3. Над Малою Прагою

Олесь із Боженкою стояли на Гетьманських сходах*, дивилися на мапу в книзі, яка повела їх містом, і намагались вгадати, де були розташовані під ними у тому, іншому вимірі Палац спорту і Жовтнева лікарня. Саме тут уперше зустрілись Сергій та Наталка, герої “Любові у помаранчах”.

- А як ти вважаєш, - повернулась до Олеся Боженка, надаючи вітру чудову можливість заблукати у золотистих пасмах її волосся і розплескати його по милому обличчю, - а що вони називали маршруткою?

- Мабуть, якийсь вид міського перевозу**, - повів він плечима. – Хоча, краще б було запитати у автора. Здається, ти вже повірила в справжність цієї історії.

- А чому б і ні? – посміхнулась вона. – Так цікавіше. До того ж зовсім інакше бачиш наш Київ...

- Може, так воно і є... – погодився Олесь і подивився вниз на невеличкий садочок під горою, який уже давненько з’явився на місці одного з перших майданів Києва. – Підемо вниз?

Боженка блиснула своїми казковими очима і зацокотіла патинками*** по сходинках такою собі сучасною Попелюшкою з балу, тягнучи його за собою у нові пошуки нетутешнього світу. Театральний садочок, до якого вони спустились, був, на погляд Олеся, занадто академічним. Може, на це впливала будівля старої Опери**** з величними колонами, що була з правого боку, а може, невідомому нам київському містобудівнику у 19 столітті не вистачило уяви, але крім простенького водограю, кількох лавок під червонолистими кленами та скромненьких доріжок із червоного гравію тут нічого видатного і не було. Та Боженка з ним не згодилась. Вона присіла на одну з лавок і подивилась через кленове листя нагору, звідкіля вони спустились сюди.

- Тут затишно, - тихо сказала вона, прислуховуючись до звуків міста, які дивним чином поглиналися кронами дерев, мов би даючи змогу чути цвірінькання горобців, що хазяйнували на доріжках садочку. – Тут відчувається свій клаптик історії. А це для будь-якого міста важливо – щоб були такі клаптики. Тоді напрочуд відчуваєш його душу...

- Усе одно, тут якось не так, - не погоджувався Олесь. - На цьому місці після смерті Хмельницького козацька рада обрала гетьманом Івана Виговського. Він тоді низько поклонився присутнім, поклявся, що скільки живе, буде вірним Русі і її козацтву і, прийнявши гетьманські клейноди, попрямував сходами до гетьманського палацу, як це робив після нього кожний новий гетьман Великої Злуки. Тому й звуться ці сходи Гетьманськими. Тут, на місці садочку, мало бути щось інше, пов’язане саме з цією подією... А що є? Лавочки та водограйчик нехитрий...

- Не будь таким прискіпливим до історії, Олесю, - посміхнулась Боженка. – Варто любити те, що є, а не те, чого хочеться...

- Тут ти маєш рацію, - погодився він і посміхнувся. – Так можна й буркухою стати... Підемо далі?

Боженка піднялась з лавки, ще раз кинула погляд на Гетьманські сходи і дала Олесю свою витончену долоньку.

- Ведіть же мене, шановний пане, - осипала його блакитними лелітками погляду вона і рішуче відправилась у захопливу подорож по київських вулицях.

Минувши химерні ворітця садочку, вони вийшли на шумну Хрещатицьку вулицю, де треба було визначитись з продовженням сьогоденної мандрівки.

Можна було повернути праворуч, пройти біля громіздких гранітних колон старого оперного театру та чепурного будинку міського Магістрату з різьбленими вікнами, щоб потрапити на Хрещатик, а можна було рушити і в лівий бік, на Руський майдан, де під калиновою горою височить пам’ятник Богдану, що замріяно дивиться в небо, а з чорних пасток тунелів обабіч виринають і прямують Петровськими Алеями чисельні заклопотані візниці, замружено дивлячись на своїх сородичів, котрі тільки готуються зникнути в тунельній темряві. Але Олесь вибрав третій напрямок: неподалік підіймалася на Княжу гору Володимирська вулиця.
- Дивно, - тихо промовила Боженка, дивлячись на куполи Володимирського собору*, які сліпуче блищали в сонячному промінні там, на горі. – Хтось із великих приймає вірне чи невірне рішення - а хто знає, чи воно дійсно вірне - і історія змінюється. А з нею й будівлі з’являються у зовсім інших місцях, та й інші на вигляд, а деякі взагалі ніколи не народжуються, надаючи право на це зовсім іншим. Як люди... Так, якби Ян Гус після відлучення від церкви відмовився би від подальшої своєї діяльності, то не було б і того багаття, яке дало йому безсмертя, не було б й гуситського руху... І у Празі щось було б не так, як сьогодні...

- І справді, - підхопив Олесь, - Що б було, якби у Англії свого часу перемогла б таки Марія Стюарт? Де була б сьогодні британська столиця, у Лондоні чи в Единбурзі? Чи з’явились би тоді Кромвель, Байрон, Нельсон?

- А чи зустрілися би ми, якби мій батько захворів і не пішов у Оперу у Брні, де поруч із ним у крісло сіла та, що стала моєю матінкою? Він зустрів би колись іншу дівчину, а мати – іншого хлопця... І мене б не було... Що б ти робив зараз, у цю мить?

- Взагалі, я збирався сьогодні поїхати кудись на природу подалі від маячні, позагоряти десь із книгою наодинці... Та, мабуть, не ту книгу придбав, - посміхнувся він. – Але я цьому дуже радий. Бо ніколи не зустрів би таку чарівну супутницю...

- А що головне? - стрільнула в нього лукавим поглядом Боженка. – Супутниця чи мандрівка за книгою?

- А це вже час покаже... – в тон їй з посмішкою відповів Олесь. – Тепер маємо повернути праворуч, а там уже й до Золотих Воріт трошки залишиться...

- Може, подивимось звідсіля вниз, Олесю? - показала вона рукою на терасу біля собору. – Тут таке місце... Мов дихає величчю...

Вони перетнули Золотоворітську вулицю і вийшли на оглядовий майданчик, який з лівого боку опоясував велетенську споруду Володимирського собору. Звідсіля можна було побачити і Руський майдан (до речі, погляд статури Богдана на майдані спрямований саме на собор), і всі Петровські Алеї аж до Тріумфальної брами на Краківській площі, навпроти на Турецькій горі кололи небо старі османські джамії, а десь в туманній далині вимальовувалась півкуля червоно-золотистого купола Айя-Султанії, праворуч під нами здіймались гостроверхі дахи Малої Праги**, а ще праворуч підіймалися вгору старі вали Княжого Граду. І над усім усім гордо височіла величезна споруда Володимирського собору, суперника за розмірами римському собору святого Петра.

Олесь, опираючись на чавунне поруччя оглядового майданчику, почав розповідати, як почалась забудова місцевостей, що вирували міським життям під їх ногами, і які події відбувались тут до того самого часу, коли Виговський зробив свій перший крок Гетьманськими сходами.

Усе почалось після підписання угоди з Оттоманською імперією. Досить чисельні турецькі залоги розмістилися у містах вздовж Дніпра, Бугу і Дністра та на Слобожанщині, кримські хани, вимушені не чіпати козацькі володіння, отримали взамін свободу дій між Чорним та Каспійським морями і почали серйозно турбувати московітів із боку Дону, а козаки Хмельницького мали боронити свої північні кордони і при бажанні розширювати свою молоду державу. А щоб назавжди відвадити свавільне козацтво від розбою на Чорному морі, султан дозволив козакам збудувати невеличке торгове містечко Пристань* там, де Дніпро ділиться своїми водами з морем.

Вздовж Дніпра, від Пристані і до самого Києва невдовзі простягнувся через степ галасливий широкий шлях, по якому в обидва кінці пливли, чи то каравани торговців, чи то військові загони, чи, то чисельні вози з камінням для будівництва укріплень й мостів. З’являлись і росли на цьому шляху містечка й міста, гомоніли в них великі базари, розтікалися по руських землях нові шляхи. Але найбільше користі від усього цього дісталося Києву.

Богдан, котрий переніс у Київ свою столицю після руйнації Батурина, серйозно турбувався про її зростання. Ще на перемовинах з Портою він домовився про зменшення тиску на православних патріархів в Афоні, а від останніх рік по тому здобув дозвіл на Київський патріархат, і це дало надію на відродження міста як духовного центру руських земель. Багато уваги він приділяв укріпленню Києва, наказавши звести оборонні вали на Княжій горі, в нижньому місті та на Печерську. Місцем для себе і гетьманської канцелярії Хмельницький обрав дніпровську кручу між Печерськом і Хрещатим яром, де велів збудувати невеличку церкву в пам’ять про отця Серафима, що загинув під час руйнації Батурина. А в противагу турецькій залозі на протилежному боці Либіді він розселив козаків, і тепер уся місцевість від річки і до Печерська зветься Козацькою горою.

У 1662 році, коли Богдан Хмельницький уже тяжко хворів, до Києва прибув сам султан. Мехмеду тільки-но виконалось двадцять років, але він уже почував себе достатньо дорослим, щоб інколи сперечатись і з мудрим Мехмедом-пашою Кепрюлю, великим візиром Оттоманської імперії. Йому подобалось правити великою імперією і відчувати повагу до її величі з боку як ворогів, так і дружелюбних сусідів. Всі сім останніх років він уважно слідкував за подіями на Русі, і був дуже задоволеним, що здобув під боком ворожої Цесарії доброго союзника, який старанно виконував узяті на себе зобов’язання угоди і з турецькою підтримкою вправно та, найголовніше, успішно стримував своїх північних сусідів, та ще й добре допомагав у походах на цесаря. Київський візир Селім Анвар-паша не мав до Богдана ніяких зауважень, та й шпигуни великого візира докладали, що Київ, вдячний султанові за мирне життя, яке рік за роком налагоджувалося в молодій державі, міцно тримається за союз із Портою.

У Каневі генеральний писар Іван Виговський, який виконував зараз гетьманські обов’язки, влаштував султанові пишну зустріч, залучивши до цього все можливе й неможливе, і це вразило Мехмеда і його свиту, які і досі вважали козаків за неосвічених і ніколи неспроможних на щось хоча б трохи світське, але розмах зустрічі перевищив очікуване. Особливо вразило султана видовище козацького війська, коли його привезли на гору над Дніпром, із якої він побачив заполонений козацьким братством майже до виднокраю задніпровський степ і тисячі прикрашених кольоровими прапорцями чайок на воді та почув козацьке вітання, котре було голоснішим за постріли гармат, до того ж ще й Виговський, обережно схиляючись над султанським кріслом, тихенько мурмотів про не меншу силу на північних кордонах.

Звичайно, у такому представленні козацької сили був певний ризик, але перед походом Мехмеда на угорські землі, про що вже знали в Києві, це було доречно. І ставка на майбутню війну зіграла свою роль. Султан був дуже задоволений. І велика процесія гостей та зустрічаючих у доброму дусі рушила до Києва.

Київ теж приготувався до приїзду султана. Хмельницький ще сім років тому поставив собі за мету запросити сюди володаря Оттоманської імперії, щоб така зустріч із ним на київській землі додала ще більш ваги у світі Київській Русі, щоб керманичі інших країн дивились на молоду державу зі значно більшою повагою, бо саме надавало можливість говорити з ними на рівних. Знаючи про глибоко сховану в душі сентиментальність Мехмеда, яку ніколи не можна було побачити на його обличчі, та враховуючи неприховану мрію київського візира Селіма Анвар-паши стати колись великим візиром, Богдан порадив останньому спорудити у Києві ще задовго до приїзду властителя Порти розкішний великий палац, залучивши до цього кращих іноземних майстрів, та наповнити султанський гарем найпривабливішими одалісками з усіх кінців світу. Той аж розцвів від такої пропозиції і не гаючи часу взявся за справу. І за кілька років над Совським Яром з’явився справжній рай з чесмами, водограями, озерцями, заморськими деревами, тваринами і довгохвостими птахами... Від палацу й Айї-Султанії, немаленької за розмірами джамії, простягнулась широка вулиця, на якій виросли химерні будівлі Караван-Сараю, Візир-Конаку* та кам’яні стіни Яничарського замку. Там де, вулиця, яка вже тоді здобула назву Султанія, починала спуск до великого кам’яного мосту через Либідь, збагатився кам’яними спорудами і великий Балган-базар, на якому можна було купити мабуть все, що є на світі...

Усе в турецькому містечку було величне, але підкреслено нижче за столицю Порти, щоб показати її володарю, що тут є його другий дім, але не головний, дім величний, але другорядний... Все готувалось тут і таким чином, щоб крім самого султана найкраще задовольнити і його мати та першу, улюблену жінку Гюльнаш, бо вони мали неабиякий вплив на Мехмеда, особливо, коли той повертався з тривалих військових походів утомленим і жадаючим спокою.

Саме спокій і був козирною картою в руках хворого Богдана, бо ці сім років пройшли недаремно, і за цей строк було багато чого зроблено, щоб крок за кроком Київська Русь віддалялась сьогодні і, головне, у майбутньому від умов автономії у межах Оттоманської імперії. Саме про султанський спокій не одну годину розмовляли останнім часом прикутий до ліжка Богдан та тихий і зосереджений Виговський. Обидва розуміли хитке положення своєї молодої держави, яке могло миттєво змінитися не на її користь хоча б від однієї жорстокої посмішки Мехмеда. Обидва молили Бога, щоб той дарував басурманському султану зайвих років життя, бо новий водночас міг змінити все і знов залишити Русь, яка не набралася ще сил, супроти всіх, знов кинути її у кров і негаразди... І обидва добре розуміли, що саме сьогодні значно впевненіше, ніж колись, могли вони спілкуватися і з польською шляхтою, і з московським боярством. І це треба було якомога швидше і якомога вигідніше використати, щоб перед новим султаном була у Русі не менш сильна козирна карта...

Сім років – термін і коротенький, і досить великий, щоб встигнути перевчитися із шабельних боїв до боїв таємних, боїв, де перемога не майоріть штандартами суперника, які через певний час мають покірно схилитися перед переможцем. Це бої, де військом твоїм і зброєю є чутки, плітки, обіцянки, довгі розмови і великі гроші. Це бої, де союзником твоїм виступає час, інколи стрімкий мов карпатські ручаї, інколи до нестями тягучий і в’язкий. Це бої, де перемагає терпіння та сила розуму й слова.

Саме таких воїнів, які мали вдало володіти зброєю перетягування на свій бік, таємно для всіх пестував усі ці роки Іван Виговський. Лише Хмельницький знав про цю таємну війну, хід якої вони разом ретельно обговорювали довгими зимовими вечорами, заслонившись від чужого ока морозними візерунками на вікнах гетьманських покоїв, чи десь на самотньому острівці на Дніпрі влітку... Вони розуміли, що наслідки цієї діяльності будуть очевидні не за рік, і не за п’ять, а значно пізніше, але ж треба було встигнути, бути готовим до будь-яких змін у Порті, щоб зберегти і далі то диво – молоду державу, яка кров’ю своєю завоювала собі волю і надію на своє велике майбутнє...

На другий день після приїзду Мехмеда, Богдану трохи полегшало, і він попросив відвезти його в султанський палац. Вони, султан і гетьман, бачили один одного вперше в житті, і цікаво було спостерігати за їх очима, поки товмачі перекладали вітальні слова керманичів. Гетьман, який за останні роки весь посивів та помітно погладшав, спокійно дивився на молодого султана, і не було в тому погляді звичної підлесливості перед володарем світу, навпаки, в очах Хмельницького світились тверда впевненість і самоповага. Мехмед же весь час намагався підтримувати величність і неприступність зору, та була така мить, коли в його очах промайнула і зацікавленість, і повага до цього літнього чоловіка, який спромігся підняти й повести за собою до перемог і державності цілий народ. І саме цей миттєвий погляд углядів і з задоволенням зберіг у свідомості Іван Виговський, який стояв поруч із гетьманом.

Після пишної церемонії з обміном дарами хазяїн запросив Хмельницького поспілкуватися наодинці, вони усамітнилися в султанських покоях, залишивши великого візира Мехмед-пашу і Виговського один проти одного, надавши їм можливість поговорити про все і ні про що та напружено чекати кінця бесіди своїх керманичів. Мабуть пізніше вони й довідалися, про що султан розмовляв з Богданом, але залишили це при собі. Отже, ніхто й досі не знає змісту розмови султана з гетьманом. Відомо лише, що обидва керманичі повернулись посміхаючись, а Богдан на шляху до гетьманського палацу сказав своєму соратнику: “Дай Боже йому і мені здоров’я...”

Здоров’я йому, на жаль, Всевишній відмірив лише на два місяці після від’їзду Мехмеда до Порти. Перший гетьман Київської Русі помер на початку бабиного літа з проханням до козацької громади обрати на його місце Івана Виговського...
Відомо ще, що після своєї розмови з султаном Богдан позвав до себе свого сина Юрія і наказав тому знов їхати у Стамбул і ні на одну мить не переривати своєї дружби з султаном, яка зародилась й окріпла за роки перебування Юрка у Стамбулі у звичній йому ролі договірного заручника.

- Мабуть, така в тебе доля, синку, серед бусурманів жити, але хто знає, може без тебе і не було б Русі... – сказав тоді сину Богдан. – Знай тільки головне – нас багато, а Русь одна...

Поховали Богдана на Аскольдовій могилі. Кажуть, що плакала в ті дні вся Русь. А на великому хресті, що на його могилі, викарбували ті останні слова, які сказав він на прощання синові.

- А тут, на горі спочатку стрільці стояли, та після розриву з Москвою пішли звідсіля геть... – продовжував Олесь. – Деякий час тут будували свої будинки багаті купці з Хрещатику, а потім усі на Петровські Алеї перебралися. А тут з тих часів вчені, та університетські викладачі живуть...

- Цікаво, за мапою тут має бути університет. А замість Малої Праги – ботанічній сад... – тихо промовила Боженка. – Знаєш, мені вже мало того, що там написано. Я хочу бачити весь той світ...

- Якби це було можливо... – зітхнув Олесь. – Я б і сам не відмовився. Але ж, кожному з нас своє життя долею прописано... Ходімо далі?

Боженка теж зітхнула, ще раз омріяним поглядом обвела весь величний коловид*, що тріпотів у серпанку під ними і неохоче рушила за ним у бік Княжого граду.
Коли вони вийшли на широку площу перед Золотими воротами, сонце вже піднялося до найвищої точки на небі, і липнева спека владно нагадала про себе. В такий час здається, що весь Київ бажає сховатися під тінисті крони дерев, а зустрічні перехожі плавляться на сонці мов сир, полуденний жар опускається на придоріжжя і зухвало знущається над усім, що потрапляє в його володіння. Тому Олесь із Боженкою вирішили трохи перепочити під помаранчевим навісом однієї з вуличних кав’ярень, котрі як і старі будинки у стилі українського бароко створили правильне півколо навкруги площі. Тут завжди було тихо, мов би давнина історії вимагала від міста тиші саме тут, і Київ із цим був цілком згодний. Навіть візниці, які повертали тут із Золотоворітської вулиці на Ярославську на шляху до Хрещатика, вели себе пристойно і не порушували будь-яким звуком той сивий багатолітній спокій, що панував тут не одне століття. У цей час тут було малолюдно, деінде на площі з’являлися дві-три людських постаті і швидко зникали з поля зору, мов би соромилися довго бути на виду, та ще окремі люди у центрі площі, біля пам’ятника, що представляв собою заритий у землю меч, позували перед приладдям зликара**, єдиного, хто, здається, не помічав цієї нестерпної спеки.

- Ось тут мабуть стоїть Опера у книзі, – показав Олесь рукою в приблизному напрямку – Пам’ятаєш, Сергій і Наталка завжди зустрічались на сходинках біля неї. А потім уже йшли до Михайлівського собору і на Володимирську гірку...

- Стривай! – раптом обірвала його Боженка, і очі її наповнились якимось дивним промінням. – Куди прямувала та маршрутка, в якій вони познайомились?

- Якась площа з грецькою назвою. Мабуть, місто таке у них було...

- Дивись, - вона швидко гортала сторінки книги і, нарешті, знайшла ту саму. – Севастопольська площа. А тепер дивись на мапу. У нас на цьому місці султанський палац...

- Ну так що з того?

- А тобі не дивно, що вони познайомилися на одному кінці маршрутки, а ми – на іншому? Ті ж місця, тільки у різних вимірах...

Олесь підняв очі і зустрів її трошки розгублений і здивований погляд. Якесь незрозуміле почуття їх тісного зв’язку з тим, що було в книзі, на кілька миттєвостей завмерло на цьому невидимому місточку між очами. Не було слів, не було рухів, було саме це відчуття.

- Знаєш, щось мені вже не хочеться йти у Княжий Град. - скинувши запону мовчання, трохи сумно й тихо сказала Боженка. Її очі мов би заполонило хмарами, сховавши ту прозору блакить, яка нещодавно так радісно сяяла всьому навкруги. – Може, підемо краще у Малу Прагу? Може є сенс побути удвох. Лише удвох і лише у цьому світі. А туди завітаємо завтра зранку... Як на це дивишся?

- Із захопленням, - спробував розігнати хмаринки з її очей Олесь. – І на це дивлюсь із захопленням, і на тебе... Хіба можна на тебе дивитися інакше?

- Гаразд! – посміхнулась Боженка, і блакить повернулась у її очі. – Тільки недовго – на мене. Бо тоді показувати не зможеш...

- А я буду суміщати приємне з корисним. Час від часу.

- Коли так, дозволяю, - царствено посміхнулась вона і піднялась зі стільця.

Кожний з гетьманів Русі і Великої Злуки залишав за собою слід на київських просторах. Іван Виговський почав забудову Хрещатого яру і подарував місту Хрещатик, кримчак Айваз-Гірей повністю перебудував Кримський Стан*, поляк Потоцький привів до ладу Ляське Подвір’я**, литвин Гедмінас звів на Оболонських озерах патріархальну Литванію***. А Петру Романову Київ взагалі має бути глибоко вдячний, і не тільки за Нову Московію****, з якої почалась розбудова лівобережжя, а в першу чергу і Амстердам, котрий поглинув всі острови на Дніпрі, за Петровські Алеї та палац Ермітаж із парком водограїв у Вишгороді, за чудові, вражаючі різноманітністю парки й сади і мости через Дніпро і, звичайно, за той Хрещатик, який злітає в небо. Уральцю Петру Демидову***** кияни зобов’язані за залізничні колії, що простягнулися від міста в усі кінці світу.

Лише Мала Прага виросла сама по собі, і набагато раніше ніж на чолі Великої Злуки став представник чеської землі. Десь у глибинах історії загубились відомості про першого чеха, котрий звів свій будиночок під Княжою горою. Може то був пекар Когут, ім’я якого носить найстаріша тут вуличка, може то були бровар Глінка чи каменяр Брубек, чиї імена теж збереглися у назвах вулиць... Але відомо, що ще за часів гетьмана Мазепи прибули до Києва чеські майстри і попросили дозволу оселитися поруч з братами-слов’янами, котрі хоча і були іншої віри, але поважали віру кожного. Саме вони почали одягати київські вулиці в брущатку, саме вони почали випікати найсмачніший і по сей день у світі хліб, саме вони збудували у Києві маленький куточок тієї Європи, яка довгі сторіччя не бачила у Великій Злуці друга. У центрі Малої Праги у 18 столітті відомий моравський архітектор Вендзлик збудував великий католицький собор святого Миколая у якомусь химерному, незвичному для всього світу стилі, але кияни прийняли його і зараз пишаються ще одним з київських див, подивитися на які з’їжджаються сьогодні люди з усіх кінців світу. Місцеві мешканці свято зберігають старовинні традиції, хоча справжніх чехів тут уже живе дуже мало. Але збереження традицій стало для малопражців своєрідним законом, і вони послідовно кожної весни вивішують на стінах старовинних будинків вазони з різнобарвними квітами, вперто не замінюють на найстаріших вуличках газові ліхтарі на сучасні і до сьогодні користуються послугами сажотрусів... Гості Києва з Чехії кажуть, що навіть у Празі всі ці признаки давніх часів уже давно зникли з вулиць, і з ностальгічним захопленням дивляться на милу буденність цього невеличкого містечка, котре ретельно зберігає своє я серед великого п’ятнадцятимільйонного міста.

Треба було бачити, як захопила Боженку Мала Прага. Її обличчя щомиті освітлювалося захопленням від побаченого, вона з посмішкою дарувала мені свої незрівнянні погляди і знов спрямовувала їх на будинки, крамнички, маленькі площі з маленькими водограями, невеличкі пам’ятники святим та на прикраси кожного будинку: де колесо, де металевий дракон, де великі ножиці... Вона, мабуть, і забула про ту мить, що нещодавно захмарила її очі, і Олесь був дуже цьому радий. Йому взагалі було поруч з нею якось дивно легко й щасливо. Здавалось, що в нього і не було іншого життя, хоча знайомі вони були лише півтори доби.

Увечері Олесь з Боженкою сиділи на його веранді, пили чай, і крізь вишневий дим його улюбленої люльки дивились на дніпровські схили у вечірній темряві під зірками та дуже раділи, що там, за Лаврою у цьому світі не стоїть величезна темна постать пам’ятника незрозумілій їм війни...

- Чудне в мене враження, - сказав згодом Олесь Боженці. – Читаючи книгу, я інколи відчуваю себе в тій Україні, як удома. Хоча й інший той Київ, а все одно – мій. Я його якимось чином розумію й упізнаю, хоча і місця, і назви інші. А ось країна... Весь час здається, що я в тій країні чужоземець. Ось як зрозуміти ту війну з німцями, де за одну і ту ж землю змагаються якісь комуністи й бандерівці? Чому вони вбивали один одного, якщо всі були українцями? Чому і шістдесят років по тому не зрозуміли, що і ті, і інші мабуть були просто розмінними статурками* у грі великих майстрів, а шахівницею була їх рідна земля? Пройшов час, інші майстри грають на інших шахівницях, а бліді тіні цих статурок усе ще б’ються за свої ж клітинки... Таке враження, що для них перш за все важлива не сама їх земля, а сам стан протистояння, який у будь-якому разі не можна призупинити. Може, це відчуття в мене від того, що наша Злука вже дві сотні років не знає, що це таке – війна? Інший вимір – інше мислення?

- Звичайно, так, - промовила тихенько Боженка. – Згадай, як вони там, у книзі, відносяться до Сполучених Штатів. Люблять чи не люблять, а всі заздрять. А хто в Злуці заздріть Америці? Скоріше співчувають. За той соціалізм, якого за книгою скуштувала й Україна в повній мірі...

- А все ж таки і ми, і вони бачимо одні й ті ж зорі... – посміхнувся Олесь. – І кохаємо однаково. І однаково бажаємо щастя. І віримо у майбутнє...

- Розкажи мені ще щось про Київ, - подивилась на нього вона з проханням у затінених сутінню очах. – Мені так подобається тебе слухати. Ти ніби світишся, коли говориш про місто, його вулички, тихі садочки і цікаві місця... Розкажи щось вечірнє, будь ласка...
За всі свої роки Київ накопичив багато легенд та переказів. Здається, нема тут і куточка, з яким не було б пов’язано щось цікаве, що трапилось колись з мешканцями міста, відомими чи невідомими, а може і просто вигаданими. Інколи можна було почати переказ з якогось будиночка, а потім разом з його героями уплисти в океанські далі і повернутись сюди знову, або просто відлетіти кудись на повітряній кулі, щоб потім довго-довго діставатись пішки до Києва. Олесь знав багато таких легенд, але вибрав зараз одну, де йшлося про таке чисте й глибоке кохання, якому можна тільки заздрити.

Боженка замружила очі й уважно слухала, намагаючись уявити себе поруч з її героями. Розповідаючи, закрив очі й Олесь, бо йому самому дуже хотілось опинитись у тому ж світі, куди мрії понесли її уяви. Вони летіли в просторі через століття, а десь неподалік плескотів тихо своїми хвилями стомлений за день Дніпро та співав невтомно зовсім поруч з ними свої нічні пісні невидимий цвіркун.

***

* Гетьманські Сходи – сходи, що тягнуться від Кловського майдану на Гетьманську гору (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - десь поблизу Жовтневої лікарні). Були споруджені за часів Богдана Хмельницького. Здобули свою назву від звичая,який затвердився після обрання Івана Виговського гетьманом Київської Русі. За цим звичаєм кожний новообраний гетьман має піднятися цими сходами до гетьманського палацу нагорі. В першій пол. 19 сторіччя були одягнені у каміння.

** Міський перевіз – міський транспорт

*** Патинки – жіночі туфельки на підборах

**** Стара Опера – будівля Першого Оперного театру, споруджена в 1823 році за кресленням архітектора В.Хоменка (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - десь поблизу Жовтневої лікарні).

* Володимирський собор – найбільший у світі за розмірами храм (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - на місці Червоного корпусу Університету імені Шевченка). Споруджений у 1819 р. за кресленням архітектора П.Малахова. Належить до православної віри.

** Мала Прага – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - старий ботанічний саду і нижня частина вул. Гончара). Здобула сучасну назву у 20-30 рр. 18 ст., коли міська влада дозволила оселитись тут вихідця з Чехії. Визначні місця: Когутова вулиця, собор св. Микулаша (Миколая), пам’ятники Яну Гусу, Яну Жижці, Мартіну Лютеру, зал органної музики, Малопразька брама.

* Пристань – місто в гирлі Дніпра, морська брама Київської Русі (у вимірі книги “Любов у помаранчах” – десь поблизу Херсону) . Сьогодні в Пристані проживає більше 1,5 млн. мешканців. Визначні місця: Храм всіх вір, Морський причал, Турецькі сади, Корабельний музей, Акваріум, піднебесник Небесна Башта.

* Візир-Конак – будинок київського візира і приміщення його канцелярії. Збудований у 1658 році.

* Коловид – панорама

** Зликар – фотограф, злика – фотографія, зликарниця – фотокамера. Слово злика було введено винахідникамим зликарництва Артуром та Олександром Дюбуа у сер. 19 ст. Першу злику було зроблено”з лика” московського купця Михайла Осмолова.

* Кримський Стан – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” – від Московської пл. До Голосіївського лісу). Здобула сучасну назву у 2 пол. 17 ст., коли тут було розміщенно посольство Кримського ханства та невеличка залога татарського війська. Згодом поруч з ханським палацем – близнюком Бахчисарайського ханського палацу почали селитися вихідці з татарских земель. Визначні місця: ханський палац, Кримський базар, Лебедині озера, Голосіївський ліс, музей східного мистецтва, Чотири мінарети.

** Ляське Подвір’я – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” – від Львівської пл. до Бабиного яру, а також Татарка). Ще за часів Б.Хмельницького тут проживали віхідці з Речі Посполитої. Здобула сучасну назву в 1 пол. 18 ст., коли за наказом польського короля Августа тут почалось будівництво польського містечка навколо палацу королівского посольства. Визначні місця: Королівські покої, Старий Замок, собор св. Луки, єзуїтський клоштер.

*** Литванія – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” – Оболонь і Пуща-Водиця). Здобула сучасну назву у 2 пол. 17 ст., коли тут оселились вихідці з Литви. Визначні місця: пам’ятник Півласкені, Шведський кут, ліс Пуща, музей “Жіноча фортеця”, Квітковий сад, францисканський монастир

**** Нова Московія – історична місцевість у Києві (у вимірі книги “Любов у помаранчах” - Троєщина і масив Райдужний). ). Здобула сучасну назву в 1 пол. 18 ст., коли тут за наказом Петра Романова почалось будівництво лівобережної частини міста. Визначні місця:Патріарші палати, будинок Міклухи, Гостиний двір, пам’ятник Івану Романову, Покровська церква, Заморський сад.

***** Демидов Іван – гетьман Великої Злуки в 1835-45 рр. Представник Уралу.