий цар? – плеснула вона в нього смішинками. – Ти де живеш, мокрий цар?

- На горі, - хитнув головою в бік Гетьманської гори Петро.

- І я на горі. Гайда, побігли?

- Побігли, - сміючись відповів юнак і потягнув її за собою.

Кловський ручай роздувся від зливи так, що вийшов з берегів і радісно ніс свої води, куди тільки можна було, заливши не тільки хиткий місток над собою, а і весь майдан. Марічка загальмувала перед цим буйством води. Але Петро, не роздумуючи, підхопив дівчинку на руки і сміло ступив у бурхливий, пінястий потік. І вже не опускав її, бо так близько були перед його обличчям ці дивовижні очі, які не переставали сміятись, що не хотілось віддаляти їх вже навіть і на п’ядь. І було так радісно відчувати йому свою парубкову силу і купатися в чарівному сміху цієї юної володарки неземних очей, що в серці його задзвеніли чарівні струнки чогось нового і такого нескінченно щасливого... І кожна сходинка Гетьманських сходів здавалась юнаку зараз новою сходинкою в небо, якими так радісно було крокувати крізь теплу зливу з найдорожчою ношею в світі, дівчинкою, чиї очі світились так ясно і життєрадісно, від чого навкруги, здавалось, ніколи і взагалі не було темряви...

- Годі вже мокнути! - засміялась Петрові Марічка, коли вони дістались її оселі, котра стояла на краю гори біля самісіньких сходів. - Ходімо до нас, обсохнеш та дощ перечекаєш...

Петро і не думав відмовлятись. Йому зовсім не хотілось повертатись до гетьманських палат, до набридлих бояр, які стежили ледь не за кожним його кроком. Йому було добре тут, поруч з цією смішливою дівчинкою, яка випромінювала щось таке незрозуміло приємне і радісне, від чого співала нові пісні його душа. Він ще не зрозумів, що потрапив у солодкий полон цих очей, в яких, здавалось, весь час плавали купальські віночки з вогниками, та якби і розумів, все одно з радісною посмішкою переступив би поріг її оселі.

Яким же було здивування Марічки, коли її батько, Степан Орлик одразу ж віддав уклін її мокрому гостю ледь не до полівки. Цей високий юнак, котрий спіймав її у свої обійми під зливою, а потім ніс на руках через води Кловського ручаю і сходами на гору, був таки тим московським царем, про якого стільки було розмов серед її подружок, котрим так кортіло подивитись зблизь на нього. Вона зойкнула, зашарілась, сплеснула руками і стрімко вибігла геть з кімнати. Петро з посмішкою подивився їй вслід і віддав себе в руки прислуги, яка одразу ж заметушилась біля змоклого наскрізь царя. Дивно було йому дивитися на все навкруги тут. Помешкання було не таким розкішним, яке приготували для нього у гетьманському палаці, і сильно відрізнялось своїм начинням від помешкань московських багатіїв, зазвичай набитих килимами та велетенськими скринями. Тут жили простіше, хоч бачив він, що сім’я ця заможна. Тут були книги. У цьому домі жив дух письменності. А саме письменності заможним московітам дуже не вистачало.

Нарешті Петро побачив в кутку кімнати хлопця своїх років і підійшов знайомитись. Сина Степана Орлика звали Пилипом, він перший рік навчався в Могилянській Колегії і мріяв дослужитися щонайменше до регента гетьманської канцелярії. Хлопці якось швидко зійшлись і, коли сам Мазепа приїхав до Орликів, щоб відвезти царя до покоїв, вони вже щось гаряче обговорювали, розмахуючи руками і стріляючи один в одного веселими поглядами. Хлопці настільки захопились бесідою, що навіть кілька хвилин не помічали гетьмана, який з доброю посмішкою стояв у середині світлиці і терпляче чекав на закінчення їх розмови.
На шляху додому юний цар із захопленням розповідав гетьману про свої сьогоднішні пригоди, про свого нового друга, думки якого багато у чому співпадали з думками самого Петра, про гостинну сім’ю Орликів та особливо про дівчинку з очами, що так казково сміються. Мазепа мовчки посміхався собі у вуса і, коли втомлений від денних вражень Петро повалився в ліжко і стих в обіймах сну, довго ще міркував, як може сприйняти Москва можливе вінчання царя з киянкою і які наслідки від цього могли б бути для майбутнього Русі і Московії...

Петро ж наступного дня ще зранку знов втік від свого оточення і відправився до оселі Орликів, де довго чекав, поки на вулицю не вийде Марічка. Коли ж це сталось нарешті, юнак підбіг до неї, схопив за руки і зажадав зазирнути їй в очі, які вона намагалась сховати від палаючого вогнем погляду царя. Але робила це вона з дзвінким сміхом, хоча сама сором’язливо зашарілась, ніяковіючи від шалено вируючої пристрасті юнака.

- Ну подивись на мене, Марічко! – благав він, намагаючись ухопити її погляд хоча б на мить. – Учора ж дивилась...

- Учора ти мокрий був, - хихонула вона, все так же опустивши очі долу.

- Так що мені тепер в Либідь пірнути чи в Дніпро, щоб на мене дивилась?

- Ти цар, - тихо відповіла вона. – А я хто? Просто Марічка...

- А якщо царицею станеш, дивитимешся?

Вона стрімко підняла голову. Її очі були як ніколи серйозні, як зрештою і очі Петра. Вона дивилась так досить довго, вірячи і не вірячи, після чого мовчки і ледь помітно хитнула головою і прочитала таку несамовиту радість в його очах, що й її погляд вмить заграв веселими лелітками.

- А якщо мене не царицею зватимуть, а довгов’язихою?

- А я всіх в капусту порубаю, - посміхнувся юнак. – Хай хоч один спробує.

- А якщо всіх порубаєш, то ким тоді царювати будеш? – не здавалась вона.

- Тоді тільки ти моїм царством будеш...

- А коли і я тебе довгов’язом зватиму, ти і мене порубаєш?

- А хіба ж я сам не довгов’яз? – широко посміхаючись відповів Петро.

- Та я ж не знаю, як це – бути царицею...

- Я теж не вмів царем бути. Та навчився...

- А якщо батько не дозволять?

- А якщо дозволять?

- Та я мала ще...

- І я не старий...

- А якщо...

- Годі вже! – обірвав її Петро. – Скажи, так чи ні?

Марічка вся розчервонілась, і серед веселих леліток в її очах читалась Петрові ствердна відповідь. Він все ще тримав міцно її за руки і не хотів відпускати, бо відчував серед своїх великих пальців дивну ніжність маленьких білих долоньок. Та і вона, здавалось, відчувала солодкий спокій в цих міцних, великих руках.

- То що? – наполягав Петро.

- Здогадайся сам... – нарешті визволилась з його рук Марічка.

Вона ще на мить подивилась йому в очі, потім ласкаво провела своєю маленькою долонькою по його щоці, розсміялась дзвінко і побігла додому, залишивши Петра очманілим від цієї несподіваної ласки, яка перевернула йому всю душу.

За кілька хвилин юнак переполошив всю гетьманську канцелярію, широким кроком прямуючи до гетьмана. З його постаті виривалась на волю дивна сила, яка майже випромінювалась безмежним щастям з його палаючих очей. І всі, хто це бачив, просто завмирали у захваті від цього видовища. Мабуть, вони були першими, хто побачив уперше Петра таким, яким московський цар запам’ятався для наступних поколінь, стрімким, нестримним і щасливим. Він широко розкрив двері і, як вітер, увірвався у гетьманську світлицю. Мазепа, який в цей уточнював з генеральним осавулом козацький реєстр, тільки й встиг голову підняти, як Петро, розгорнувши всьому світу свою щасливу посмішку, підлетів до нього і поклонився.

- Батьку, надсилай сватів до Орликів! – зітхнув він у всі груди. – Я знайшов свою царицю.

Генерального осавула як вітром здуло. За мить новина вилетіла за стіни канцелярії та понеслась вуличками Гетьманської гори. А Мазепа посадив хлопця навпроти себе і уважно подивився йому в очі.

- Ти добре подумав, хлопче?

- Так, батьку! – сяючи очами, відповів Петро.

- Ти розумієш, що скаже боярство?

- Я цар, батьку, - тихо відповів хлопець. – І боярство це мусить знати. За своє життя я відповідаю сам.

- А за Московію?

- Може, досить мене за малого тримати... Якщо я цар, за царство і відповідатиму. І хай бояри це знають і не пхають пики в царювання. Годі вже. Сам здатний вирішувати.

- Отже хочеш женитися?

- Так, батьку.

- А якщо вона тобі гарбуза викотить? Ти ж цар все ж таки...

- Так і буде. Може, і царям треба про гарбузи пам’ятати. Але – не викотить.

- А чи впевнений ти?

- Так, батьку. Вона...

Мазепа уважно слухав захопленого юнака, посміхаючись його запалу і своїм думкам, і, коли Петро нарешті вгамувався, викликав до себе канцелярського регента.

- Зви сюди бояр, - наказав він, коли той з’явився. – Хай визначаються, хто від них сватом буде, бо від нас я сам перший записався. І не гай часу, бачиш, молодий цар на місці всидіти не може...

Через чотири години Батуринська вулиця, котра веде від палацу до Гетьманських сходів заповнилась людьми. Бажаючих подивитись на сватання московського царя знайшлось так багато, що декотрі навіть прибігли з Ляського подвір’я. Встиг дістатися сюди і візир Мансур-паша, який зайняв місце у перших рядах майже у воріт оселі Орликів.

Нарешті від гетьманського палацу урочисто рушила хода на чолі з Іваном Мазепою, московітом Федором Ромоданівським та троїстими музиками. Трохи поодаль за ними прямував безмежно щасливий і сяючий очима з висоти свого зросту молодий московський цар. І вже за ними йшла велика юрба козацької старшини і московських гостей. Такого різнобарв’я кияни ще не бачили. І щось щасливе пливло мабуть над цією ходою, бо все навкруги прикрасилось такими добрими посмішками, що, здавалось, саме на таких світлих посмішках має триматись весь цей світ.

Та коли вся хода дісталась до Орликів, у дверях будинку раптом з’явилась сама Марічка з великим гарбузом в руках. Багатоголосий зойк злетів водночас над натовпом, і за мить всім містом запанувала незвична тиша, в якій ще тремтіли останні звуки троїстих музик, що незграйно перервали свою гру. Сторопіли всі. І лише один Петро бачив в очах дівчини такі близькі його серцю смішливі лелітки.

- Дайте мені відро води! – наказав він, не зводячи з неї палаючих очей.

Відро з’явилось досить швидко. Петро мовчки підняв його над собою і на очах ошалілого натовпу вилив все собі прямо на голову. Очі присутніх забігали від дівчини з гарбузом до мокрого царя і навпаки, ніхто нічого не міг зрозуміти. Але всі бачили, що і він, і вона посміхалися, і ці посмішки сяяли не менш за сонце.

- Будь-кому дала би гарбуза, але не тобі, - дзвінко, на весь стихлий Київ промовила
Марічка, і луна від її слів полетіла над натовпом. – Пилипе, братику, забери цього гарбуза, бо він тут взагалі не потрібний.

Вона наблизилась до Петра і вклала свої долоньки в його руки.

- Не царицею хочу бути, - продовжила вона, дивлячись хлопцю прямо в очі. – Хочу бути твоїм царством. Інакше не буде нам щастя...

З цими словами вона з щасливою посмішкою притиснулась щокою до грудей Петра. А він обережно обійняв її і зиркнув у натовп переможно-щасливим поглядом. Вони удвох і не чули, як радісно заревів весь натовп, не побачили сльозинок на щоках Степана Орлика і Мазепи, їм було щасливо і затишно і світі теплих і трепетливих обіймів, в їх єдиному царстві кохання.

Це було найгучніше весілля за всю історію Києва, з вінчанням у Софійському соборі, перед яким зібрався величезний натовп, з чисельними столами на Козацькому полі, з піснями і танцями, змаганнями біля Либіді, з чисельними пострілами гармат і урочистим дзвоном по всіх київських церквах.

Незадоволеним від усього цього був тільки візир Мансур-паша. Він, як і гетьман Мазепа, добре розумів, що це весілля стало ще одним кроком, який віддаляв Київську Русь від Оттоманської імперії і що цей рух вже нічим не можна було спинити. Найстрашнішим для нього було те, що і населення Турецької гори теж раділо цьому весіллю, навіть яничари із задоволенням приєднались до весільних ігор на Козацьких розвагах. Забравшись на мінарет джамії в Османії-Медресе*, яка височить над Байковою горою, візир з сумом дивився на те, що діялось внизу на великому полі, і тільки гірко похитував головою.

В цей же час підіймався сходами на гору до свого палацу гетьман Мазепа. Він обернувся і подивився на місто, яке вже занурялось у передвечірні сутінки. Київ співав. Все ж таки добре, коли Київ співає, подумав він. Мабуть доля така у цього міста – жити у радощах. То ж хай йому співається і завжди. Треба лише про це весь час дбати і не забувати пісень...

***

* Йя керім – бойовий клич яничар

* Школяр - студент

* Лихварня - банк

* Османія-Медресе – мусульманський університет у Києві. Був заснований у противагу Могилянській Академії в 1701 р. за наказом султана Мустафи Другого. За часи свого існування Османія-Медресе стала осередком розвитку передових ідей в ісламі (садик-іслам), які оказали значний вплив на розвиток мусульманського світу. В стінах Османії вчились і викладали гетьман Великої Злуки Айваз-Гірей, видатний політичний діяч Мансур Емре, видатний мусульманскмй філософ-просвітник Селім-ефенді Скоплянин, засновоположник турецької опери Селім Караман-оглу, засновник бахаїзму Баха-Улла, відома дитяча письменниця Невваль Айташ і відкривач порядку хімічних елементів Мехмед Севенди.