9. На капiтанському мiстку

А чи знаєте ви, де в Києві краще за все спостерігати схід сонця? Щоб відповісти на це питання, вам знадобиться далеко не один ранок... Коли рік тому Олесь вирішив це для себе з’ясувати, йому прийшлося майже три тижні прокидатися задовго до ранішньої заграви і поспішати до наміченого місця, щоб не проґавити казкову мить народження першого проміння сонця.

Більшість киян зазвичай приходять милуватися зорею у Гетьманські сади* на Мазепинську стежку, на одному з поворотів якої зору відкривається велична картина всього Лівобережжя. Прямо перед вами вдалині врізаються в небо чисельні піднебесники великозлуцького уряду і торгівельних осередків, наліво уходить на північ кам’яне царство Амстердаму, а праворуч, за Дніпром, у зеленому морі каштанів і кленів видніються охайні будівлі посольського містечка. Звідсіля ви побачите, як у передсвітанковому сивому мареві народжується гаряче-червона кулька сонця і повільно підіймається між трьох величних башт піднебесника Тризуб, фарбуючи їх скляні стіни у малиновий колір. А якщо з цією ж метою ви прийдете на Княжу гору під стіни Михайлівського собору, то побачите лише саму мить народження світила, бо воно водночас ховається за ті ж башти піднебесника. Але башти ці на деякий час мов би одягаються у корону червоного сяйва, начебто хтось запалив за ними величезне багаття. Дехто ж полюбляє спостерігати, як ранкове сонце висвітлює куполи Петропавлівського собору в Амстердамі, а декому до вподоби подивитись з Молдаванки** на червоне небо над джаміями Турецької гори. А Олесь знайшов навіть те місце, про яке ніхто не знає. Для цього, правда, треба залізти на одне з дерев у Вишгороді. Але вид ранішнього сонця, що ніжиться в руках-опорах моста Лелеки, не дасть вам пожалкувати про витрачені на це зусилля.

Мені дуже подобається слухати його розповіді про Київ, бо в них Олесь весь світиться натхненням і любов’ю. А ще я люблю непомітно спостерігати за ним. В ньому так дивно й красиво уживаються водночас і мрійний хлопчик, і англійський денді, і серйозний науковець і відчайдушний світолюбець. При цьому він легко переходить від одного стану до іншого, начебто якась мить своїм життєвим забарвленням змінює і його душевні відблиски. І всі ці зміни віддзеркалюються в його пухнастих сіро-зелених очах, із яких ніколи не зникає доброта. І вся його постать мов би слідує за його очами, навіть і голос його підкорює свої відтінки цим чарівним змінам в їх глибині.

А ще з його рук ллється тепло. Це так приємно – відчувати ці хвилі його неземного тепла, які ринуть на мене, коли Олесь навіть торкається мене. А обійми його дарують мені зовсім інший вимір цього життя, із котрого просто не хочеться вибиратися.

Смішне дівчисько, колись я мріяла про зустріч велетнем, чорнооким та з міцними м’язами, в обіймах якого я б могла згорнутись кілечком і муркотіти, як маленька кішечка... Та куди поділись вмить всі мої дівчачі мрії, коли там, біля водограю в султанському саду, підійшов до мене звичайний хлопець і першим же словом перегорнув усі мої бачення світу. Одне слово, одна хвиля цього неповторного тепла, і мені вже захотілось купатись в його хвилях, ловити його погляди, чекати завмираючи його доторку і відчувати від цього себе королевою цього чарівного світу...

І ось він розповідає мені про свої світанки, а я сиджу поруч і не можу відірвати очей від натхненного його обличчя, від рук, які впевнено тримають кермо візниці, від посмішки, що живе одухотвореним життям на його губах, і відчуваю тільки сонце у цьому світі. І це відчуття не могла б змити навіть найсильніша злива, бо вона безсила перед моїм закоханим серцем.

Мені від цієї збірки* київських світанків, яку Олесь накопичив у своїх мандрівках по рідному місту, сьогодні дісталась можливість подивитись на схід сонця біля Патріаршої брами у Новій Московії, коли його червоне проміння, проходячи скрізь химерні отвори її галереї, висвітлює на фресках стіни патріарших палат ліки православних святих.
На жаль, надовго затримуватись тут ми не могли, бо поспішали на літовище в Броварах, де мали зустріти московського друга Олеся, Івана Крилова з його молодою дружиною. Вони щойно відсвяткували весілля і саме з Києва починали свою весільну подорож. У Івана з Києвом було пов’язано багато приємних спогадів, бо Олесь із ним навчався разом на одному потоці в Могилянці, а школярські роки назавжди залишаються в пам’яті часом дотепних витівок, веселих пригод і юнацького відчуття безмежності щастя. Та навіть і ця спішка не могла нічого подіяти з моїм відчуттям чарівного плавання по казковому океану київських красот.

Як ріки впадають у море, з усіх боків у Київ стікаються шляхи. Кожний шлях, якщо на нього дивитися зверху, може багато розповісти по місто, до якого веде. Якщо основний рух на ньому спрямований на місто і не минає його, бути тому місту великим і зростати через століття. В інших випадках місто чи зупиняється в розвитку, чи поволі занепадає. Києву пощастило: із кожним поворотом історії він збагачувався новими шляхами і завжди дбав, щоб рух на них прямував переважно в саме місто. І, як мурашник, що приростає у першу чергу із боків мурашиних доріжок, так і Київ роздавався в боки своїх шляхів, розкидаючи свої крила на обидва береги Дніпра.

Сучасний Київ дотягнувся на сході до Броварів. Цьому сприяло винесення на окраїни міста промислових підприємств із його середини, котре почалося сорок років тому. За цей час східна частина Нового міста збагатилась де багатоповерховими будинками, де будівлями, поверхи яких можна перерахувати на пальцях однієї руки. Та кожний з цих будинків має своє особисте обличчя, і я залюбки порадив би гостям Києва провести тут не одну годину, дивлячись на них і вражаючись тому, на які дивовижні знахідки здатна фантазія сучасних злуцьких архітекторів. Олесь жалкував, що не вдасться показати мені багатоповерхову частину Нового міста, бо вона знаходиться в стороні від Московського шляху, яким ми добирались до літовища. А там, за його словами, теж була своя і дуже цікава історія змагання двох архітекторів, чоловіка і його дружини, які намагались довести один одному першість своїх ідей. Вони навіть розлучились на цьому тлі, а потім знов зійшлись, зате ціла велика частина міста прикрасилась не схожими, але напрочуд гарними будинками, кожний з яких був справжнім витвором мистецтва.

Наша візниця летіла вздовж Чернігівського шляху. З обох його боків за смугою червонолистих кленів стояли вздовж широкої і неспокійної смуги перевозного руху охайні двоповерхові будиночки з квітничками, повними різнокольорових квітів, які я із зацікавленістю розглядала, порівнюючи з будівлями рідної Моравії. Будиночки ці прокидались під ранковим ласкавим сонцем, яке вже зручно для себе розташувалось на небі серед легких хмаринок, і випускали у простір шляху візниць і людей, котрі виходили у свої квітучі садочки і посміхались чудовому ранку.

На літовищу, будівля якого своїми обрисами нагадувала козацьку чайку під вітрилами, було не по-ранковому людно: мабуть, у цей час сюди прилітало багато літаків зі східного напрямку. Ми навіть почали побоюватися, що і не знайдемо в людській юрмі наших друзів, але Івасик Крилов був велетенського зросту і тому стирчав над морем людських голів, розповсюджуючи у всі боки свою доброзичливу посмішку, що не помітити його міг тільки сліпий. Поруч з ним стояла його молода дружина, вродлива й тендітна татарка з Казані, котра в Києві була вперше, чому й озиралася на все навкруги величезними чорними очима, які були повні першими враженнями від зустрічі з Києвом. Після кількох хвилин радісного й галасливого знайомства ми не менш галасливо рушили до візниці, обмінюючись жартами, веселими поглядами і приязними посмішками. На нас сьогодні чекало багато подій, а у гарному настрої навіть й перенасичений планами день здається не таким важким.

До сніданку Олесь вирішив показати Айї, дружині Івана, дещо цікаве на лівому березі, тому відразу ж направив свою візницю до Великозлуцької Алеї, величезної вулиці-саду, яка починається від піднебесника Тризуб заввишки у сто тридцять поверхів з високими сріблястими стрижнями нагорі. Під ним велично похитує високими струменями води дивний водограй, у середині котрого розміщені дві людських долоні, з яких теж б’ють струмені, але маленькі і дуже потужні, щоб утримати на собі між цими долонями велику земну кулю... А від нього прямує до Дніпра широкий канал з меншими за розміром, але схожими на казкові квітки, водограями по боках. А на широкому зеленому полі, що їх оточує, серед кущів з яскравими різнокольоровими квітами і на галявинах стоять чисельні ваяння* роботи сучасних митців. Звичайно, на це треба було б подивитись і ввечері, коли і водограї, і канал, і ваяння загадково й урочисто світяться у темряві, але у наших гостей ще на це буде вдосталь часу.

Дім Олеся знаходиться на самому розі Труханова острова. З Московського мосту цей острів схожий на величезний корабель, який гордо й величаво пливе Дніпром до Чорного моря. А на його веранді, яка забралась майже під дах будинку, будь-кого з гостей цього гостинного помешкання охоплює відчуття того, що ти стоїш на капітанському містку цього величного корабля, котрий розсікає хвилі великої ріки і прямує у супроводі галасливих чайок до нових світів. Навіть і Олесь, вже звичний до цього, інколи підкорюється дніпровським чарам і включає на всю міць свою уяву. Я це вже не раз бачила і сама ставала заручницею його уяви. Це захоплює настільки, що тут можна стояти годинами, віддавшись впливу мрій, які літають біля тебе, мов чайки. І коли ми нарешті дістались до дому, Олесь перш за все запросив всіх на свій капітанський місток і надав нам можливість трохи побути капітанами життя, насолоджуючись спостеріганням за нашими очима, які злітають у небесні мрії. І лише досхочу нагодувавши нас їжею духовною, Олесь нагадав, що є певний сенс підживитися й їжею насущною.

Тут вже настав наш з Айєю час, бо, як з’ясувалось, ми обидві полюбляємо готувати й вміємо створити щось незвичайне зі звичайних складових, що можна знайти в ліднику**. Ми швиденько домовились подати на стіл такий собі моравсько-татарський сніданок і з посмішкою взялись за свою справу, доручивши хлопцям приготувати місце для трапези на веранді. Вони, шуткуючи один з одного, потягли туди стіл і стільці та й залишились там удвох, мабуть, для продовження своїх фахових суперечок.

Олесь на шляху до літовища вже розповів мені про їх з Іваном наукові бої, в яких вони готові були битися на смерть кожний за своє. Це багатьом здавалось дуже дивним, що два найкращих друга, яких у школярські роки й уявити важко було один без одного, в питаннях мовознавства ставали запеклими суперниками, котрі не бажали поступатись навіть у дрібних питаннях.

Для них же це було спочатку своєрідною грою на людях, яка дарувала друзям справжнє насолодження від спостерігання за здивованими обличчями тих людей, що їх знали, а з роками перейшло у звичку. І навіть тоді, коли їх шляхи розійшлися та Іван поїхав додому викладати у Московському університеті, друзі продовжували свої суперечки під час майже всіх зустрічей чи просто одного з одним, або під час виступів на наукових зібраннях*. Але сьогодні Олесь з Іваном були налаштовані на диво благодушно, мабуть, на це сильно впливала присутність чарівних представниць прекрасної половини людства, та й скучили вони вже один за одним з часу тоголітньої зустрічі на зібранні в Стокхольмі. Отже за сніданком замість уколів і випадів хлопці весело обмінювались спогадами про школярські часи та чисельні свої витівки тієї пори.

Саме тут, за столиком під двома пальмами на веранді, за нашою розмовою я і пригадала зненацька про книгу, яка за останні дні стала суттєвою часткою нашого життя. І мабуть, ця випадкова згадка так би і залишилась непоміченою, якби не Іван, який завжди був жадібний до нового й незвичного. Він одразу ж зацікавився книгою, і нам прийшлося ледь не детально розповідати нашим московським гостям її зміст. Слухали вони із захопленням, мабуть, дійсно було і їм цікаво пуститися у низку роздумів, на які спонукала нас уява автора. Іван до того ж був фахівцем у питанні мовного розвитку, що припускало добре знання історії, тому тема сутички двох мов, про що теж йшлося в книзі, давала йому гарну нагоду поміркувати про можливу долю руської та московської мов у залежності від випадку, який міг повернути їх розвиток в інший бік.

- Я сповна припускаю, що наша, московська мова могла б домінувати за певних обставин історичного розвитку, - говорив він. – Але могло бути і зовсім інакше, якби, скажімо, в Русі, а потім і в Злуці переважила б ставка на абсолютизм, і гетьманство таким чином перетворилось би у щось на кшталт царату. В таких умовах Московії дуже важко було б утримати свою самобутність, була б вона собі далекою і холодною україною великої імперії, і тоді руська мова безперечно задавила б і нашу...

- Своєрідний абсолютизм був і у татаро-монголів, - заперечив Олесь. – Але московська мова не була подавлена. Без сумніву, вона взяла багато татарської лексики, але лише збагатилась за рахунок цього...

- У татар не було тоді порядку** освіти, який є основою впровадження того ж абсолютизму,
- сказав Іван, розмахуючи виделкою.

- Та ні! – вирішила приєднатись до розмови і я. – На час заснування Великої Злуки порядок царату в Московії вже був стійким і зламати його молодому, хай і абсолютистському, порядку ніколи не вдалося би. Не вірю, щоб Русь у будь-якому виді була здатна приєднати Московію як складову частину своєї держави. Навіть при тому, що Київ став головним осередком православ’я й науки у східній Європі. Скоріше Москва з’їла би Київ чисто за рахунок більш розвиненого й перевіреного часом порядку управління державою. Але у нашому вимірі ми спостерігаємо низку послідовних кроків керівників Русі, котрі кожного разу робили країну сильнішою, а сусідні країни – слабшими. І без будь-якого посягання на їх землі. Ось що важливо. Просто таким чином був створений новий порядок, більш діючий, більш життєвий, такий, що притягує до себе сусідів, як магніт. При цьому заснований лише на меншості засад: свобода віри, свобода людини, рівноправність учасників злуки і єдине військо. Усе!

Олесь аж підскочив на місці і заплескав у долоні. В його очах сяяла неабияка гордість за мене. Якби разом із нами не було наших друзів, він неодмінно розцілував би мене, я відчувала це в закоханому його погляді.

- Додай ще ряд подій, - підтримав він мене. – Якби, скажімо, не було падіння Відня, угоди з Польщею та походу трьох країн на Москву, Петро Романов був би зовсім іншим. А з його жвавістю й безупинністю Московія могла б далеко піти...

- Та Москва ще до Відня була знесилена, - заперечила я й йому. – Пригадайте про повальну втечу московських кріпаків до Русі та Донську вольницю братів Разіних.

- Як я розумію, розмова йде про вихідну точку, яка визначила той чи інший розвиток подій, - нарешті втрутилась у розмову й Айя. – Це, до речі, можна вирахувати математично...

- Так їх, дівчинко моя! – засміявся Іван. – Ударимо математикою по історії! До речі, друзі, вона просто чарівниця на числоводі*. Моя Айїнька такі розрахунки для мого порівняльного аналізу слов’янських мов зробила, що заздрити ще півстоліття будете...

- Та годі, Івасику! – посміхнулась Айя і продовжила свою думку. – Слабкість історії у тому, що з множини випадків кожний історик відбирає собі ті, які йому чи більш подобаються, чи відповідають його світогляду та політичним пристрастям. Історія упереджена, бо суб’єктивна. А інтеграл – він і в Японії інтеграл.

- Ось який в мене чарівний математик із блискучими очима! – похвалився Іван і розцілував ніжно зашарілу раптом дружину. – А ти чого мовчиш, мій супернику?

- Я ось міркую, - виходячи з роздумів, промовив Олесь. – Чи можна таким математичним шляхом у вивченні мов, а вони, як усім відомо, відображають історію без будь-якого упередження, знайти ту вихідну точку розвитку подій? У книзі ось йдеться про сутичку двох мов, чого я собі в нашому житті навіть і уявити не можу. Але все ж таки сутичка там є. Українська (тобто наша руська) мова ображена на презирливу до неї російську (московську). А російська вважає, що українська обмежує її права. Отже, припускаю, що ці мови задовго до часу, що описаний у книзі, знаходились у положенні домінації і субмісії...

- Досить латини! – обірвав його Іван, що робив завжди, коли Олеся заносило до вживання занадто наукових слів.

- Добре, одна мова подавляла іншу за рахунок використання її як державної. Так ідеться в книзі. Але мова – це не адміністрація, не магістрат... Мова – це народний уклад.

- Адміністрація – це частина укладу, - заперечив Іван. – При цьому вона управляє. Коли мова стає приладдям управління, вона так чи інакше впливає і на сам уклад. Згадай сам, до Богдана Київ говорив виключно польською мовою. І саме тому, що він розмістив тут адміністрацію Русі, Київ досить швидко перейшов на руську. Щоб було, скажімо, коли б, наприклад, Богдан переніс столицю в Чигирін чи в Переяслав? Там, у книзі, мабуть Московія завоювала Україну...

- Скоріше Україна віддалася Москві, - хмикнув Олесь.

- Це не суть важливо. У будь-якому разі тут і в інших містах затвердилась московська адміністрація, котра здолала місцеву. Саме звідсіля московська, чи як там, російська, мова почала поступово домінувати і потрохи витісняти місцеву в село...

- Ось бачиш, в тебе вже інша основа, - спіймав друга на гарячності в думках Олесь. – Спочатку був порядок освіти, а зараз – порядок адміністрації... Тем не менш, якщо взяти наш вимір, наше життя, легко побачити, що вже до початку існування Великої Злуки в Києві обидва порядки вже були більш дієвими та сучасними, ніж у Московії. Отже, згодом і Москва взяла собі наші правила. Але ж дивись, адміністрація в Москві була своя. І ніхто не втручався в її справи. Тому московська мова зовсім не була придавлена. Навпаки, вона продовжувала свій розвиток, збагачуючись за рахунок рівноправного існування у Злуці та сучасного порядку освіти, яким щедро ділились більш розвинені в цьому держави.

- Щодо порядку освіти чи адміністрації, то подивіться, будь ласка, у бік Оттоманської імперії, - втрутилась в їх, перестрілку я, і хлопці водночас повернули погляди в мій бік.

- При чому тут турки? – зробив великі очі Іван.

- А візьміть, наприклад, Боснію чи Валахію, котрі були під ними досить довго. Незважаючи на порядок адміністрації, а вона була турецькою, обидві країни зберегли свої мови. Як, до речі, і Московія під Ордою...

- Щось не второпаю, до чого ти ведеш, - пробуркотів Олесь.

- А я хочу сказати, що не всі імперії однакові, що у кожної з них був свій шлях, в тому числі і в мовному питанні, - солодко потягнулась я у своїй фотелі, підставляючи обличчя полуденному промінню сонця. – Занепад будь-якої мови може бути зумовлений лише тоді, коли центр імперії здійснює цільонаправлену політику щодо приниження цієї мови, коли він насильно зливає пригноблений народ із своїм. І хоча цей народ вперто тримається за свій уклад, свої звичаї, пісні й легенди, тим самим зберігаючи мову, варто просто попереселювати його в різні кінці світу. І що тоді від того народу залишиться? Уявіть собі, що Злука не стала злукою, а пішла імперським шляхом, і на ньому поділила мій рідний чеський народ на п’ять частин та перевезла чотири з них, наприклад, в Лівію, Сибір, Аляску та Грузію. А до останньої підселила б шведів. І якою мовою через сто років говорила б тоді Прага? І як би відрізнялась чеська мова мешканців Аляски від мови лівійських чехів?

- Судячи з тих мовних сутичок, про які йдеться в книзі, саме такою і була та Російська імперія... – похитав головою Олесь.

- Та ні, не може бути, друже! – відкинувся на своєму стільці Іван. – Ми ж, московіти, зовсім не такі... Такого взагалі не може бути!

- Якщо своєму народу роками вбивати у свідомість його виключність, народ в це повірить, - сказала Айя, яка уважно спостерігала за течією бесіди.

- Ось чому я знов хочу повернути вашу увагу до цих чотирьох засад, - продовжувала я. – Засади життя будь-якої держави можуть бути різними, саме вони зумовлюють державну політику, а адміністрації – це вже прируччя*, за допомогою якого ця політика здійснюється. Приложіть їх до будь-якої з імперій, і все одразу ж стане прозорим. І чому розтанула Орда, і чому впала Цесарія, і чому змінилась Порта, навіть чому впав цей Радянський Союз у книзі... Та у нас є ці чотири золоті засади. Тому в Злуці й адміністрації будь-де свої, рідні, і кожна мова – діамант. А мова – це дзеркало й адміністрації, і освіти, і тієї ж віри, дзеркало всього державного порядку. Отже всі ці чотири засади віддзеркалюються і в мові. І якщо поміркуєте деякий час у цьому напрямі, самі побачите, що головні засади тут – свобода людини й рівноправність у Злуці. Саме свобода людини, не та, про яку кричать на кожному кроці, а справжня, тиха, своя... Вона і є запорукою свободи мови... Просто ми живемо у такому світі, де користуємося тими свободами, яких в інших вимірах нема. І мабуть, ми маємо бути глибоко вдячні, або навпаки, тим обставинам, які змусили людей у різні часи зробити ті кроки, що привели нас у сьогодення цього виміру, а не закинули весь світ у вимір інший..

- Так тобі, професоре, - підморгнув Олесь Івану і знов повернувся до мене із захопленням в очах.

- Та годі очима так переможно блимати! – розреготався Іван. – Хіба ж я заперечую? Та коли тобі так приємно, скажу, що цілком визнаю правоту найчарівнішої з усіх мовознавців-жінок твоєї Боженки...

- Отож... – задоволено посміхнувся Олесь і знов поринув на мене повним кохання поглядом.

Впоравшись із сніданком, ми ще деякий час провели під пальмами на веранді, слухаючи розповідь Олеся про Романівський острів, що купався у хвилях Дніпра ліворуч від нашого капітанського містку. Будуючи на київських островах свій Амстердам, Петро Романов подбав про зведення на цьому острові палаців для своїх дітей, Івана, Катерини й Пилипа. Саме це і вплинуло на назву острова, який у книзі зветься якимось чудернацьким словом Гідропарк. Та не всі з Романових тут жили: Катерину ще до завершення будівництва посватав та відвіз до Стокхольму син Карла Дванадцятого Густав, а Іван майже весь свій час проводив у Московії. А коли і був у Києві, зазвичай зупинявся в гостьовому палаці на Гетьманський горі. Лише Пилип Романов, закоханий у Київ не менше за свого батька, прожив тут усе своє життя. Після смерті Петра він узявся за подальше будівництво міста, і треба сказати, що в питаннях архітектури в нього був значно витонченіший смак, ніж у батька. Він був дуже прискіпливий до кожного будинку, який мав вирости в Києві, і навіть написав “Правила будівництва в Києві”, де вимагав, щоб будь-яка будівля в місті мала особливе, київське обличчя, а не повторювала те, що десь колись вже було зведено у світі. Він відмовлявся від будь-яких посад, та все одно майже півсторіччя був визнаним фахівцем у містобудівництві, і всі київські голови неодмінно узгоджували з ним не тільки питання спорудження будівель у Києві, а навіть і питання міського порядку. Він і жив не по-царськи. Палац сестри Пилип перебудував у величний театр, якому довгий час не було рівних у світі, в палаці брата розмістив музей історії Києва і дбав постійно про його поповнення, свій палац віддав під міську лікарню, а сам жив у невеличкому будинку поруч, із вікон котрого видно було золоті куполи Лаври. Та мабуть всю свою душу він вклав у московський міст, який з’єднав острів із правим берегом Дніпра. Міст цей на добрих дві сотні років випередив усі, які будувались у світі. Високий, широченний, з дивними перевізними розв’язками, міст цей вирує своїм життям і сьогодні перед нашим островом-кораблем і ладний пропустити його, коли б той раптом рушив із місця у плавання до нових світів, намальованих нашою уявою.

Сонце піднялось вже зовсім високо і взялось за свою щоденну пекучу роботу. Розжарені, ми змушені були відступити з веранди у прохолоду помешкання, де весело й жартівливо почали обговорювати план дозвілля молодого подружжя на найближчі дні. До того ж треба було й подивитися на весільні злики Івана та Айї. Оскільки весілля їх було розбито на дві частини і проходило спочатку в Москві, а потім в Казані, злик було дуже багато, і всі вони мали свої особливості, які було і приємно, і весело розглядати. Взагалі, було щось тепле і затишне у нашому спілкуванні, в бесіді, яка м’яко переливалась з однієї теми до іншої та несподівано змінювала свої зміст і наголоси. Було якесь насолодження від існування у цьому маленькому світі друзів, де панували приязнь, любов і кохання.

Купаючись у цьому насолоджені, я упівока спостерігала за ними. Та все одно мій погляд знов і знов летів до Олеся, начебто прикутий до нього невидимим ланцюгом моїх почуттів.
І я раптом зробила для себе ще одне відкриття. До сьогодні у світі ми з Олесиком були лише удвох, а тепер я побачила його в колі друзів. За всі дні нашого знайомства, наших мандрівок містом і наших казкових зоряних вечорів над дніпровськими хвилями його очі дивились тільки на мене, тільки мені він призначав їх сяйво, і я мабуть так була зачарована цим дивним сяйвом, що сприймала все навкруги саме крізь його відблиски, тремтіння, спалахи й миготіння. Олесь щиро дарував мені свої світи, свої погляди, слова, рухи, а я все це примірювала тільки до себе і до свого життя. Але ж він живе не лише в моєму світі, він живе серед людей. Він же не тільки мені одній дарує свою душу, вона потрібна друзям, людям, взагалі всьому світові. Красиві душі роблять світ кращім. І якщо я дарую Олесю своє кохання, воно тільки підсилює в його серці то тепло, котре потрібно людям. Отже, і те, що дарує він мені, має перекинутись любов’ю до людей. Не можна забирати все лише собі. Інакше не буде любові. А саме вона народжує кохання, яке, у свою чергу, дає сили для любові. І саме цей колообіг * кохання й любові рятує наш світ...

Наше спілкування перервав дзвін годинника на стіні, і ми зрозуміли, що за балачками можемо проґавити час для мандрівок по місту. Розмови можна було відкласти на вечір, тому Іван з Айєю пішли переодягатись, а ми з Олесем вийшли на веранду, де, опершись на поруччя, дивились мовчки на дніпровські кручі, на Гетьманські сади навпроти, де серед водограїв по стежках з дивними квітами та заморськими деревами прогулювались люди, на опори Московського моста з блюдечками кав’ярень нагорі, на золоту пляму Лаври в зеленій оправі і радісно посміхались всьому цьому світу.

- Дивна річ, - раптом промовив Олесь. – В останні дні я значно гостріше й тонше відчуваю красу. Раніше мені було достатньо просто засвідчити у свідомості, що дещо має ознаки краси, і на цьому зупинитись, піддаючись виру життя, яке примушує нас бігти кудись вперед у часі і просторі. Але зараз я відчуваю гостру необхідність переривати цей свій біг і довго дивитись зі справжнім захопленням на те, що нас оточує, бо у кожній речі навкруги нас прихована дивна краса, яку варто уважно розгледіти.

- Це мабуть дуже сумно – пробігти через все життя у безкінечних пошуках вигод для тіла і шлунку і за цим не побачити справжнього багатства цього світу, - подумала вголос я.

- А багатство це, ось воно, перед нашими очима, - натхненно продовжував він. - Ось він, мій Київ, який розкинувся перед моїми очима лише крихітною своєю частиною, але присутній в серці всіма своїми просторами, моє місто квітів і водограїв, амстердамських пісень і тихого плеску дніпровських хвиль, моє місто духмяного галасу Балган-базару і величної тиші Хрещатика, що злітає у небеса, моє місто різнобарвних будиночків Молдаванки й ажурних теремів Нової Московії, моє місто щирих людських посмішок і дивних сивих легенд...

Я відчула його настрій і не хотіла будь-яким словом порушити його політ у просторі. Я просто стояла біля Олеся, легко торкаючись його плечем, дивилась у напрямку його погляду і мовчала. Але я знала, що моя присутність тут була конче потрібна йому зараз.

- Вся краса світу неможлива без тебе, - поцілив у мене повний тепла погляд Олесь. – Бо саме ти пробудила мене від смішної і нікому не потрібної самозакоханості, витягнувши на світ божій з моїх таємних глибин палку, нестримну любов до Києва, до всесвіту, до цього дивного і неосяжного життя.

Я не відповіла, та і не було сенсу відповідати, бо Олесю важливі були зараз не мої слова, а мої очі. Він знав, що зустріне в них усе те, що наповнило його серце цією прекрасною і могутньою любов’ю. А мені більше за все хотілось виправдати його надії і сподівання, бо саме така любов потрібна людині, щоб бути щасливим капітаном на кораблі свого життя.

***

* Гетьманські сади - сади, розташовані на дніпровських кручах за гетьманським палацем від Хрещатику до Печерська. На поч. 18 ст. за наказом Петра Романова на цих кручах були вісаджені дерева з різних країн світу, прокладені стежки та споруджені водограї.

** Молдаванка – історична місцевість у Києві, розташована за Турецькою горою біля Хайдуківкі (за книгою “Любов у помаранчах” – Борщагівка). Здобула сучасну назву з сер. 18 ст., коли тут оселились вихідці з Молдавії і Валахії. Визначні місця: Валаський ринок, Сади мистецтв, Валаський звіринець, дитячий край Дивокрай.

* Збірка – колекція

* Ваяння – скульптура

** Лідник - холодильник

* Зібрання – наукова конференція

** Порядок - система

* Числовід – комп’ютер. Перший особистий числовід створили у 1975 р. у Києві відомі винахідники і технарі Андрій Дюбуа і Левко Підкуймуха.

* Прируччя – інструмент