6. Юдей i гетьман

Мапа Київської Русі часів Івана Виговського нагадувала собою великого птаха з розпростертими крилами, що летить на північ. Одне його крило вдавлювалось під ребра Московського царства, друге встромлялося в тісну щілину між польськими та цесарськими землями. Положення молодої держави було все ще хитким. З усіх боків її оточували країни, відносини з якими важко було назвати приятельськими, скоріше вони нагадували стан такого собі напруженого миру.

Короткочасне перемир’я з поляками трималось лише завдяки союзу зі Швецією, який удалося вчасно заключити. Руський посланник там, чернець Данило Ольвеберг, робив усе можливе, щоб загроза для Речі Посполитої від її північного сусіда була сталою і відчутною. Невдовзі після смерті Хмельницького Виговському вдалось заключити і угоду з Московією, але вона не була міцною, і в будь, який час московіти могли спростувати її та об’єднатися з поляками, щоб почати військові дії чи проти Швеції, чи проти Київської Русі. Польська шляхта все ще дивилась на подніпровські землі як на законний шмат своєї землі, котру відібрали в них непокірні кмети, і весь час чекали на вдалу нагоду помститися за всі свої образи. Легше було на півдні та на заході. Цесарія цілком погрузла в боротьбу з Портою за балканські простори, і їй зараз майже не було діла до Київської Русі, тим більш, що козацька держава старанно виконувала всі умови угоди із султаном і надавала тому військову допомогу в боях із цесарськими вояками. Кримське ханство, пов’язане обіцянкою Стамбулу більше не чіпати козацькі землі, завдавало шкоди південним московським околицям, залучаючи до своїх наскоків запорізьких козаків-розбишак. Отже, було відносно тихо на берегах Дніпра, та в будь-яку мить цей нестійкий спокій міг вибухнути кривавим сполохом.

Таке положення вимагало від молодої держави не тільки постійної підтримки війська у бойовій готовності, а і серйозної роботи посланників у всіх країнах, від котрих можна було чекати раптової відмови від діючих угод. Генеральний осавул Петро Дорошенко, мабуть, вже й звик до своїх подорожей у Москву, де, бувало, сидів місяцями, щоб направити погляди царського двору виключно на польські кордони. В Стамбулі ж постійно сидів Юрась Хмельницький, одноліток султана, котрий якось непомітно став для того добрим товаришем чи то в перегонах вершки, чи то на полюванні, чи, то в довгих бесідах вечорами в султанському палаці Топкапи. Іван Виговський ретельно підбирав потрібних для цієї нелегкої роботи за кордонами Русі людей, і це поступово приносило свої плоди: рок за роком Київська Русь уникала військових дій на своїй землі. А там, де панує мир, завжди проростають паростки майбутнього. Отже вже не перший рік подніпровські землі родили жито, збільшувались міста, а в під солом’яними дахами руських хатинок дзвеніло все більше веселих пісень.

Та чогось такого, щоб раз і назавжди зміцніло Русь, як булатну сталь, все ще не вистачало. До того ж були ще й негаразди серед самого козацтва. Не всі сприйняли союз із султаном, як необхідну міру для збереження молодої держави. Серед частини козацької старшини, котра мала значний вплив на незаможне козацтво, панувала вперта думка, що ця угода назавжди обусурманить православну землю, що присутність турецьких залог на руській землі є зрадою, що краще йти під московського царя, бо який би він не був, але був своїм, православним. Розумні люди знали, що тут не обходиться без впливу московських наушників, котрі в останні роки частенько з’являлись на Лівобережжі, підбурюючи окремі козацькі залоги на непокору гетьману. Та силою все одно не вб’єш думки, тому потрібно було знайти такий шлях, який змусив би ці думки просто розтанути.

Іван Виговський ще за Хмельницького встиг зробити необхідні кроки, щоб не допустити втрати того, що було здобуто великою кров’ю у роки визвольної війни. По-перше, гетьманські посланники зуміли вмовити Константинопольського владику на створення Київського патріархату, чим удалося підкупити самолюбність напрочуд обережного митрополита Сильвестра Косіва. Той, насправді, нічого визначного за два роки у новому сані й не зробив, але це був уже початок. Наступний патріарх, Йосип Тукальський зумів подолати той розрив між церковною верхівкою та рядовим духовенством і налаштувати їх на обережну й взаємовигідну терпимість до неправославних вір. До того ж удалося використати суперечки серед церковників у Москві, забезпечивши цим можливість переманити на бік нового патріархату тих, кого неодмінно торкнулися би вже назріваючі в Московському патріархаті зміни.

А щоб якось пригасити бажання промосковської старшини віддати Русь у царат Олексія Романова, Виговський умовив Богдана відкрити південні кордони для збіглих кріпаків з Московії, надати їм землю та скласти з них вдячні полки, щоб ті стали стіною на кордонах зі східною державою та наганяли жаху на тих, кого так уперто тягло до Москви. А ще вдалося встановити добрі зв’язки з козацтвом Дону та Слобожанщини, яке уважно слідкувало за становленням руської держави, трохи заздрячи успіхам сусідів.

По-третє, Виговський випестив невеличке, але справне військо таємних бійців, які роз’їхались по сусідських країнах і підговорювали до співпраці необхідних людей, котрі мали, хай і не сьогодні, хай згодом, але в будь-якому випадку принести значну користь молодій руській державі. З часом такі необхідні люди з’явились і в Порті, навіть в оточенні великого візира Мехмед-паші, і в Московії серед впливового боярства, і серед високої шляхти у Польщі і Литовському князівстві.

Коли Богдан пішов із життя, Виговському стало набагато складніше. З Богданом він міг зачинитись у світлиці й годинами сперечатись з ним, доводити своє, згоджуватись чи ні. Думки й поради Богдана були важливі для Виговського, але зараз цього дуже не вистачало, зараз новий гетьман повинний був приймати найважливіші рішення сам. Були у нього добрі помічники, як, скажімо, Петро Дорошенко, але тепер уже той сам мав прислухатися до порад гетьмана, який тільки зараз зрозумів важку долю керівника держави. Високий, чорнобородий Іван Виговський довгими вечорами з похмурим обличчям сидів за столом і весь час щось обмірковував, відмовляючись часом і від їжі.

Іноді, коли думки вже занадто переповнювали його голову, гетьман залишав задушливі кімнати своїх покоїв і виходив на свіже повітря. Приємно було підставити обличчя під дніпровський вітер, стоячи на кручі, або просто посидіти на якомусь пагорбку неподалік від хатинки, яку колись Хмельницький обрав для своїх покоїв. Виговський такі свої прогулянки називав для себе ковтками життя, бо було в них щось таке, від чого його серце не тільки заспокоювалось, а й раділо й звало до нових звершень. Він полюбляв пройтись увечері і вуличками Гетьманської слобідки. П’ятнадцять років тому, коли Богдан вирішив розмістити на цій дніпровській кручі гетьманську канцелярію, тут майже не було будівель. Та з часом поруч із хатинкою гетьмана з’явились не тільки урядові будинки, а почали селитись і всі ті, хто в них працював, та й козацькі старшини вважали за необхідне мати свої оселі поближче до гетьманської. Зазвичай ці вулички були заповнені людьми і хоча не гомоніли так сильно, як, скажімо, подільські чи турецькі, та все одно вирували своєю, лише їм притаманною діловою заклопотаністю. Натомість у передвечірні години, коли в канцелярії зачинялись двері, тут ставало тихо, і лише самітні постаті виникали з сутінок назустріч гетьману, який таким само одинаком неспішно йшов вулицею вздовж невисоких тиночків під вишневими деревами.

Інколи Виговський спускався з гори до Кловського майдану і прямував на Хрещатик, де вже почали з’являтись перші будівлі. Він завжди ходив сюди один, намагаючись бути непомітним серед різношерстого київського люду, який із самого початку будівництва кучкувався на Хрещатику й вечорами.

Саме тут одного разу зустрів він відомого лихваря з Подолу, юдея Ефраїма, котрий мріяв перебратися зі своїм ділом до майбутнього центру міста. Для цього треба було мати дозвіл від самого гетьмана, але до Виговського лихваря чомусь не підпускали, незважаючи на його терпляче сидіння у гетьманських передпокоях. Знавши про нечасті прогулянки Виговського до Хрещатику, Ефраїм вечорами чекав на того і там, щовечора сидячи на поваленому дубі біля майбутнього будинку магістрату і склавши маленькі білі руки на колінах. І коли ця нагода нарешті трапилась, він включив усю свою кмітливість, швидко покинув свою засідку, забіг трошки наперед і зумів начебто ненароком зіштовхнутися з гетьманом таким чином, щоб той почув свою провину за власну неуважність.

- Чимось можу допомогти вельмишановному пану? – поцікавився юдей, коли Виговський, викинутий зіткненням із невідступних своїх думок, мимоволі вибачився. – Бачу думок у Вас, хоч греблю гати...

- Про греблю, це вірно, - посміхнувся гетьман, дивлячись на вже немолодого маленького чорнявого чоловічка з жвавим поглядом, який мов би ставив мітку на всьому навкруги. – Цікаво, чим же можеш ти допомогти?

- А Ви, пане гетьмане, запитайте, у якій справі, - побачивши гетьманську посмішку, осмілів Ефраїм.

- А хоча б у державній, наприклад, - Виговському явно почало подобатись це незвичне для гетьманської буденності положення. – Ти хто?

- Я? – від того, що гетьман не погребував спілкуванням із юдеєм, аж підскочив той. – Я – Ефраїм, кращий лихвар на Подолі. Так люди говорять…

- То ж, мабуть, і гроші рахуєш добре?

- А як же? Тому, звісно, й кращий...

- Тоді, лихварю, скажи мені хоча б таке... – на мить замислився Виговський. – Як, скажімо, мені калитку* державну краще наповнювати?

- Ой, пане гетьмане, та тут і думати годі! – сплеснув долонями юдей. – Якби Ви мене про те, як московського царя обдурити, запитали, я б ще подумав. А тут... Сказати?

- Кажи, лихварю...

- Тоді сядьмо тут, - юдей показав на повалений дуб і почекав трошки, поки Виговський не сів на кремезний стовбур. – Ви можете на мене ображатися та й шаблею в капусту порубати, але у лихварстві Вам би щастя не було. Бо що робить лихвар? Бере обручку за гріш, а продає за два, а якщо камінець якийсь в обручку ту вправить, то й за всі десять віддасть. А Ви за гріш берете, та й за гріш віддаєте, якщо не менше. Та ще при цьому чекаєте, коли Вам ту обручку принесуть. А треба зробити так, щоб не Ви чекали, а до Вас з обручками всі бігли. Чи важко зробити так, щоб й найбідніший козачина до Вас із радістю свою копійчину ніс?

- А як же це зробити, лихварю? – посміхнувся гетьман.

- А Ви їм більше волі дайте. І не на день, а назавжди. Від чого ось московські кріпаки на Слобожанщину тікають? Чи від волі? Московський цар, мабуть, у них волю вкінець відібрав. А коли воля є, інколи і землі своєї не треба, лише б воля була... Вільному можна і в найманцях у панів робити, але так, щоб платня за це добра була. Тоді кожний ту копійчину за те, що волю даєте, Вам принесе, а коли треба буде, то й із шаблею ту волю боронити піде. На Вашому боці. І ніхто тоді його на свій бік не перетягне ані словом, ані вірою. Зробіть так, і багаті будете, і ніхто державу таку не здолає.

- Дуже ти впевнений, дивлюся... – зітхнув Виговський.

- А хіба ж усі питання шаблею вирішуються, пане гетьмане? – аж підскочив із дерева Ефраїм. – Гроші всьому голова. Шабля – це вже останній засіб. Бажаєте Москву здолати – зробіть, щоб кожний кріпак сюди за волею біг, бажаєте Краків до ніг покласти – переманіть сюди їх збіднілу шляхту. Коли воля є, вона самого тебе у межі ставить. Але – воля. А з копійчин тих й багатство складається. Та й коли обручку цю продаєш за десять грошів, то і турків примусити піти з торбами – справа, що не варта й дірки від бублика...
Виговський, посміхаючись у бороду, дивився на раптом помолоділого від запалу юдея і щось собі міркував.

- А що тобі треба, щоб ти свою копійчину мені приніс?

- А мені й будиночка тут ось досить буде, - умить налилися хитрістю лихвареві очі. – Та знати, що спокійно жити можу, що ніхто не розорить злою волею...

- А ти приходь завтра пополудні до мене у канцелярію, - піднявся з поваленого дуба Виговський. – Зможеш те ж саме перед моєю старшиною сказати?

- А чого б і ні, якщо живим залишите... – посміхнувся хитро Ефраїм.

- Залишишся, - розсміявся Виговський. – Ще й на будиночок тут життя вистачить...

- Біля магістрату, пане гетьмане, біля магістрату...

- Та хоч і біля мене, на горі...

- Ні, вельмишановний, - посерйознішав лихвар. – Гора – гетьману, а грошам – Хрещатик...
На цьому гетьман і лихвар розпрощалися та пішли кожний своїм шляхом. Вони і не знали, що ця бесіда матиме дуже важливі наслідки для Русі. Та хіба ж ми самі знаємо, чого варті наші випадкові зустрічі...

Виговський цієї ночі знов засидівся майже до ранку, але цього разу на його чолі не було зморшок утоми. Навпаки, очі його сяяли молодим запалом, а по губах весь час блукала легка посмішка. Щось було в тих словах смішного юдея, який зустрівся йому ввечері на Хрещатику. Він не визначав для себе, чи то була правда, чи новий ковток життя, але відчував, що слова ці глибоко запали в гетьманську душу.

Наступного дня гетьманська канцелярія нагадувала пробуджений вулик. Ще з ранку завітали до гетьмана гості з Дону на чолі з Фролом Разіним, яких супроводжували Петро Дорошенко з молодим сотником Іваном Мазепою, потім почала збиратися старшина, рівно пополудні до гетьманської світлиці важно прослідував патріарх київський Йосип Тукальський, і лише слідом за ним у передпокої обережно зайшов і лихвар Ефраїм, пострілюючи у всі боки неспокійним, але уважним поглядом. Уперше його тут зустріли як бажаного гостя, провели у світлицю й посадили, на диво юдея, на однієї з передніх лав.

На початку промову мав гетьман. Дивно було Ефраїму чути свої вчорашні думки у виважених і впевнених словах Виговського. А той казав, що має намір скасувати панщину на Русі та ввести замість неї оподаткування кожного від розміру його багатства. Сказав він і іншу свою думку – визначити всю руську землю державним майном і брати податки з землевласників за розміром їх володіння, а з найманців – за розміром їх платні за свою роботу.

Коли гетьман сів на місце, всі присутні загомоніли. Лише один Йосип Тукальський похмуро дивився в підлогу. Він слухав те, про що обмінювались думками люди у світлиці, і розумів, що багато чого залежатиме від його думки.

- Незгодний я, гетьмане, - нарешті підняв очі на панство патріарх. – Не бачу у цьому зиску. Якщо у монастирів кріпаків відняти, як вони тоді житимуть? Землі у монастирів великі, хто на них буде працювати? Чи одні ченці? Та у них і перед богом зобов’язання в першу чергу є...

- Найманців візьмуть, - сказав Дорошенко, посміхаючись. – Хіба ж вони гірше за кріпаків роблять? Чи їм більше платити треба?

- Православ’я – наша сила, а монастирі – її фортеці. То ж ми про це і маємо думати.

- А хіба ж монастирі тільки за панщини фортеці? – раптом піднявся з лави лихвар. – Чи вся країна з одних монастирів складається?

- Про що можна говорити з людиною іншої віри? - презирливо вимовив патріарх. – Тим паче з юдеєм. Вони перші у твій гаманець полізуть...

- А ти прислухайся, отче, - сказав гетьман. – Я ось учора розмовляв із ним, та нічого, навіть на гріш не збіднів...

Присутні розсміялися, а лихвар аж трясся від нетерпіння продовжити думку.

- Ви, вельмишановний отче, весь час лише про свої монастирі гадку маєте, - гарячився Ефраїм. – Але країна - це не монастир. І народ у ній - не одна лише Ваша паства. Я ось юдей, і теж тут живу. А ще скільки литвинів, москалів та валахів сюди їде... Вам, мабуть, важливо, чий монастир багатшій, київського чи московського патріархату? Але, скажу Вам, що ходжу я в синагогу на Подолі, і мені байдуже, у який бік ребе мій дивиться. На відміну від тих, хто московського чи київського попа обирає.

- І справді, - почувся голос із задньої лавки. – У нас в одному селі московський піп, у другому – київський. А то й по два попи на село... А панщина - усюди. Відмінимо панщину, всі до нас підуть. Це ж яке військо буде... Якщо бажаємо країну міцнішою зробити, маємо збутися панщини...

- Хто це там такий сміливий? – підняв очі Виговський.

- Це, батьку, мій радник, сотник Мазепа з Білої Церкви, - доторкнувся до гетьманського плеча Дорошенко. – Це я його привів. Він людина вчена, мабуть, за нас двох розумніший буде. А поради його золоті, сам у цьому впевнився...

- То що ж скажеш, отче? – обернувся до патріарха гетьман.
Той повів плечами, глибоко замислившись.

- А я ось що ще скажу, - встромив у тишу, що на мить запанувала всіма, свій скрипучій голос Ефраїм. – Коли, до мене, лихваря, шляхтич збіднілий приходить, хто сильніший у цю мить, він за мене чи я? Чия віра сильніша в цю саме мить, християнська чи юдейська? Та годі про віру, про гроші ж говоримо! Я, коли гроші даю чи беру, бога й не чіпаю. Бог на це з неба дивиться, та й не заважає. Ви краще зробіть так, щоб Річ Посполита, скажімо, до вас сама по гроші прийшла. І прийде ж! А щодо віри... Не змінять свою віру ляхи, за що їм й пошана, але зараз уже тільки до наших біскупів ходитимуть... Я так скажу, коли у Києві сидітимуть і головний патріарх православний, і головний католицький, і ребе найвищій та мусульманський муфтій, головний для всіх країн північних, та всі вони в мирі між собою житимуть, тоді й Русі ніхто не здолає. Мир має серед людей бути, а до свого бога кожний з нас свій кращій шлях знайде. Чи потрібна Вам, вельмишановний отче, панщина монастирська, коли паства Ваша в кілька разів збільшиться? Беріть тоді свою десятину, і багатші будете в кільканадцять разів!

- Нагадаю ще одно Вам, вельмишановний отче, що в Москві в церкві своя боротьба йде, - ще раз відгукнувся із задньої лави сотник Мазепа. – Чи не скористатися нагодою наш вплив поширити? А ще скажу, чекайте народних зворушень у Московії. На Дону козаки вже проти царя багато чого мають... Що краще, коли вони бунт проти царя піднімуть чи до нас усі прийдуть?

- То що шановна старшина козацька нам скаже? – сказав гетьман, зрозумівши що час уже визначатися з рішенням.

На диво лихваря, подальше обговорення було недовгим. Усі, навіть й патріарх, висловлювались у підтримку гетьманської пропозиції, були лише окремі зауваження, які аж ніяк не були схожі на заперечення і які легко можна було розрішити у майбутньому. А ще більш дивним стало для нього те, що після наради, коли її учасники почали розходитись, до нього підійшов сам патріарх.

- Заздрю я тобі, лихварю, - сказав той, дивлячись в очі Ефраїма трохи втомленим поглядом. – Мабуть, у тебе немає підстав для сумнівів... А якщо є, то набагато менше, ніж у мене... Але вмієш ти переконувати. Дякую, лихварю...

Через тиждень у Київ зібралась вся козацька старшина з Русі. На Кловському майдані промову перед ними мали гетьман і патріарх. Мовчазно слухали козаки ті промови, і тільки дим від їх люльок здіймався над майданом. Лихвар Ефраїм, який діловито метушився на своїй ділянці біля магістрату саме там, де колись мав розмову з гетьманом на поваленому дубі, не чув із майдану ані слова. Але посміхнувся радісно, коли почув схвальний багатоголосий рев козацької юрби, і підхопив у долоню щасливу сльозу, котра викотилась зненацька з його примруженого від літнього сонця ока.

***

* Калитка – казна