1. Дивна книга

Вечорами, сидячи на відкритій веранді свого помешкання в одному з тих охайних будинків Амстердаму*, котрі дивляться своїми вікнами на потемнілий від денної втоми Дніпро, і, милуючись загадковим мерехкотінням міських вогнів на дніпровських кручах, Олесь Савчук дозволяв собі трошки сентиментальності. Це не було якоюсь його примхою, скоріше вікном з буденності, тою часткою душі, яка прагне інколи спокою й роздумів про життя. Сентиментальність ця хоча б на кілька хвилин робить тебе філософом, який спостерігає людське буття з безмірних висот пташиного лету і складає з побачених образів лише собі зрозумілу мозаїку життя, доступність до котрої будь-кого з грішних людей визначає сам філософ. Звичайно, у своїх думках і висновках він значно не дотягував до монументальних класиків, але Олесю було досить й бесід сам на сам з собою чи зі створеним уявою, таким собі невидимкою, який сидить у фотелі поруч і мовчки слухає його інколи нетутешні думки...

Сьогодні в книжковій крамниці на Петровських Алеях** Олесь придбав цікавий двотомник творів невідомого широкому колу читачів та ще не подряпаного прискіпливістю критиків молодого автора Тараса Федченка. Придбав саме через роман “Любов у помаранчах”. Власне, він й не думав щось купувати, але, взявши з полиці книжку і відкривши її навмання на однієї зі сторінок, Олесь ледве не залишився в книгарні до її закриття. І отямився лише тоді, коли побачив краєм ока нетерплячий погляд продавщиці, яка через нього покинула інших покупців, але мужньо чекала поруч мабуть вже не одну хвилину. Тому він не став випробовувати її терпець на міцність і швиденько розрахувався, вирішивши пошукати більш зручне для читання місце.

На пошуки ці не треба було витрачати багато часу, бо таке місце було майже поруч. Отже, більш детальне знайомство з книгою Олесь продовжив уже у своїй улюбленій турецькій кав’ярні на Султанії***. Взагалі, там мабуть було найкраще місце для такої справи. У просторому приміщенні кав’ярні під її високим і світлим склепінням люди майже непомітні, та ще й можна сховатись від зайвих поглядів у невеличкий келії, відкинутись там на різнобарвні ястуки**** на невисокому помості, запалити люльку з чудовим вишневим тютюном і, смакуючи ковток за ковтком духмяну каву з кардамоном з маленького філджану*****, віддалитися від буденності і поринути у чарівні світи, що вимальовуються між рядків цікавої книги.

Саме там, у кав’ярні, Олесь відчув усю нетутешність тих подій, які намалювала уява автора. Але ця нетутешність була в книзі настільки живою, що здавалась достовірною, треба було лише заплющити очі й опинитися у іншому вимірі життя. Такою достовірною, що йому раптом захотілося вирушити на пошуки тих вулиць і місць у Києві, де розгорталися невірогідні для будь-кого з наших часів події, так талановито змальовані в книзі. Автор описує наші дні, але його творча думка при створенні сюжету поринула далеко в історію і трошки змінила вчинки тодішніх людей, відомих нам і невідомих. А вчинки ці змінили й саму історію. І змінили її настільки, що події в книзі розгортаються у зовсім іншому Києві й у зовсім іншій країні. Сама сюжетна лінія не нова – звичайний переспів незрівнянної трагедії Шейкспіра “Ромео і Джулія”. Але все це відбувається у іншому вимірі, який за думкою автора склався ще три сотні літ тому завдяки й через помилки, старанність і необачність, винахідливість і недалекоглядність добре відомих і нам історичних персон тих часів...

Там, у кав’ярні, Олесь не читав книгу. Як і в книгарні, він відкривав її навмання й швидко пробігав очима уривки тексту, великі й маленькі, а вони вже народжували в його голові нові хвилі стрімких думок, які наздоганяли одна одну, змішувались, змушували його повертатись на кілька сторінок назад, а потім знов поспішати туди, звідкіля вони зігнали його погляд. Вони були різні, ці думки, несхожі, інколи суперечливі, але складали разом у свідомості чітке розуміння того, що будь-хто з нас кожного разу, обираючи шлях на життєвому роздоріжжі, змінює цим історію. І хто знає, подумав Олесь, може і він сьогодні, купуючи цей двотомник, якимось чином зробив свій дрібнесенький внесок у хід історії, непомітний сьогодні й завтра, не дуже важливий для нього самого зараз, але вкрай серйозний для його особистого завтра, а може і для майбутнього не однієї людини...
Зрозумівши, що швидко цю книгу не вдасться прочитати, Олесь змусив себе покинути кав’ярню і вийшов на вируючу дорожнім рухом Султанію, дивну вулицю, що простягнулась від центральної частини міста до Турецької гори* і поєднала завдяки цьому в собі зразки східної і європейської архітектури. І саме в цю мить Олесю здалося, що він вийшов уже в інше місто...

Все було, як і раніше, та ж сама химерна металева огорожа обабіч ділового струму вулиці, маленькі трав’яні смужки між пахучими липами, невеличка джамія** десь там, біля мосту через Либідь, мавританській будиночок за рогом найближчого перехрестя, перевантажена чеськім бароко споруда музею європейського живопису... Але сьогодні Олесь побачив значно більше.

Раніше йому здавалось, що він знав рідне місто, як свої п’ять пальців, та раптом збагнув, що дуже давно у своїх мандрах по Києву не підіймав очі вище другого поверху. Дивна річ, замислився він, покірливо віддаючись повсякденності, ми забуваємо дивитися вгору і помічати те, що крім людської течії на вулицях і щоденних наших нехитрих потреб, у нашому місті є ті самі речі, які, власне, і роблять його неповторним і таким рідним. Ми тримаємо це почуття любові до свого міста десь на околицях своєї свідомості і потрохи забуваємо про те, наскільки яскраве це життя, розмальоване фарбами рідного міста, збагачене його звуками та такими прекрасними очами самих киян... Ми робимо цю любов буденністю, ми визиваємо її з глибин душі лише тоді, коли нам вкрай необхідно пишатись своїм містом, та, на жаль не перед собою, а перед кимсь іншим. Ми забуваємо, що треба не тримати свою любов десь у схованках своєї душі, а просто жити в ній і жити нею. А ми у своїх буденних справах, опустивши очі до землі, поспішаємо, мов мурашки, кудись через це казкове розмаїття, створене сонцем, небом і руками відомих і невідомих нам будівників і потроху втрачаємо самих себе...

Захоплений нехитрою філософією своїх думок, Олесь дістався до своєї візниці*, взявся за кермо і раптом зрозумів, що не знав, куди зараз їхати. Звичайно, він щось собі планував сьогодні, але...

І справді, чи варті положення першочергової важливості всі поспіль наші плани? Що визначає їх важливість? Наші сподівання чи наші потреби? А чого ми взагалі потребуємо на цьому світі? Де та межа, котра відокремлює важливе від менш важливого, справжнє від того, що здається справжнім? Куди же ми поспішаємо?

Дійсно, поспішати Олесю не було аніякого сенсу: ще не добіг до половини перший день його відпустки. Часу було вдосталь, а все, що здавалося важливим водночас утратило свій ореол першочерговості. Тому він вирішив рушити у напрямку своїх думок, а вони позвали його повернутися на Султанію і через Либідь попрямувати на Турецьку гору у світ київського Сходу, змальований спорудами турецьких часів, джаміями, чесмами і хамамами**, вузькими провулками, де і по сей час можна зустріти майстрів-одинаків, виробляючих срібляні прикраси чи довгоносі мідні глечики прямо на очах перехожих, голосистих торговців перлинами і поважних старців у фесках*** з чудернацькими люльками. Ці милі серцю дідусі ведуть неспішні розмови у вуличних кав’ярнях під різнобарвними навісами, які ховають їх довговусі обличчя у тінясту прохолоду. Йому захотілося проїхати галасливою Яничарською Прогулянкою**** аж до пам’ятника султану Мехмеду на Тюрк-Майдані, наповнюючись духом цієї частини міста. Дух цей тут особливий, він мов би зібрав в собі всі аромати старовинного Сходу і виплеснув їх на вулиці, будівлі, садочки, навіть люди тут рухаються повільніше й спокійніше, ніж, скажімо, у Новій Московії. Тут і муедзини на джаміях вважають за краще звати на намаз уголос, хоча в усьому світі вже не перший рік їх колеги користуються здобутками сучасної техніки...

Ще за часів Богдана після підписання їм історичної угоди з султаном турки почали зводити тут містечко для своєї залоги від Батиєвої гори й аж до Желані. Разом з вояками потягнулись до Києва турецькі купці та інший люд. І за кілька років виросли тут стрункі щогли турецьких джамій, через Либідь турки перекинули незвичні для очей киян-старожилів дуги кам’яних мостів, а там, де сходились шляхи, що вели на гору, загомонів великий Балган-базар. Спочатку незвично було й уявити собі на горах над Либіддю зовсім незвичне для наших країв життя, та з роками до присутності турків у місті кияни звикли і навіть прозвали місцевість, де ті оселились, Турецькою горою.

Та за книгою, яка так захопила Олеся, турки взагалі не жили в Києві. У тому вимірі тут були і Солом’янка, і якась Чоколовка, і якісь громіздкі назви вулиць... І вже проїжджаючи повз велику й довгу споруду старовинного Караван-сараю, Олесь зрозумів, що повільно в його думках складається дивовижний план цікавої подорожі в глибину століть і водночас дослідження Києва у тому вимірі, який задав невідомий йому письменник у книзі, що так міцно захопила у полон його думки. За це літо він мав прожити кілька століть свого світу і того світу, котрий міг існувати за певних обставин, разом з героями дійсних і згаданих часів. Мабуть, для когось це могло би здатись якоюсь нісенітницею, але для Олеся це стало вкрай важливим, інакше він не зрозумів би краще серце свого рідного міста...

І саме тут, біля султанського палацу, де він зупинив свою візницю, щоб розім’яти м’язи та пройтись тінистими алеями казкового саду колишнього султанського гарему, несподівано для самого себе Олесь знайшов товариша у своїй майбутній подорожі крізь століття й виміри. Вірніше, не товариша, а товаришку, бо це була приваблива статна білявка з небесними очима і кришталево-дзвінким голосом, котра стояла біля штучного водограю із золотими рибками, розгорнувши велику мапу Києва і зосереджено водячи по неї пальцем. Можливо миттю раніше чи пізніше він з нею розминувся б, і у цієї розповіді було б інше продовження, але саме в ту мить, коли Олесь проходив повз неї, на нього раптом поринула вся блакить її очей, а голос, поцілений саме на нього, зробив красу життя ще яскравішою.

- Скажіть, будь ласка, добродію... - звернулася до нього вона з найчарівнішою на світі посмішкою. – Як звідсіля краще дістатися до Амстердаму?

- А Вам до якого, пані? – не вагаючись, відповів Олесь звичним київським жартом. – До голландського чи до нашого?

- До київського, - подарувала йому ще одну сонячну посмішку вона. – Тільки не підземкою. Бо як тоді місто побачиш?..

У срібних дзвіночках її промови відчувався ледь помітний чужозвук*, але ж говорила вона чистенько, а разом з чужозвуком ще й дуже мило, і це Олеся зацікавило до нестями.

- Якщо це не дуже велика таємниця, звідкіля Ви? – широко посміхнувся й він у відповідь.

- А я теж киянка, - розстріляла його вона своїми небесними очима. – Тільки я з Кийова, що у Моравії.

- Отже, до нас у гості, - не дуже дотепно уточнив Олесь.

- Хто не бачив Києва, той не бачив Всесвіту, - відповіла вона відомим прислів’ям. – А приїхала сюди я покращувати свої знання в Могилянській Академії. Буду викладати руську мову у Брненському університеті, а тут маю прожити рік, бо треба і чужозвуку позбавитись, і великих учених майже не доторкнутися. Та ось приїхала трошки раніше, щоб краще місто роздивитися, бо восени вже часу не вистачатиме...

- Отже, тут усе побачили, тепер черга Амстердаму? – його зацікавленість зростала з кожною миттю.

- Та ні! Хіба ж тут усе побачиш за три години? Мені взагалі здається, що я нічого так, як я хочу, не побачу... Ось зараз треба до гуртожитку не поселення їхати, щось у них там зранку не склалося... Гадаю, що це вже до кінця дня...

- Може Вас підвезти? – запропонував Олесь. – Я, до речі, в Амстердамі живу.

- Незручно якось... – засумнівалася вона, обливаючи його блакиттю своїх очей.

- Де там незручно? Тим більш, що я можу Вам допомогти. Не виключено, що Вам доведеться покращувати свої знання особисто у мене, - посміхнувся він. – Я, до речі, викладаю руську мову саме у Могилянці... І цього року настала моя черга працювати з іноземними її викладачами. Олесь Савчук, до Ваших послуг...

- Олесь Савчук?! – і у повітрі затріпотіли срібні дзвіночки її сміху. – Це ж треба так?! Саме у Вас і матиму свої уроки! Божена Полашкова. Та можна просто, Боженка...
У цьому місці нашої розмови Олесь від несподіванки, мабуть, добряче проковтнув язика, а, може йому просто хотілося ще трошки покупатися у веселих озерах її очей...

- Тоді поїхали, пане професоре! – продзвеніла вона.

І казкові декорації султанського саду попливли назад, звільняючи місце для нових виднокраїв найкрасивішого міста у світі...

Спочатку вони потрапили у вир щорічного свята Козацьких розваг, де провели там не одну годину, бо там було на що подивитись. Ще з часів Виговського у мирні часи кожного літа на лівому берегу Либіді козаки й турки влаштовували змагання на спритність та бойову майстерність. На велике Козацьке поле з усіх кінців міста сходилися кияни, щоб подивитися на перегони на човнах та двобої силачів, на стрілецькі здібності і майстерність вершників, та й узагалі гарно провести час. Після змагань тут лунали руські й турецькі пісні, парубки знайомилися з дівчатами, а посивілі дідусі розповідали молодим про минулі часи, про пригоди та битви, розмахуючи люльками замість шабель і, блискаючи молодими ще поглядами в мареві сутінок, що тихо сповзали на поле біля Либіді з навколишніх гір.

Згодом це стало звичним для киян, а з роками до козацьких ігор залучились й музики, танцюристи. Тут можна було почути й бандури, й тамбури, навіть з європейських далей діставались сюди кремезні шотландці з волинками у смішних спідницях чи цесарські співаки, котрі дивували киян переливами своїх йодлів*. Приїжджали сюди і болгарські вогнеходці, і персидські чаклуни, і навіть індійські заклинателі змій. Завітали на Козацькі ігри й італійські театри від маленьких лялькових до великих оперних гуртів. Так, рік за роком, забави вояків часів Хмельниччини перетворились у велике свято, котре триває два тижні від козацьких змагань на початку до кінцевої нічної Ходи костюмованих лицедіїв та великих прикрашених квітами, сяючих вогнями, оздоблених чудернацькими пристроями, створеними шаленою уявою технарів, візків, які представляють країни, міста, мистецтва, ремесла... На свята Козацьких ігор з’їжджаються люди майже з усіх кінців світу, і дивлячись на це стовпотворіння у Києві сьогодні навіть і уявити собі не можеш, що - усе це почалося триста з лишком років тому, коли побилися о заклад ватажки козаків і турків, хто з них першим перепливе Либідь...

Боженка угледіла у вирі свята театр на канатах з її рідного Брна і щиро раділа за успіх лицедіїв, які зібрали навколо себе чисельний натовп глядачів. Олесь стояв поруч і милувався тим казковим захопленням, яке струменіло зі стрункої дівочої постаті туди, до підвищення, де розгорталась історія відомого всьому світу данського принца. Здавалось, Боженка випромінювала якесь дивне світло своєї душі, і це так чарівно підкреслювалось волошковим блиском її очей, плавними рухами рук і неперевершеною посмішкою. Олесь навіть забув про виставу, міркуючи про те, що якісь окремі миттєвості нашого життя здатні перетворити будь-яку людину на зразок бездоганної краси. Шкода лише, що ми не бережемо кожну таку мить, поцілені на майбутнє у своїх сподіваннях на його можливу до нас щедрість...

Вислизнувши з юрми на Козацькому полі, Олесь з Боженкою вирушили на Поділ, туди, де на горі, що над Андріївським узвозом, стоїть єдиний у світі музичний пам’ятник з цікавою історією. Сорок років тому відомий київський музикотворець** Симон Хмара заявив одного дня, що мріє подарувати людям симфонію вітру, і сховався від громади у своєму будиночку тут, під горою. А ще через десять років він помер, залишивши дивний заповіт, у якому просив звести на цій горі чудернацьку споруду, над кресленням якої він працював усі ці роки. Саме до цієї споруди, що складалась з хитромудрого сплетіння трубок, струн та дзвіночків, і підвів Олесь Боженку. Він вже почав розповідати про неповторний задум музикотворця дарувати людям музику природи, як у підтвердження його розповіді з Дніпра налетів вітер, наповнив собою отвори й порожнини споруди, і над горою попливли звуки. Вони начебто обволікали, в них просто хотілось нерухомо стояти й прислуховуватись до кожного злету та падіння чарівної мелодії, котра водоспадом лилася на все навкруги з цього дивовижного пам’ятника.

- Тут все залежить від сили і напряму вітру, - намагаючись не встромляти свій голос у музику природи, майже прошепотів Олесь. – І музика жодного разу не повторюється...

- Дивна річ, - повернула до нього повні неба очі Боженка. – Цю музику пише сама природа. Але ж без Хмари цього б і не було... То ж виходить, що він створює музику і після своєї смерті...

- Це любов, – за хвилину відгукнувся Олесь. – Велика любов до природи і до людей. Саме вона дарує безсмертя.

- Саме любов... – мрійно повторила Боженка, прислухаючись до останніх звуків пам’ятника, бо вітер вже улетів кудись чи просто заспокоївся, зачарований створеною їм же самим музикою...

Приємно, зазвичай, пригадувати сонячні події дня, який вже уплив за дніпровські кручі, звільнивши простір для вечірньої темряви, посміхатися тим незабутнім миттєвостям, які доторкнулись до тебе натхненням і подарували приємні й щасливі відчуття легкої крилатості життя. Хотілося б тільки, щоб таких днів було набагато більше, ніж будень, що потихеньку витягують з людей останні соки і вбивають назавжди вміння радіти навіть дрібнесенькому променю сонця, котрому вдалося знайти вузеньку щілинку в нагромадженні важких дощових хмар...

Вони не одну годину покаталися по київських вулицях, задовольняючи невгамовну жадобу Боженки до кожного визначного місця у місті, але ж таки треба було вирішити і її житлові проблеми, що, до речі, вдалося досить швидко. Вони домовилися зустрітись назавтра з ранку і продовжити наші дослідження Києва. Тут дуже доречно свою роль зіграла і та книжка, яка допомогла їм знайти один одного в цьому великому світі: неймовірно, але і Боженка придбала її, правда, ще в Братиславі, де сідала на потяг, і вже прочитала більше половини. І коли Олесь поділився з Боженкою своїми думками, які визвала в нього ця книга, вона палко підтримала заманливу ідею захоплюючої подорожі крізь століття, крізь легенди й бувальщини нашого світу та через його інший вимір, народжений уявою невідомого їм автора “Любові у помаранчах”...

Дивно, наскільки інколи лише одна зустріч може змінити все життя людини. Здається, ти вже все знаєш у цьому світі, і завтрашній день не є для тебе загадкою, бо все вже розписано твоїм мозком на кілька років наперед, але ось з’являються перед тобою чарівні очі, і світ водночас змінює свої кольори і свої риси. І серце вже бажає переписати розпис твого життя наново. Бо дуже хочеться, щоб у ньому тепер поруч з тобою завжди були ці казкові очі, в яких ти бачиш зовсім інше відображення цього світу, але таке миле й приємне, що здається рідним. Перед тобою мов би відчиняються двері в новий світ, де набагато більше сонячного світла, і серце просто вимагає, щоб ти зробив цей бажаний крок назустріч цьому сонцю й щастю.

Вони пробули з Боженкою лише кілька годин поруч, але Олесь з приємним теплом у душі згадував кожну мить, яких так багато подарувала йому сьогодні доля. І те, як вона старанно облизувала свої вишневі губи, коли вони їли морозиво в кав’ярні на Подолі, і те, як вона здувала з щоки непокірну прядку волосся, коли заповнювала якийсь папірець у гуртожитку, і те, як вона, виходячи з візниці, обережно ставила ніжку на придоріжжя*, все це було таким незрівнянно милим для Олеся, що йому палко хотілося це бачити й смакувати не один раз. Щось нове, тепле і невагоме різнобарвним птахом спурхнуло в його житті, і він був радий цьому всім серцем. А ще він був страшенно вдячний цьому світові за такі його несподівані й приємні подарунки.

Над Дніпром з’явився місяць і простяг до Олеся по сонних дніпровських хвилях сріблясту доріжку. Час від часу її перетинали, сяючи різнокольоровими вогнями, розважальні судна, що так милі гостям Києва у вечірню пору, з них доносилась музика, перебиваючи старанну пісню його товариша-цвіркуна, котрий щовечора створював для Олеся марновидіння** чарівної самоти під зоряним покривалом. Ще година-друга, і в місті почнуть вмирати вікна, темрява надавить на будинки Амстердаму своєю м’якою долонею, заспокояться нарешті трударі-візниці внизу на набережній, і Київ повільно схилить важку голову у сон, щоб зранку подарувати своїм вулицям неповторну картину сходу сонця, яке, чіпляючись за піднебесники* Лівобережжя, владно випливає на небесні круги і розмальовує смарагдовою зеленню старі схили Дніпра.

***
* Амстердам – історична частина Києва, розташована на дніпровських островах, забудованих за наказом Петра Романова на поч. 18 ст. Визначні місця: Петропавлівський собор на Долобецькому острові, Венеційський місток через Чорторий, Італійський театр на Трухановому острові, будинок Байрона біля Петровського мосту, Зимовий сад на Вигурівщині, Палац Мистецтв, будинок Каміля Пісаро.

** Петровські Алеї – головна вулиця міста, що тягнеться від Руського майдану під Козачою горою до Краківської площі (за книгою “Любов у помаранчах” – від Олімпійського стадіону до площі Перемоги). Петровські Алеї – торгівельна середина Києва. Визначні місця: пам’ятник Хмельницькому на Руському майдані, Триумфальна брама на Краківській площі, Торговий ряд, Французький палац, алея ваянь гетьманів Великої Злуки.

*** Султанія – вулиця, що тягнеться від Княжої гори до султанського палацу на Тюрк-Майдані(за книгою “Любов у помаранчах” – десь поруч з вул. Урицького до Севастопольської пл.). Визначні місця: мавританський будинок, музей європейського живопису, Турецький міст, Балган-базар, Візир-Конак, Нова джамія.

**** Ястук – турецька подушка

***** Філджан – маленька турецька чашечка для кави

* Турецька гора – історична місцевість над р. Либідь (за книгою “Любов у помаранчах” – Солом’янка, Чоколовка, Батиєва гора, Байкова гора). Здобула сучасну назву у 2 пол. 17 ст., коли тут була розміщена турецька залога. З часом поруч із залогою виросло досить велике містечко, у якому оселились турки та руські мусульмани. До сьогодні зберігає давні звичаї. Визначні місця: султанський палац, джамія Айя-Султанія, університет Османія-Медресе, Караван-сарай, султанські сади, Балган-базар, Візир-Конак, Кісмет-чесма.

** Джамія – мечеть з мінаретом. Сьогодні в Києві знаходиться біля сотні джамій, найбільш відомими з яких є Айя-Султанія на Тюрк-Майдані, Нова джамія на Султанії, Мехмедія в Османії-Медресе і Айя-Айвазія в Кримському Стані.

* Візниця – автомобіль. Першу візницю у 1882 році збудували в Києві Андрій Дюбуа і Вітас Прунскіс в майстерні останнього, яка з часом перетворилась у найбільший в світі завод, який випускає візниці.

** Чесма - турецьке джерело, оздоблене камінням, хамам – турецька баня.

*** Феска – турецький капелюшок, схожий на всечений конус.

**** Яничарська Прогулянка – вул. на Турецькій горі, яка тягнеться від Тюрк-Майдану до Краківської пл. Здобула свою назву наприкінці 17 ст. після наказу київськго візира, який забороняв яничарам турецької залоги виходити за межі Турецької гори без наказу керівництва, завдяки чому широка вулиця біля залоги стала улюбленим місцем розваг яничарів.

* Чужозвук - акцент

* Йодль – тірольська пісня, що потребує особливого горлового співу

** Музикотворець – композитор

* Піднебесник – хмарочос. Перший піднебесник в Києві заввишки в 100 м. був зведений у 20-х рр. 20 ст. у Новому місті для підприємства новин ”Славута”. Під час забудівлі Нового міста до кінця 20 ст. було зведено 35 піднебесників, найвищим з яких на сьогодні є так званий Великозлуцький Тризуб (будинок органів управління Великою Злукою) заввишки у 300 м.